У парламенті панує атмосфера застою в енергетичній сфері. Відчувається, що ми нагадуємо клас продовженого дня, - зауважила віцеспікерка Кондратюк.

Цього року Верховна Рада святкує шосту річницю своєї каденції. Вперше в історії українського парламенту депутати настільки затрималися на своїх місцях. Причиною цьому стала війна.

Самі народні обранці порівнюють нинішнє скликання Ради зі шкільною групою подовженого дня та констатують відчуття "затхлої енергетики" всередині сесійної зали.

"Ніхто не має чітких інструкцій щодо того, як повинні функціонувати парламентські органи під час війни та в умовах воєнного стану. Тому наразі Верховна Рада намагається знайти оптимальну модель своєї діяльності, щоб, з одного боку, уникнути критики на адресу влади, а з іншого – зберегти свої демократичні принципи," – зазначила віцеспікерка Олена Кондратюк, коментуючи настрої депутатів.

Вона є єдиною жінкою в керівному складі парламенту та єдиній представницею опозиційної сторони серед членів президії.

Які наслідки має шестирічний мандат для теперішніх народних обранців: благословення чи покарання? Чи можемо сподіватися на розпад монобільшості та формування нової коаліції? Наскільки важлива опозиція в умовах війни? І яка є ключова функція парламенту в цей складний час?

Про все це "Українська правда" поговорила з Оленою Кондратюк. Нижче - скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube УП.

- Існує думка, що парламент - зріз українського суспільства. Який портрет українців можна побачити, дивлячись на нинішнє скликання Верховної Ради?

Кожен парламент має свої особливості. Коли я вперше потрапила до парламенту під час VI скликання (2007-2012 роки - УП), це був доволі чоловічий і закритий клуб. Натомість у теперішньому скликанні жінки становлять більше 20 відсотків.

У 2019 році відбувся фактично "електоральний переворот", в результаті якого парламент оновився приблизно на 70-75%. Нові політичні діячі, які вступили в політику, прагнули довести, що існуючу систему необхідно реформувати і змінити.

Проте існувало чимало сумнівів. Люди питали: яким чином шоумени, гумористи та фотографи можуть займатися справами Верховної Ради? Які рішення можуть ухвалювати ті, хто ще зовсім недавно не мав уявлення про політичні процеси?

Втім, є різниця між висловленням припущень і формуванням висновків на основі реальних результатів. Як ви, досвідчена політикиня, почуваєтеся, працюючи вже понад п'ять років поруч із новими обличчями?

- Якщо до повномасштабного вторгнення в Раді відбувались політичні баталії, то зараз ми бачимо технократичний парламент, який, скажімо чесно, дещо втрачає свою суб'єктність.

Можливо, звичайний громадянин сьогодні зауважить: "Яка нам користь від депутатів? Чому ми маємо витрачати на них кошти?" Однак насправді головна роль парламенту в даний час полягає у підтримці легітимності державних структур. В умовах війни проведення виборів є неможливим, і якщо, не дай Боже, розпустити Раду, буде вкрай складно пояснити міжнародній спільноті, як надати Україні допомогу в легітимний спосіб.

Повернімося до тих нових облич і побоювань, які виникли на початку їхньої діяльності. Чи дійсно був перебільшений скептицизм щодо того, що "нові люди не зможуть ефективно реалізуватися в політиці"? Або ж, навпаки, нові обличчя виявилися в деяких аспектах навіть успішнішими, ніж їхні попередники?

- Тут головне не говорити, що всі - однакові.

У будь-якому колективі завжди є 20 відсотків, які все тягнуть на собі. Гадаю, в монобільшості десь так само. У них є багато фахових людей, які, наприклад, є членами Парламентської Асамблеї Ради Європи чи членами безпекового комітету.

А взагалі, я дуже сподіваюся, що наступне скликання парламенту буде відповідати новим реаліям, що у ньому має бути представлено якомога більше тих, кому дуже сильно зараз довіряє суспільство. Йдеться насамперед про військових та волонтерів, але серед них має бути дуже багато фахових людей, які вмітимуть правильно стратегувати.

Ми розпочали з того, що політики — це, перш за все, звичайні люди. Якщо говорити про простих громадян, то в сучасному суспільстві дедалі частіше лунає думка, що воно "втомилося від війни". Чи відображається цей настрій серед членів парламенту?

Звісно. По-перше, ми вже шостий рік працюємо разом (IX скликання Верховної Ради розпочалося 28 серпня 2019 року - УП), тому і вживаємо термін "група продовженого дня".

Декілька ваших колег відчувають не лише втому, а й істотне виснаження від цього терміну. Керівництво монобільшості відкрито визнає, що їхні депутати звертаються з проханням про складання мандату. Скільки таких парламентарів ви знаєте особисто?

- Чесно кажучи, від тих, із ким я працюю, я таких заяв не чула. Але я знаю, що в монобільшості постійно про це говорять. Гадаю, це пов'язано з багатьма причинами. Зокрема, із тим, чи бачать ці депутати себе далі в політиці, або ж із тим, що вони не відчувають своєї суб'єктності, важливості у нинішніх процесах.

Однією з характеристик, яка вражала парламент на початкових етапах повномасштабної агресії, було єднання в прийнятті важливих рішень. Проте, чим довше триває конфлікт, тим більше ця єдність починає зменшуватися, і наразі ми спостерігаємо явний розподіл між владою та опозицією. Але чи здатна опозиція виявити ефективність у часи війни?

- Опозиція має бути, тому що навіть під час війни важливо не скотитися в якийсь авторитаризм.

