СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА "НА СОЦІАЛІ": ЧОМУ ВАЖЛИВО ПРОВЕСТИ КОМПЛЕКСНЕ ОНОВЛЕННЯ

Керівник Центру вивчення питань громадянського суспільства

Будемо чесними: незалежно від того, які реформи ми святкуємо, соціальна політика в Україні традиційно функціонує на "мінімалках". Це відбувається на достатньо низькому рівні, щоб утримувати систему в працездатному стані, дотримуючись при цьому принаймні зовнішніх ознак порядності та час від часу оголошуючи про наміри реформ у цій непростій сфері.

Попередній уряд в основному зосередився на презентаціях, зміні назв програм, перерозподілі повноважень та нових обіцянках щодо цифровізації. Однак йому не вистачило енергії для розробки соціальної політики, яка могла б адекватно реагувати на сучасні виклики.

Отже, ми стикаємося не лише з серією невдалих рішень, а з системною кризою у соціальному секторі. Це найбільш яскраво проявляється у трьох ключових сферах: пенсійній системі, житловій політиці та соціальних допомогах. У кожному з цих напрямків вже протягом багатьох років оголошуються плани щодо оновлення.

Пенсійна реформа з обмеженими можливостями.

Пенсійна реформа в Україні роками сидить на коротких лямках політичної доцільності. Влада готова індексувати виплати, змінювати формули та вкотре анонсувати накопичувальну систему, але щоразу відступає, коли справа доходить до системних рішень.

Тому пенсійна реформа давно існує переважно у майбутньому часі. Кожен новий уряд обіцяє встановити справедливіший зв'язок між внесками людини та розміром її пенсії, впорядкувати спеціальні пенсії, запровадити накопичувальний рівень і усунути численні диспропорції.

Міністри, концепції та терміни запуску зазнають змін. Обов'язкова накопичувальна система поступається місцем добровільній, виникають нові підходи до автоматичного залучення громадян, а також розробляються нові законопроєкти. Проте сама реформа постійно залишається на етапі обговорення або підготовки.

Після численних років обговорень, держава досі не змогла прийняти остаточне рішення щодо структури майбутньої пенсійної системи.

Щорічне підвищення пенсій допомагає частково компенсувати інфляційні процеси. Проте, варто зазначити, що це не є реформою. Така індексація лише підтримує існуючу систему, не вирішуючи її основних проблем: нерівність між різними групами пенсіонерів, недостатня взаємозв'язок між страховими внесками та виплатами, а також залежність від бюджетних трансфертів і відсутність ефективного накопичувального рівня.

Уряд фактично замінює необхідні структурні реформи простим коригуванням сум виплат. Як наслідок, пенсійна політика перетворюється на щорічну боротьбу за те, щоб виплати не знецінювалися занадто швидко в реальному вимірі.

Житлова реформа без даху

Не менш показовим є перебіг реформи житлової політики.

В Україні функціонують різноманітні житлові сертифікати, програми компенсацій за ушкоджене майно, пільгові кредитні пропозиції, ініціатива "єОселя", спеціалізовані програми для внутрішньо переміщених осіб, муніципальна оренда, соціальне житло та міжнародні ініціативи.

Проте ці інструменти не складають єдину систему.

Кожна програма визначає свої специфічні критерії, бюджетні рамки, черги, операторів та категорії отримувачів. Особа повинна самостійно розібратися, до якого механізму вона належить, чи відповідає вимогам, чи існує в її громаді потрібна програма та чи є ще в ній вільні кошти.

У найскрутнішій ситуації опинилися особи, які вимушено залишили свої домівки.

Фінансова підтримка для оренди житла не є вирішенням проблеми з житлом. Іпотека на вигідних умовах, як правило, доступна тільки тим, хто вже має стабільний і достатній дохід. Соціального та муніципального житла вкрай недостатньо. Виплати за зруйновані будівлі часто недоступні для мешканців тимчасово окупованих і прифронтових районів, оскільки багато процесів все ще вимагають фізичного огляду майна.

Житлова політика стає схожою на гру в удачу, де адміністративні рішення нагадують лотерейні білети.

