Три ключові стратегічні виклики для Європи в сучасних переговорах між США, Росією та Україною.
Автори: Мінна Аландер та Андреас Умланд
Відтоді як у січні 2025 року розпочався другий термін президента США Дональда Трампа, Київ і його партнерів по "коаліції охочих" штормлять дедалі бурхливіші геополітичні води.
Дії Дональда Трампа та його команди стосовно не лише України, а й інших держав, включаючи найближчих партнерів по НАТО, створили складну та багатогранну ситуацію у трансатлантичних відносинах.
У нових реаліях впровадження тривалих зовнішньополітичних ініціатив партнерів України, а також щоденна дипломатична діяльність, неминуче вимагають ухвалення складних рішень. Це пов'язано з необхідністю балансувати між суперечливими політичними цінностями, неоднозначними стратегічними виборами та непевними тактичними методами.
На фоні посилення напруженості між США та їхніми європейськими партнерами щодо реакції Заходу на війну між Росією та Україною, європейські політики зіткнулися з трьома ключовими викликами.
З одного боку, попри лояльний підхід Сполучених Штатів до агресивних дій Росії, важливо зберегти їх участь у західній коаліції на підтримку України.
Отже, європейські політики та дипломати повинні, принаймні, демонструвати свою підтримку Трампу в його поглядах на війну між Росією та Україною.
Незважаючи на те, що уряд США зменшив військову підтримку до найнижчого рівня, він все частіше виглядає як захисник інтересів Росії, а не як союзник у боротьбі за самооборону України та досягнення справедливого миру.
Подальша або навіть повна відмова Америки від колективної західної підтримки Києва може означати скорочення або припинення поточного обміну даними про бойові дії та розвідувальною інформацією між Україною та Сполученими Штатами.
У найгіршому сценарії адміністрація США може ввести обмеження на продаж важливих військових систем європейським союзникам. В даний момент ці країни забезпечують Україну американською технікою, зокрема системами протиповітряної оборони, в рамках ініціативи НАТО, відомої як "Список пріоритетних потреб України" (PURL).
Велику частину розвідувальної та матеріальної допомоги, яку Сполучені Штати продовжують надавати Києву, не можна повністю компенсувати сучасними можливостями Європи.
Будь-які обмеження або затримки у передачі інформації українським військовим, а також у реалізації зброї в рамках ініціативи PURL з боку Сполучених Штатів, підвищують ризики для України в умовах нинішнього конфлікту.
Поразки на фронті, подальше знищення енергетичної інфраструктури України або, у найгіршому випадку, військовий чи політичний крах держави можуть мати серйозні наслідки для більшості країн Європи.
Абсолютна відсутність підтримки з боку США для України може мати негативні наслідки для інших аспектів трансатлантичної взаємодії, підривати єдність Європи та зменшувати рівень довіри до НАТО.
Ці та інші наслідки продовження або ескалації війни підірвали б безпеку не лише Східної Європи, а й усього континенту.
Проблема полягає в тому, що нинішнє американське керівництво прагне завершити конфлікт між Росією та Україною не шляхом тиску на Москву, а намагаючись зробити компроміси на її користь.
Вона прагне нав'язати Україні мир, що базується на несправедливих умовах, які викликають сумніви.
Перемир'я без забезпечення безпеки принаймні території, контрольованої Києвом, і без довгострокової обороноздатності України, а також без твердих гарантій безпеки з боку сильного й рішучого військового альянсу проукраїнських держав не викличе довіри. Воно буде потенційно нестабільним і завадить відновленню України та її інтеграції в ЄС.
Такий непевний мир завадив би економічному розвитку України та прямим іноземним інвестиціям у неї. Це своєю чергою призвело б до довгострокового фінансового навантаження на ЄС, його держави-члени та інші країни "коаліції охочих", оскільки їм довелося б підтримувати постійно відсталу, зруйновану війною і залежну Україну.
Навіть якщо спочатку буде встановлено стабільне перемир'я, обмежений контроль Києва над усією легітимною територією України ускладнить, а можливо, й унеможливить надання надійних, багатосторонніх і тривалих гарантій безпеки для країни. Адже нова ескалація конфлікту може втягнути держави-гаранти у новий виток російсько-української війни.
