"Сьогодні існує п'ять унікальних Європ."
Пйотр Кульпа, колишній секретар польської делегації в парламентській асамблеї НАТО та ексзаступник міністра економіки Польщі, зауважує, що Росія може здійснити агресію проти однієї з країн Балтії, використовуючи тактичні прийоми, схожі на ті, що були застосовані Збройними силами України під час конфлікту на Курщині.
Які ваші враження від підсумків саміту НАТО, що відбувся 24-25 червня в Гаазі, та як ви бачите геополітичний контекст, в якому він проходив?
Ця подія відбулася на фоні суттєвих розбіжностей у підходах країн Альянсу, зокрема США, до питань глобальної безпеки. Перш за все, це стосується військової підтримки України. Іншою важливою темою є ставлення до Росії. Генеральний секретар НАТО Марк Рютте приклав значні зусилля, щоб замаскувати ці розбіжності в єдності, що стало причиною появи так званої "картинки єдності" — обіцянки країн-учасниць Альянсу витрачати 5% свого ВВП на оборону.
Однак важливо усвідомлювати, що якщо певна країна може виділяти 5% свого ВВП на оборону, то їй вже не так критично потрібне НАТО. Вона здатна забезпечити власну безпеку. Звісно, йдеться не про малі економіки. Такі витрати автоматично призводять до зростання попиту на озброєння, особливо на продукцію США. Дональд Трамп зазначав: "Мені подобається, коли європейці купують нашу військову техніку".
Одночасно в Альянсі постають серйозні питання щодо безпеки. Якщо провести опитування серед населення країн НАТО, багато хто вкаже на Росію як на найбільшу загрозу. Проте в Данії чи Канаді деякі громадяни можуть вважати, що основною загрозою є саме США.
А що можна сказати про Україну?
Загальний валовий внутрішній продукт держав, які входять до складу НАТО, перевищує 40 трильйонів доларів.
Навіть 0,5 відсотка цієї суми - це понад 200 мільярдів. Це вчетверо більше, ніж нинішній рівень зовнішньої допомоги Україні, що становить майже 50 мільярдів доларів.
Проте безпека Альянсу, а саме європейських країн НАТО, залежить не лише від макроекономічних показників. Важливим чинником є також понад 120 бойових бригад Збройних сил України, які виступають надійним щитом для Європи. Для порівняння, у всіх країнах Європи, що входять до НАТО, загальна кількість бригад становить приблизно 200.
Одночасно трансформується сама суть війни. Ми вступаємо в еру дронів, де безпілотники виступають не лише як засоби розвідки, а й як основна ударна сила. Вони здатні знищувати як техніку, так і піхоту, створюючи так звані "кілзони" — території, де будь-який рух підлягає знищенню.
Сучасні системи озброєння, включаючи дрони з технологією штучного інтелекту, можуть автономно ідентифікувати та знищувати цілі. Лінія фронту поступово перетворюється з динамічного військового конфлікту на мережу укріплених позицій, розділених безлюдними просторами.
Які наслідки це може мати для держав НАТО, особливо тих, що знаходяться поблизу кордонів України або Росії?
Україна призупинила наступальні дії, і фронт опинився в стані затишшя. Це створює можливість для переосмислення ситуації. Нагадаємо, що минулого року Україна реалізувала військові операції на території Курщини. Тому можна припустити, що в умовах безвиході Росія спробує вжити заходів, які будуть спрямовані не проти України, а проти НАТО. У такому контексті США, ймовірно, уникнуть прямого військового зіткнення, використовуючи аргумент про ядерне стримування та ризики глобального конфлікту. Підстави для цього знайдуться, і це стане вирішальним моментом: чи функціонує НАТО, чи ні.
Припустімо, що Росія захопила частину Латвії чи Литви. Що вона далі робитиме?
- Спробує нав'язати переговори: мовляв, можемо відступити, але за умови виконання старих вимог. Серед них - зміни на користь РФ, зокрема й коштом України. Це стане ударом по репутації НАТО.
Яким чином сьогодні функціонують держави, які мають спільний кордон з Росією?
Вони не сподіваються на зовнішню допомогу. Країни Балтії, Фінляндія та Польща зміцнюють свої оборонні позиції та створюють захисні лінії, незалежно від американської підтримки. Вони висловили готовність вийти з Оттавської конвенції, що забороняє використання протипіхотних мін. Ці держави шукають будь-які можливості для забезпечення власної безпеки, беручи до уваги досвід України: її збройні сили змогли стримати агресію Росії, навіть маючи обмежені ресурси. Однак найсерйозніша помилка полягає в недооцінці часу, потрібного для підготовки території до конфлікту. Україна втратила частини Запорізької та Херсонської областей через недостатню готовність до оборони в цих регіонах.