Підтримка і компенсаційні виплати не залежать виключно від того, чи залишила особа своє житло. Важливими факторами є географічне положення, терміни евакуації, приналежність до певної соціальної групи, ресурси конкретної громади, а також доступність фінансування в рамках конкретної програми.

Показники окремих програм можуть виглядати переконливо. Держава звітує про видані сертифікати, погоджені компенсації, укладені кредитні угоди та запущені пілотні проєкти. Але за межами цих звітів залишаються сотні тисяч родин, які не бачать для себе реального шансу отримати житло.

Визначення мети створення десятків тисяч житлових варіантів для внутрішньо переміщених осіб на найближчі роки підкреслює величину накопиченого дефіциту.

Мова йде не про створення нової програми. Необхідно об'єднати житлові сертифікати, компенсації, кредитні програми, соціальне житло, муніципальну оренду та інші механізми в одну цілісну систему.

Реформа у сфері житлової політики повинна розпочинатися з відповіді на ключове питання: які можливості може надати держава особі, яка залишилася без даху над головою внаслідок війни?

Такої відповіді досі немає.

Існують програми, окремі успішні приклади та вражаючі звіти. Проте залишається відсутнім єдиний маршрут, який би дозволив кожній родині чітко зрозуміти, на що вона може розраховувати, у які терміни і хто конкретно відповідає за досягнення результату.

Отже, житлова реформа наразі залишається без стабільного фундаменту: деякі елементи вже реалізовані. Проте цілісної системи, яка б могла забезпечити людину не тільки короткочасним укриттям, а й комфортним житлом, держава досі не створила.

Соціальні компенсації в контексті цифрового перетворення.

Третя невдача соціального блоку полягає в дисонансі між впровадженням цифрових технологій у системі та фактичними показниками соціальної підтримки.

Реформа системи виплат постійно презентується як цифрове та адміністративне оновлення. Повноваження перерозподіляються між різними організаціями, виникають нові реєстраційні системи, удосконалюються процеси подачі заявок, впроваджуються автоматизовані перевірки та нові способи обміну інформацією.

Передача великої частини соціальних виплат Пенсійному фонду повинна була спростити та пришвидшити процес їх призначення. Однак зміна адміністратора не вирішила ключових питань: кому, на який термін, за якими критеріями та в якому обсязі держава забезпечить підтримку.

Установа зазнала трансформацій, але логіка системи залишилася незмінною. Це особливо помітно на прикладі внутрішньо переміщених осіб.

Спершу уряд обмежує кількість осіб, які можуть отримувати допомогу, встановлює нові вимоги щодо майна та доходів, а також зупиняє виплати. Після цього він вимушений частково відновити підтримку для певних груп, змінювати критерії, продовжувати терміни подачі заявок і роз'яснювати, з якого місяця відбудеться донарахування.

Іноді виникає відчуття, що основна мета функціонування системи полягає в безперервному коригуванні наслідків власних рішень.

Щоб відновити виплати, знову знадобляться заяви, терміни, детальні роз'яснення та специфічні правила для ретроспективного нарахування. Особи, які претендують на підтримку, повинні не лише відповідати встановленим вимогам, а й постійно бути в курсі змін, щоб уникнути виключення зі системи через нові постанови, технічні помилки або неналежно подані документи.

Допомога для внутрішньо переміщених осіб з проживання продовжує залишатися на рівні, який все більше не відповідає актуальним витратам на оренду, комунальні послуги та основні потреби.

У державному бюджеті можуть бути закладені десятки мільярдів гривень для цієї мети. Проте висока цифра в бюджетному документі не гарантує належної підтримки для кожної окремої родини. Якщо не проводити регулярний перегляд сум, реальна купівельна спроможність виплат постійно зменшується.

У цьому й полягає головний розрив: механізми стають дедалі технологічнішими й цифровішими, а реальні суми виплат дедалі менше відповідають потребам людей.

Держава навчилася краще перевіряти отримувача. Але не навчилася оцінювати, чи дозволяє призначена допомога уникнути бідності, утримувати житло та не опинитися у фактичній залежності від гуманітарної підтримки.