Окрім цього, будь-яка угода, яка надає винагороду Росії за її порушення міжнародних норм, стане стимулом для Москви продовжувати агресивну поведінку.
Закінчення конфлікту, що не призведе до втрат для Російської Федерації, дозволить звільнити її військові та промислові ресурси для дій в інших частинах світу, які Москва обере на власний розсуд. Це, в свою чергу, підвищить ризик, який Росія представляє для європейських країн.
Зупинка військових дій, що забезпечила б Росії вигоду від її агресивних дій, також активізувала б на глобальному рівні політичні, економічні та інтелектуальні сили, які або підтримують Москву, або є її союзниками, і зазвичай мають ворожий настрій до ЄС та/або НАТО.
Не можна заперечувати, що вступ України до Європейського Союзу залишається малоймовірним, поки безпека країни не буде остаточно гарантована через членство в НАТО або інше надійне військово-політичне рішення.
Обіцянка про взаємну допомогу європейських країн у разі війни, закріплена в статті 42.7 Договору про ЄС, у його нинішньому вигляді не буде достатнім стримуючим фактором від нової ескалації конфлікту, оскільки відсутні військові структури, які могли б його підкріпити.
Недавня ініціатива Трампа щодо анексії Гренландії ще більше ускладнила становище в Європі. Відповідь Європейського Союзу була чіткою та однозначною, оскільки настійливе бажання Трампа придбати землю європейської держави перевищило багато допустимих меж.
Здається, найсерйознішу загрозу вдалося нейтралізувати під час Всесвітнього економічного форуму в Давосі, який відбувся в січні 2026 року. Проте, враховуючи настрій Трампа, можна припустити, що це питання або схожі ризиковані ініціативи можуть знову потрапити на порядок денний.
Ці нові приклади напруженості в трансатлантичних відносинах підвищують ймовірність розколу не тільки всередині євроатлантичного альянсу, а й між окремими європейськими державами.
Для ряду європейських держав, зокрема тих, що входять до складу ЄС, вибір двостороннього співробітництва в галузі безпеки зі Сполученими Штатами, на відміну від європейської інтеграції, яка часто потребує поступок щодо національних інтересів, може стати більш привабливою опцією.
Приклад Гренландії демонструє, яким чином адміністрація Трампа могла б спробувати поставити Європу перед вибором між підтримкою України та іншими ключовими аспектами європейської безпеки.
Наприклад, Вашингтон міг би висунути певну умову: передати Трампу Гренландію в обмін на те, що США продовжать постачати Україні ракетні системи для протиповітряної оборони або інші види озброєння.
Якщо це питання знову стане актуальним для Трампа, Вашингтон може вжити заходів, погрожуючи зупинити всю допомогу Україні, якщо європейські держави не будуть наполягати на тому, щоб Копенгаген відмовився від своїх претензій на Гренландію.
Аналогічний механізм може бути застосований і з іншими важелями, які США мають щодо Європи. Вибухонебезпечність такого сценарію лише пом'якшується тим, що США і так уже скоротили свою військову допомогу Україні.
Нещодавні заяви Вашингтона на адресу свого союзника по НАТО викликали питання щодо стабільності американської підтримки для європейських військових сил, а також щодо подальшої ролі США у військових операціях в Україні після встановлення перемир'я.
Західні безпекові гарантії для України, що підтримуються США, також втрачають свою ефективність як засіб для завершення конфлікту. Незважаючи на те, що Україна та Гренландія поки що залишаються окремими питаннями в контексті трансатлантичних відносин, немає жодних запевнень, що в майбутньому ці або подібні теми не будуть взаємопов'язані.
Крім того, загроза Вашингтона використати військову силу щодо Данії вже сама по собі є порушенням Статуту ООН. Відкритою вимогою анексії чужих земель Трамп встановив небезпечний прецедент.
В умовах сучасних викликів Європейський Союз і сама Європа повинні активніше підійти до питання забезпечення безпеки континенту. Необхідно створити всеосяжну стратегію та систему самооборони, яка могла б функціонувати з мінімальною або взагалі без участі Сполучених Штатів.
