Стратегічна помилка: коли всі несуть відповідальність, але відповідального не знайти.

Сергій Козир, народний депутат України, співзасновник ГО "ВПО України"

Уряд презентував нову Стратегію державної політики щодо внутрішнього переміщення до 2030 року. Це важливий сигнал: держава нарешті визнає очевидне - внутрішнє переміщення в Україні є не тимчасовою кризою, а довгостроковою реальністю. Але між визнанням проблеми і готовністю, здатністю її вирішити може бути провал.

Дисбаланс і розподіл відповідальності.

Документ має структурований вигляд: він охоплює аспекти соціальної політики, зайнятості, житлових питань та інтеграції в громадах. Однак за цією різноманітністю прихована суттєва стратегічна проблема — бракує чітко визначеного центру відповідальності та механізму для реалізації.

Політика, що стосується внутрішньо переміщених осіб, розподілена між численними міністерствами та різними рівнями управління. Соціальна сфера займається питаннями виплат, економічна відповідає за забезпечення робочих місць, а регіональний розвиток займається питаннями житла. Водночас діють місцеві органи влади, обласні адміністрації та спеціалізовані агентства.

На папері це виглядає як міжвідомча координація. У реальності - як класичне розмивання відповідальності. Система працює за принципом: кожен відповідає за свій фрагмент - і ніхто не відповідає за результат.

Парадокс полягає в тому, що сама Стратегія досить чітко визначає цю проблему, визнаючи розпорошеність політики та відсутність єдиного "шляху" для внутрішньо переміщених осіб. Однак, незважаючи на це, у запропонованій структурі не з'являється механізм, який би подолав цю фрагментацію. Іншими словами, проблема визнана, але рішення так і не знайдено.

Держава як складний лабіринт.

Для особи, яка залишилася без житла і повинна відновлювати своє життя з основ, державна політика не сприймається як механізм підтримки. Натомість, вона нагадує заплутаний лабіринт.

Допомога - в одному місці. Робота - в іншому. Житло - в третьому. Брак логіки, брак послідовності, брак відповідальної точки входу. Людина самотужки має "зібрати пазл" своєї інтеграції з розрізнених державних сервісів.

Проблема полягає не в недостатній кількості програм. Основна трудність криється в відсутності системного підходу. Відсутня важлива ланка - це не просто ще одна програма чи інструмент, а цілісна логіка єдиного маршруту. Коли людина, починаючи з моменту свого переміщення, проходить не через набір розрізнених процедур, а через чітко визначений шлях - від отримання первинної допомоги до забезпечення житлом, працевлаштуванням і стабільністю.

Процес важливіший за результат.

Іншою суттєвою проблемою є декларативність, яка перетворилася на звичне явище в державному управлінні. Стратегічні документи насичені правильними термінами: аналіз, платформи, координація, оцінка потреб. Проте основні показники, такі як забезпеченість житлом, стабільність зайнятості або вихід особи зі статусу внутрішньо переміщеної, залишаються поза межами уваги.

Отже, відсутні чіткі відповіді. У сучасному підході держава оцінює не стільки результати, скільки саму діяльність — кількість проведених аналізів, розроблених платформ або підготовлених рішень. Іншими словами, знову відбувається плутанина між результатом і процесом.

Ця модель має зручний формат: процес можна елегантно презентувати, але результат вимагає реального виконання. Саме через це складні практичні рішення часто відсуваються на "наступний етап".

Операційним заходам бракує оператора

Коли за одну проблему відповідають кілька органів, це майже гарантія, що вона не буде вирішена швидко. Перетин повноважень, конкуренція відомств, відсутність єдиного центру - усе це перетворює навіть правильні рішення на довгі бюрократичні процеси.

Стратегія, спрямована на вирішення питань внутрішньо переміщених осіб, містить детальний план оперативних дій, однак її втілення залишається лише на рівні декларацій. Вивчення потреб, розробка програм та проведення консультацій є важливими елементами, але відсутність єдиного центру управління призводить до того, що навіть найконкретніші заходи втрачаються в міжвідомчих складнощах. Як наслідок, кожне міністерство виконує свої обов'язки, але люди, які потребують допомоги, не отримують належного результату.

Мова йде не лише про формальну координацію, а про інститут, що об'єднує політичні рішення, інтегрує інформацію та несе відповідальність за загальний результат – інтеграцію людини, а не виконання окремих функцій різних відомств.

Проблема полягає не в декларативному операторі, а в наявності справжнього центру відповідальності, який несе відповідальність за досягнення кінцевого результату. Кожен етап повинен мати чітко призначену особу для виконання, необхідні ресурси та визначені терміни виконання. Це сприяло б тому, щоб підтримка була не лише доступною, а й прогнозованою.

Без цілісності інтеграції не буде

Практика показує: часткові, розрізнені рішення не працюють. Житло без роботи не інтегрує, робота без житла не стабілізує. Обмежена забезпеченість базових життєвих умов - доступу до освіти, медицини, соціальної підтримки, адміністративних послуг тощо - унеможливлює закріплення в громаді.

Дедалі очевидніше, що політика щодо ВПО має будуватися як єдина система - "житло, робота і послуги", а не як набір паралельних напрямів. Натомість для громадянина держава часто виглядає як мозаїка розрізнених відомств.

Особливо варто звернути увагу на те, що універсальні підходи не є ефективними в країні з різними рівнями безпеки. Те, що може бути достатнім для тилових територій, не підходить для прифронтових громад, де відбувається руйнування інфраструктури, знищення бізнесу та зменшення доходів населення. Частина цих громад постійно стикається з ризиком нових переміщень. Однак Стратегія фактично ігнорує цю дисбалансованість як важливий системний чинник.

Статус внутрішньо переміщеної особи: пастка для багатьох.

Відсутність комплексної політики перетворює статус внутрішньо переміщеної особи з тимчасового на постійний. Це свідчить про те, що держава не займається інтеграцією людей, а фактично зберігає їх у системі допомоги. У такому випадку, ми маємо справу не лише з гуманітарною проблемою, а й із соціально-економічними та демографічними викликами.

Внаслідок цього не виникає політика інтеграції внутрішньо переміщених осіб, а створюється система залежності. Держава не знаходить вирішення проблеми, а лише управляє її актуальністю. І з часом це стає дедалі більш витратним. Це вже не просто питання фінансових навантажень. Це стосується втрати людського потенціалу.

Людський капітал як основний стратегічний акцент.

Внутрішньо переміщені особи - це не просто соціальна група. Вони являють собою важливу складову людського потенціалу нації.

Політика стосовно внутрішньо переміщених осіб (ВПО) - це не тільки аспект соціальних витрат. Це стратегічна інвестиція в ринок праці, розвиток людського капіталу та забезпечення економічної й соціальної стабільності країни. Однак така інвестиція має на увазі досягнення певних результатів. Її ефективність слід оцінювати не лише за обсягом зекономлених ресурсів, а й за рівнем інтеграції людей у суспільство.

А це означає, що навіть найкраща концепція ризикує залишитися формальним документом. Тому ключове питання сьогодні - не презентувати ще одну стратегію. Головне - сформувати інституцію, здатну реалізовувати комплексну політику цілісно та відповідально.

Оскільки відповідальність поділена між усіма, вона насправді втрачає свою актуальність. А разом із нею зникає і можливість знайти системне рішення, яке могло б забезпечити не лише підтримку внутрішньо переміщених осіб, але й сприяти розвитку всієї країни.