На справді, ми спостерігаємо хаотичний адміністративний ребрендинг, що не супроводжується змінами в суті.

Замість створення системи, що враховує справжні потреби родини та підтримує її економічну незалежність, існує лише набір допомог з численними умовами, винятками, перевірками та термінами.

Отримання підтримки залежить не тільки від соціального статусу особи, але й від того, чи встигла вона подати наступну заявку, чи відбулася коректна обмін інформацією між державними реєстрами, а також чи не відбулись зміни в умовах програми.

В результаті соціальна політика набуває все більшої цифрової форми. Проте її зміст не стає більш справедливим або адекватним реальним потребам населення.

Не системний збої, а метод функціонування.

Пенсійна, житлова та соціальні реформи зазнали невдачі не через нестачу додаткових законодавчих ініціатив, реєстрацій чи цифрових платформ.

Їх об'єднує одна системна вада: держава змінювала окремі процедури, але так і не визначила кінцевого результату для людини.

У пенсійній сфері вона перераховує виплати, але не створює справедливої та стійкої системи забезпечення старості.

У сфері житлового забезпечення реалізується безліч програм, проте не створюється чіткий механізм підтримки для тих, хто залишився без даху над головою.

У сфері соціальних виплат відбувається вдосконалення процесів перевірки та адміністрування, проте це не гарантує ані належного рівня підтримки, ані чіткого шляху для виходу з кризи.

Отже, обговорення окремих недоліків вже не є достатнім.

Ми спостерігаємо за крахом самої моделі соціальної політики, яка розподілена між різними відомствами, зосереджена на процедурних аспектах і не здатна взяти на себе відповідальність за досягнуті результати.

Загублені між кабінетами

Найгостріше всі ці провали проявилися у державній політиці щодо внутрішньо переміщених осіб.

ВПО досі сприймаються переважно як категорія отримувачів соціальної допомоги. Звідси й головна логіка держави: кому продовжити виплати, кому припинити, кого перевірити, а кого змусити вкотре підтверджувати свій статус.

Натомість питання житла, працевлаштування, компенсації за втрачене майно, доступу до медицини, освіти та соціальних послуг залишаються розділеними між різними міністерствами, фондами, службами й органами місцевого самоврядування.

Кожен елемент системи несе відповідальність за свою частину. Проте ніхто не відповідає за особу в цілому.

Ось чому одна сім'я може роками залишатися на обліку як внутрішньо переміщена особа, отримуючи або не отримуючи фінансову допомогу, орендуючи житло за власні кошти, не маючи можливості скористатися компенсацією та не бачачи чітких шляхів до інтеграції.

Це вже не просто короткочасна гуманітарна проблема.

Внутрішнє переміщення стало довготривалим структурним викликом, який впливає на ринок праці, демографію, розвиток громад, житлову політику, освіту та економічну стійкість країни.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець визначив важливий вибір: або держава розробляє комплексну політику для внутрішньо переміщених осіб, або ж проблема внутрішнього переселення стає затяжною соціальною кризою.

Підтримка не може обмежуватися виплатами. Вона має одночасно охоплювати житло, соціальний захист, працевлаштування, доступ до послуг і реальні механізми інтеграції.

Показовою є й нерівність усередині самої спільноти ВПО.

Доступ до певних програм може бути обумовлений не лише реальними потребами особи, а й роком її переміщення, місцем походження або приналежністю до формально визначених груп. Внаслідок цього, особи, які виїхали після 2014 року, та ті, хто перемістився з 2022 року, часто стикаються з різними правовими та соціальними умовами.

Це не є технічною проблемою.

Це результат політики, яка передбачає наявність окремих програм, установ і фінансових виплат, але поки що не існує єдиної державної системи для роботи з внутрішньо переміщеними особами.

ПЛАШКА: 4,6 мільйона підстав для перегляду політики або ВПО: обширність системної проблеми.

В Україні на офіційному обліку значиться 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб.

В їхньому числі:

827,504 дітей

232 493 людини з обмеженими можливостями

1 338 519 пенсіонерів

Тобто майже кожна третя внутрішньо переміщена особа - людина пенсійного віку.