Крім того, за старою доктриною, в разі вторгнення ворога країни - члени НАТО перегруповуються й згодом виганяють його з території. Але всі бачили Бучу й Ірпінь. Ідея "перегрупування" неприйнятна для Польщі, Фінляндії, країн Балтії. Тому вони вже сьогодні укріплюють прикордонні території.
Які висновки можна зробити з зустрічі між Дональдом Трампом і Володимиром Зеленським?
Відзначимо, що існує два різні підходи до Заходу. Трамп представляє собою своєрідний Захід, де добробут і комфорт стоять вище за загрози. У такій системі цінностей жадібність домінує над страхом, що виражається у небажанні інвестувати в обороноздатність — як України, так і в цілому. Хоча США пропонують найсучаснішу зброю, вона також є й найдорожчою.
Володимир Зеленський виступає як представник Заходу, усвідомлюючи, що забезпечення безпеки вимагає справжньої відданості. У Центральній, Північній та Східній Європі страх перед Російською Федерацією переважає над жадібністю. Це формує новий підхід: не лише купувати готову продукцію, а й вкладати ресурси у виробництво, розвиток та партнерство.
Чи існують приклади такого співробітництва?
Розгляньте приклад Данії. Ця країна не тільки постачає зброю, а й інвестує у виробництво дронів в Україні, роблячи це в безпрецедентних обсягах на душу населення. Аналогічно, Норвегія, Литва та Німеччина усвідомлюють, що підтримка України відкриває для них нові можливості в озброєнні, тактиці та зміцненні армії.
Україна може масштабувати свої розробки. Бо в інтелекті та креативності вона випереджає Росію, але програє у промисловому масштабі. І лише разом із партнерами Центральної, Північної та Східної Європи можна подолати це відставання. Інвестиції в оборону мають стати спільними.
Яке основне питання, що стосується підтримки України?
- Питання допомоги Україні демонструє відсутність єдності Заходу. Цинічна політика Трампа руйнує принцип колективної безпеки Альянсу. А це означає, що країни Балтії, Скандинавії, Польща, Румунія, Молдова, Україна - а в майбутньому, можливо, й Білорусь - мусять мати однаковий рівень безпеки. Інакше в майбутньому ми знову говоритимемо про "рух НАТО на схід" як про геополітичну помилку.
Що ви маєте на увазі?
Критичний погляд на розширення НАТО проявився наприкінці 1990-х та на початку 2000-х років. У той час було порушено принцип рівного забезпечення безпеки в регіоні: для країн Балтії запроваджувалися одні гарантії, тоді як Україні пропонувалися інші. Існують думки, що це можна трактувати як "запрошення до конфлікту". Вирішити цю нерівність можливо лише шляхом повноцінної інтеграції України до західних структур — як НАТО, так і ЄС. Більш того, коли Польща, Литва та Україна опиняються в спільному безпековому середовищі, ми перестаємо бути "молодшими партнерами", які просять підтримки в Парижі, Берліні чи Вашингтоні. Натомість, ми стаємо рівноправними союзниками.
Чи є це новою інтерпретацією концепції Міжмор'я?
Я б назвав це Трансмор'ям, адже мова йде не лише про культурні чи політичні аспекти, а також про спільні виклики та рівень безпеки. Це альянс, до якого можуть входити країни Скандинавії, Велика Британія, Канада, Україна, Молдова та Румунія. Його головна перевага полягає в тому, що тут немає домінуючої сили. У цьому контексті не може бути ані Трампа, ані США в ролі єдиного центру впливу. Так, Норвегія – найбагатша країна, але саме завдяки цьому вона спроможна інвестувати в модернізацію інфраструктури на території стародавнього торгового шляху "із варяг у греки", що з'єднує Чорне та Балтійське моря.
Польща та країни Балтії демонструють динамічний економічний розвиток, тоді як Україна має потужний військовий досвід. Неформальним лідером у цьому контексті може виступати Велика Британія, яка володіє значним історичним управлінським досвідом. Такий потенційний союз безпеки може стати реалістичною альтернативою до трансформацій, що відбуваються в НАТО та США. Адже наразі адміністрація Білого дому сприймає Росію як партнера, керуючись імперськими уявленнями і часто звертаючись до романтики минулого, згадуючи, як російські війська допомогли здолати Наполеона та Гітлера.