Обнадіює те, що спільні зусилля європейців уже дозволили запобігти ворожим стратегіям США щодо України у 2025 році та Данії на початку 2026 року.
Однак наразі, на тлі проміжних виборів до конгресу США восени 2026 року, схоже, що адміністрація Трампа знову має намір домагатися часткової капітуляції України.
Цього разу Європа має бути готова до того, що простої дипломатії може виявитися недостатньо, щоб повернути Трампа в потрібне русло.
Європейським країнам, ймовірно, знадобиться більш рішуча підтримка України в її боротьбі проти впливу США, а також готовність відкрито виступити проти уряду Трампа. Це також передбачає, що їм слід бути готовими до можливих наслідків, якщо Трамп висуне загрози у відповідь на їхні дії.
Це також свідчить про те, що Європа повинна нарешті зайняти активну позицію в тристоронніх переговорах між Росією, Україною та США або ж створити новий формат консультацій у вигляді трикутника між Росією, Україною та ЄС.
Проте, перш ніж Європа зможе серйозно розглядати участь у нинішніх переговорах або ініціювати власні канали зв'язку з Кремлем, Москва повинна виявити істинний інтерес до завершення конфлікту. Відтак, нова стратегія ЄС повинна передбачати більш жорсткі економічні санкції проти Росії, а також активніше військове забезпечення України.
Європейський Союз повинен виявити більшу активність і стати лідером у цій сфері. На даний момент Сполучені Штати не готові здійснювати необхідний тиск на Москву або надати Україні таку підтримку, яка могла б привести до справедливого та стійкого вирішення конфлікту.
Без значних змін у санкційному режимі чи на фронті нові етапи переговорів за участю Європи або під її контролем навряд чи принесуть результат, залишаючись такими ж безрезультатними, як і річна дипломатична активність США.
Крім збільшення військової підтримки Україні, варто ще раз обговорити в межах ЄС можливість використання заморожених російських активів. Це було б логічним рішенням для Європи.
Європейські країни також мають розглянути можливість прискорити графік припинення імпорту нафти та скрапленого газу з Росії. А також докласти більше зусиль для того, щоб усунути залишкові прогалини в чинному режимі санкцій.
В цілому, Європейський Союз повинен активніше працювати над створенням та реалізацією власної зовнішньої політики.
Сполучені Штати Америки вже встигли суттєво ослабити своє втручання у конфлікт між Росією та Україною, зменшивши у 2025 році обсяги підтримки для України та відмовившись від активного тиску на Російську Федерацію.
У цьому контексті Європейський Союз наразі має більш потужну позицію щодо впливу на процес. Він активно фінансує Україну та утримує значну частину російських активів, які були заморожені.
Зростаюча роль Європи має знайти відображення у більшій спільній силі ЄС, Великої Британії, Норвегії та їхніх неєвропейських партнерів у "коаліції охочих", щоб визначати курс подальших дій Заходу щодо Росії.
Найбільш спірним питанням є те, наскільки Європа готова або здатна діяти без участі або навіть всупереч США.
Чи готова Європа у найгіршому разі, принаймні у короткостроковій перспективі, змиритися з втратою США як гаранта безпеки?
Можливості для налагодження продуктивних стосунків з адміністрацією Трампа зменшуються, а адаптуватися до його поглядів стає все більш абсурдно.
Втім, через певний час може з'явитися можливість відновити відносини зі США під іншим урядом.
Однак якщо у проміжний період відбудеться розрив трансатлантичних відносин, це дасть Росії можливість посилити свою агресію в Україні або навіть за її межами.
Якби Європі довелося обирати між втратою України і тимчасовим відчуженням від США, ризики, пов'язані з обома варіантами, були б значними.
Ця небезпека для Європи може і має бути знижена за рахунок збільшення інвестицій в оборону, зміцнення цифрового суверенітету та диверсифікації неєвропейських торговельних і стратегічних партнерів.
Для континенту найбільш згубним варіантом розвитку подій могло б стати те, що, піддавшись американському тиску, Європа дозволила б Україні залишитися в своїх межах, перебуваючи постійно в стані нестабільності.
Мінна Аландер -- аналітик Стокгольмського центру з вивчення Східної Європи (SCEEUS) Шведського інституту міжнародних відносин (UI).