В Україні функціонує 1 117 центрів для тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб, багато з яких потребують оновлення, покращення безбар'єрності та належних умов для життя. Проте слід зазначити, що тимчасове проживання не здатне виконувати роль повноцінної житлової політики.

Згідно з інформацією, наданою Міністерством соціальної політики, у 2026 році заплановано забезпечити різноманітними житловими програмами понад 41 тисячу внутрішньо переміщених осіб. На такі ініціативи, як пільгова іпотека, підтримане проживання, соціальна оренда та інші механізми, виділено 5,4 мільярда гривень.

Водночас ця сума не охоплює всіх державних, місцевих і міжнародних житлових програм для переселенців. На тлі 4,6 млн зареєстрованих переселенців це показує не лише обсяг роботи, а й масштаб розриву між потребою та наявними інструментами.

Це незабезпечене право на житло є лише одним із багатьох викликів у державній політиці стосовно внутрішньо переміщених осіб. Не менш важливим є також загальний стан їхньої правової захищеності.

Лише від початку 2026 року до Офісу Омбудсмана надійшло 3 352 звернення від ВПО. За результатами звернень було поновлено 21 181 право, зокрема за колективними зверненнями.

У 2025 році Офіс Омбудсмана здійснив більше 2000 моніторингових заходів у сфері захисту прав осіб, які постраждали від війни, і видав приблизно 7000 рекомендацій для державних органів та місцевих адміністрацій.

Ці дані підкреслюють важливий аспект: внутрішньо переміщені особи (ВПО) більше не є просто окремою соціальною групою або тимчасовою гуманітарною ситуацією. Вони представляють собою один з найзначніших системних викликів для державної політики.

Новий підхід до системних рішень.

В останній час чітко відзначається виникнення нової політичної рамки стосовно внутрішньо переміщених осіб.

Актуалізовано законодавство, що регулює права внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Запроваджено більш цілеспрямований підхід, електронні сервіси, оцінку потреб, нові механізми забезпечення житлом, а також чіткіше визначено повноваження між центральними та місцевими органами влади.

Формується стратегічна рамка політики щодо внутрішнього переміщення до 2030 року. Переформатовується система центральних органів виконавчої влади. Створюється новий інституційний контур роботи з ВПО та прифронтовими громадами.

Проте, наявність закону, стратегії та нової назви міністерства не є достатніми умовами для вважання цього реформою.

Реформа стає реальністю, коли особа отримує відчутний результат: чіткий план дій після евакуації, доступне житло, шанси на працевлаштування, компенсацію за знищене житло, соціальну підтримку та можливість повернутися до нормального життя.

Проживання, зайнятість, стабільність спільнот, відновлення економічної структури та підтримка людських ресурсів повинні розглядатися як взаємопов'язані аспекти, а не як незалежні елементи.

Це взаємозалежні елементи єдиної політики.

Одночасно в стратегічних документах все ще відчувається нестача ясних критеріїв, фінансових оцінок, термінів виконання та особистої відповідальності тих, хто реалізує ці плани.

Саме в цьому місці відбувається розмежування між черговими адміністративними змінами та справжнім оновленням процесів.

Система єдиної відповідальності

Необхідно визнати, що питання внутрішньо переміщених осіб уже не може бути просто одним із багатьох напрямків великого соціального міністерства.

Вона вже давно переступила межі традиційного соціального забезпечення.

Йдеться одночасно про права людини, житлову політику, зайнятість, регіональний розвиток, евакуацію, відновлення, компенсації, освіту, медицину та демографічну стійкість.

Тому Україні потрібен окремий інтегрований кластер політики щодо ВПО. Потрібна постійна система підготовки, ухвалення, реалізації та контролю виконання рішень.

Її урядовим ядром має стати спеціалізований заступник міністра, для якого питання внутрішньо переміщених осіб стануть не просто одним із багатьох додаткових напрямків, а ключовою областю політичної відповідальності.

Він має мати необхідні повноваження для організації житлових, соціальних, економічних та інтеграційних ініціатив, а також для забезпечення скоординованої діяльності інших органів виконавчої влади.