Чи можна сказати, що саміт НАТО відбувався на тлі "перемоги" Трампа над Іраном після ізраїльсько-іранського ракетного обміну?
- Відверто, Ізраїль - це той, хто розгромив Іран. Тегеран втратив контроль над власним повітряним простором. Але головне - що буде далі? Чи постачатиме Москва їм зброю? Сьогодні цього не видно, але все можливо. Може, Тегеран уже зрозумів, що у критичний момент Кремль його не підтримав. Але й наземна операція проти Ірану видається нереалістичною - немає достатньої кількості військ для встановлення контролю над такою країною.
Іран отримав нового союзника та споживача нафти — Китай. Чи буде Пекін діяти у своїх інтересах, чи залишиться нейтральним у цій ситуації?
- Китай сьогодні - ключовий гравець. Фактично жодна велика подія не відбувається без його мовчазної згоди. Від відносин між Пекіном і Білим домом залежить не лише глобальна ситуація, а й перебіг російсько-української війни.
Сучасні тенденції глобалізації принесли Китайській Народній Республіці значні вигоди. Наразі Сполучені Штати намагаються адаптувати ці процеси до своїх інтересів, на що реагує Пекін. Його стратегія полягає у тому, щоб залишатися в тіні конфліктів, не втручатися безпосередньо та зосереджуватися на розвитку економіки. Однак, чи вигідно Китаю, щоб США були залучені в численні локальні конфлікти і не могли зосередитися на питаннях, що стосуються самого Китаю? Безумовно.
Ось ще один аспект: Китай є єдиною країною, здатною потенційно зупинити російську агресію щодо України. Проте, цього не відбувається. Чому? Тому що агресивні дії Росії створюють напруження у відносинах між США та Європою, що вигідно Китаю. Водночас Пекін усвідомлює, що пряма агресія з боку РФ проти ЄС може призвести до зближення Європи з Трампом, що в свою чергу може спровокувати спільні санкції з боку США та ЄС проти Китаю. А це для Пекіна є неприйнятним. Вони вже пережили санкційну війну з США, що почалася в 2018 році, і чудово розуміють, що таке геоекономічні наслідки. Пекін грає в довгу. Саме тому сьогодні важливі світові події відбуваються не лише на фронті, а й на переговорах між Китаєм та США.
Що ж до Росії - на чому вона тримається сьогодні?
- Щодо нафтового ринку. Якби конфлікт на Близькому Сході тривав, це могло б сприяти зростанню цін, що, у свою чергу, дозволило б Кремлю продовжувати фінансувати свої військові дії. Проте інтенсивні бойові дії завершилися, і вартість нафти знову почала знижуватися. Крім того, США надали Китаю можливість імпортувати іранську нафту, що, на мою думку, є результатом дипломатичних переговорів між Вашингтоном і Пекіном.
Варто також усвідомлювати, що доступ Китаю до близькосхідних ресурсів надає Пекіну можливість впливати на Кремль. Китай не має інтересу до нових газопроводів з Росією, і він може фактично перешкодити реалізації цих проектів або змусити Кремль погоджуватися на умови, вигідні для Китаю.
Повернімося до України: Єврокомісія пропонує старт переговорів про вступ України в Євросоюз, але на саміті ЄС 26 червня не ухвалили заяви про підтримку України. Чи можливий вступ України до ЄС без членства в НАТО?
Висловлюсь так: механізми безпеки, що мають на меті підтримувати порядок у світі, нині стикаються з істотними труднощами. Розглянемо ситуацію з ООН: Росія досі володіє правом вето, яке вона отримала в спадок від Радянського Союзу. Ця організація не виконує своїх основних завдань.
По-друге, безпека є основною потребою як окремої людини, так і держави в цілому. Усі інституції повинні відповідати цій вимозі. Сьогодні НАТО виступає як організація, що забезпечує безпеку своїх членів. Проте насправді ці функції частково виконує Україна. Що стосується Європейського Союзу, то ситуація тут схожа — він вже існує без Великої Британії, що є важливим елементом європейської стабільності.
Усі ці інституції мають пройти трансформацію. Вони повинні повернути собі роль справжніх центрів безпеки.
Чи може Україна вступити до ЄС без членства в НАТО? Історія країн Центрально-Східної Європи показує: спочатку - НАТО, потім - Євросоюз. Бо безпека - первинна. Спершу - захист, потім - економіка, інтеграція, промисловість. ЄС і задумувався як союз безпеки. Хоч про це часто забувають. А сьогодні ми якраз живемо в період глибокої трансформації - у поглядах, структурі, підходах до безпеки.