На парламентському рівні необхідно, щоб народні депутати, які регулярно займаються питаннями внутрішньо переміщених осіб (ВПО), відстоювали інтереси переселенських громад. Вони мають перетворювати виявлені проблеми на конкретні законодавчі ініціативи. Їхня роль полягає не лише в розробці та прийнятті законів, а також у контролі за їх виконанням урядом, перевіряючи, чи нові механізми фінансування працюють і чи реально досягають людей, які їх потребують.

Одним із наріжних каменів цієї системи може стати Офіс Омбудсмана - не як формальний учасник консультацій, а як незалежний гарант дотримання прав людини. Він виявляє дискримінаційні норми, системні порушення та випадки, коли людина випадає з державної системи через відомчі суперечності або прогалини в законодавстві. Саме Офіс Омбудсмана може оцінювати нові рішення не лише за тим, як вони сформульовані, а й за тим, чи забезпечують вони рівний доступ до прав і підтримки для різних категорій ВПО.

До роботи кластера мають бути постійно залучені громади, Ради ВПО, профільні громадські організації та міжнародні партнери.

Ця модель надасть можливість інтегрувати три функції, які наразі функціонують окремо: управління з боку уряду, представництво в парламенті та незалежний моніторинг дотримання прав людини.

Це повинно стати основною системою відповідальності, яка охоплює не тільки конкретну програму чи фінансову допомогу, а й результати державної політики в сфері внутрішньо переміщених осіб в цілому.

Вибратися з чиновницького лабіринту.

Зміна політики повинна розпочатися з трансформації об'єкта управління.

Держава сьогодні переважно управляє програмами, бюджетними рядками та категоріями отримувачів. Вона повинна почати управляти життєвим маршрутом людини.

Евакуаційний процес не повинен закінчуватися на території транзитного центру.

Допомога на житло не може замінювати ефективну житлову політику.

Необхідно розуміти, що процес працевлаштування не обмежується лише наданням переліку доступних вакансій.

Виплата компенсацій за знищене житло не повинна базуватися виключно на можливості комісії досягти території зруйнованого будинку в умовах обстрілів.

На кожному етапі необхідно встановити відповідальний орган, джерело фінансування, терміни виконання та критерії оцінки результатів.

Не важливо, скільки заяв було подано, нарад проведено чи програм реалізовано, а важливо, скільки людей змогли знайти житло, отримати роботу, соціальні послуги або фінансову допомогу.

Стратегія без відповідного плану залишиться лише на папері.

Закон, що не має відповідних механізмів для його впровадження, є лише набором коректних висловлювань.

Нове міністерство без персональної відповідальності - ще одним поверхом у бюрократичній будівлі.

Від концепції залишковості до формування державної стратегії.

Не можна зводити невдачу соціального блоку лише до війни, фінансових труднощів чи обсягу існуючих проблем.

Саме війна мала змусити державу відмовитися від інерційної соціальної політики та перейти до системи, здатної швидко реагувати на масове переміщення людей, втрату житла, руйнування громад і зміну структури населення.

Замість цього, держава занадто тривалий час намагалася адаптувати застарілі системи до сучасних умов.

Сьогодні вже недостатньо просто анонсувати новий старт. Необхідно відверто визнати: діюча модель вичерпала свої можливості і більше не відповідає тим викликам, з якими стикається наша країна.

Політика щодо ВПО має стати першим напрямом, на якому оновлений соціальний блок уряду доведе власну дієздатність.

Для досягнення цієї мети урядовий центр відповідальності, депутати, Офіс Омбудсмана та представники спільноти внутрішньо переміщених осіб повинні об'єднати свої зусилля у єдиний, постійно діючий кластер, що займається підготовкою, реалізацією та моніторингом державних рішень.

Ця модель стане ключем до переходу від управління соціальною кризою до її комплексного вирішення.

Соціальна політика не може більше розроблятися на основі залишкового підходу, коли вона залежить від безпеки, економічних аспектів, бюджетних угод та інтересів окремих відомств.

В умовах війни вона є критично важливою складовою стійкості самої держави.

Отже, соціальна політика "на соціалі" перетворилася на не лише управлінську недосконалість. Це стало ризиком, який країна не в змозі витримати.