Які нині існують підходи до безпеки в Європі?
- Є принаймні три великі концепції. Перша - франко-британська. Вона базується на тому, що Франція й Велика Британія володіють ядерною зброєю. І тому мають отримати особливі права в європейському безпековому просторі. Це погляд, який апелює до особливого статусу й історичної ваги.
Інша концепція походить з Німеччини. Її активно підтримує президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн. Ця ініціатива передбачає виділення 500 мільярдів євро для розвитку оборонної промисловості ЄС, а також централізацію виробництва озброєння під контролем Брюсселя. Німеччина використовує механізми ЄС і свою економічну силу, беручи на себе відповідальність за забезпечення безпеки в усьому європейському регіоні.
Третя концепція стосується Центральної та Східної Європи, охоплюючи Польщу, Україну, балтійські країни та Скандинавію. У цій моделі також передбачається участь Німеччини та Великої Британії. Основний принцип полягає в тому, що країни не лише поділяють спільні цінності, але й спільні ризики, що зумовлює взаємну відповідальність у питаннях безпеки та оборони.
І яка з цих моделей видається найбільш ефективною, з огляду на нинішню ситуацію?
- Історично перша модель - франко-британська - вже демонструвала слабкість. Вона не заперечує кулуарних домовленостей із Росією, як із "членом ядерного клубу".
Німецька стратегія виявляється ще більш ризикованою. Історичні факти свідчать про те, що Берлін неодноразово йшов на компроміси з Москвою, часто за рахунок третіх країн, що знаходяться між ними. Варто згадати, що саме Німеччина протягом багатьох років фінансувала Росію, закуповуючи газ і нафту. Ці фінансові потоки дозволили РФ зміцнити свою армію та накопичити валютні і золоті резерви, які нині використовуються проти України. Водночас, Німеччина зменшувала свої власні військові можливості і навіть просила США вивести свої війська. Сьогодні ж це здається забутим, а Трамп намагається зайняти місце Меркель.
А от третя група країн, які виступають за неподільність безпеки в Європі, виходить з іншої логіки. Усі повинні розвивати свої армії, допомагати партнерам, брати відповідальність. Тільки так можна досягнути стійкого миру.
Скидається на те, ніби історичні розбіжності й далі визначають сучасну політику?
- Саме так. Історичні відмінності між Сходом і Заходом Європи сягають часів відкриття Америки. Відтоді Західна Європа розвивалася в напрямі капіталізму, особистої свободи, прав людини. Східна ж залишалася в системі авторитаризму, кріпацтва. Економічна модель базувалася на експорті сировини - зерна - та людей як робочої сили. Ці ментальні й політичні розриви все ще з нами.
Третя концепція, про яку ми говорили, - це спроба зламати цю нерівність, дати регіону нову роль. Але навіть тут виникають бар'єри. Наприклад, перед своїм відходом адміністрація Байдена запровадила обмеження, які фактично забороняють продаж сучасних чипів Україні, Польщі та країнам Балтії. Тобто нас технологічно прирікають залишатися в "другому ешелоні". І цю реальність треба змінювати.
Отже, в нас вже існує три Європи, як колись зазначав угорський історик Ено Сюч?
Коли мова заходить про питання безпеки та загрози з боку РФ, їх кількість значно зростає. Наприклад, Італія не проявляє такого інтересу до цього питання — для неї безпека не є пріоритетом. У Західній Європі існує чимало країн, які не бажають вкладати фінансові ресурси в оборону. Натомість, у Центрально-Східній Європі панує відчуття страху перед Росією.
Ми стикаємось із різноманітними ризиковими зонами. Цей розподіл є більш комплексним, ніж лише геополітичні аспекти. Це також різні погляди на те, що є суттєвим, а що - ні.
Ви акцентували на Центральній Європі як на єдиному ціле. Однак, наприклад, Словаччина та Угорщина не зовсім відповідають цьому страху перед Росією.
- Бо їх наглухо прикриває Україна. І є географічний чинник: російське вторгнення до них без захоплення України малоймовірне. До того ж ці країни мають особливий менталітет - це нації, які пережили історичні поразки у ХХ столітті. Це породжує загальну настороженість щодо ідеї оборони й участі в колективній безпеці. Тож справедливо говорити, що Європа сьогодні - це п'ять різних Європ. І вони бачать безпекове майбутнє кожна по-своєму.