Чи можемо ми зараз спостерігати результати її діяльності? Безумовно. Жоден концептуальний законопроєкт не проходить без участі опозиції, яка, хоч і не виступає проти рішень, пов'язаних із обороною чи підтримкою військових, все ж вимагає від уряду звітності. Минулого року ми відновили засідання уряду, і хоча їхній формат може викликати запитання, тепер ми знову маємо можливість спілкуватися з міністрами.

Чи все ще існує монобільшість? Адже навіть у стартовий рік роботи цього парламентського скликання ми спостерігали, що їй не завжди вдавалося мобілізувати необхідні голоси серед своїх членів. Очевидно, на шостому році каденції це завдання стає ще більш складним.

Крім того, ми спостерігаємо загальне зменшення чисельності народних депутатів: деякі добровільно відмовляються від своїх повноважень, інших вбили, а деякі пішли з життя.

Чи є можливість у цих умовах спостерігати за зникненням монобільшості та формуванням нової коаліції?

- Я не бачу цього, чесно вам скажу. Гадаю, що це скликання завершить свою роботу у такому форматі, як зараз.

Скажу відверто: всі прагнуть виборів. Цей настрій відчувається в парламентських стінах. Навіть ті, хто займає певні посади, усвідомлюють важливість цього процесу. Адже, як я вже зазначав, нам необхідна нова енергія та оновлення цієї інституції.

Водночас усі так само розуміють: робити вибори зараз нереально. Плюс, чи взагалі це на часі, коли ми повинні просто зберегти країну, державу.

У Верховній Раді все ще перебувають члени колишньої ОПЗЖ, які в багатьох ключових питаннях тепер виступають на стороні монобільшості.

Цю ситуацію можна розглядати з двох різних перспектив. Одні вважають, що це позитивний крок, адже ці особи тепер беруть участь у формуванні важливих державних рішень. Інші ж висловлюють обурення: "Як можливо співпрацювати з тими, хто протягом багатьох років підтримував російські ідеї своїми діями та висловлюваннями?"

Яка роль вам більше підходить?

Це питання дійсно є складним. Якби депутати колишньої ОПЗЖ мали справжні політичні цінності, вони б добровільно відмовилися від своїх мандатів, усвідомлюючи свою відповідальність. Проте, цього не відбулося.

З іншого боку, є чіткі механізми, коли можна позбавити парламентаря мандату, вони прописані в Конституції. І зараз немає умов, щоб якийсь із них використати.

На мою думку, в даній ситуації, що стосується голосувань ОПЗЖ і УП, монобільшості також слід взяти на себе частину відповідальності, адже їй необхідно усвідомлювати, з ким вона приймає рішення.

Згадаємо 23-й та 24-й лютого 2022 року. Якою була реакція депутатів "Опозиційної платформи - "За життя" у залі засідань? Ці дні стали справжнім випробуванням для українського парламенту.

Для мене ці дні стали справжнім випробуванням. Більше того, коли я вранці о сьомій годині 24 лютого направлялася до Верховної Ради, мене найбільше лякало уявлення про те, що я увійду в зал, а там не буде жодної людини.

Проте насправді в залі зібралися майже всі, за винятком сателітів Медведчука, які просто зникли. Мені здається, що у деяких депутатів в той момент, можливо, відбулося певне переосмислення. У будь-якому випадку, факт залишається фактом: вони прийшли і підтримали як запровадження воєнного стану, так і мобілізацію.

Ви згадували, що 24 лютого рано вранці вас налякало видовище порожньої сесійної зали. Чи були якісь об'єктивні причини, що призвели до цього?

- Мало хто з колег взагалі вірив, що таке (повномасштабне вторгнення Росії - УП) можливе. Плюс ми не мали жодних відпрацьованих механізмів, як має діяти парламент у такій ситуації.

Відповідно до всіх встановлених норм, необхідно було зібрати депутатів і разом із їхніми асистентами відправити в певне місце. Але куди ж? Куди?! Де ж тоді проводити засідання, якщо чітко прописано, що голосування мають проходити саме за адресою Грушевського, 5? Інакше всі ці голосування вважатимуться нелегітимними!

Я намагалася переконати всіх залишитися в Києві, адже якщо парламент залишить місто, то як можна буде пояснити людям питання захисту?

- Чи можна ось ці ваші емоції 24 лютого порівняти з емоціями, які ви відчували в лютому 2014-го, коли парламент зібрався після втечі президента?

- Я завжди говорю, що парламент у найскладніші часи відіграє ключову роль. Так було і у лютому 2014-го. Я дуже добре пам'ятаю, як в один день не стає нікого: ні міліції, ні військових, ні "Беркуту", ні Януковича...

І ось як ми змогли переконати всі парламентські фракції, що необхідно підтримати голосування для збереження держави. І нам це вдалося.

Формально Україна є парламентсько-президентською республікою, проте на практиці ситуація іноді виглядає зовсім інакше.

Яким є нині вплив Володимира Зеленського на Верховну Раду? Чи намагається він комунікувати з депутатами, тримати руку на пульсі того, що відбувається в парламенті?

- Наскільки я знаю, президент цікавиться роботою парламенту. Коли у нас ідуть сесійні засідання, то напередодні керівники комітетів, спікер (Руслан Стефанчук - УП), перший віцеспікер (Олександр Корнієнко - УП), керівник монобільшості (Давид Арахамія - УП) збираються та обговорюють питання, які треба винести на розгляд та ухвалити. Пояснюється це все військовим станом і тим, що в принципі це одна вертикаль влади.

Чи бажали б інші мати більше можливостей для зустрічі з президентом та його розуміння? Безумовно, це було б бажано. Така комунікація є вкрай важливою, адже всі ми - як представники влади, так і опозиції - повинні концентрувати свої зусилля на спільній меті, а саме на розвитку нашої держави.

- Чи можна сказати, що Верховна Рада зараз опинилась на порозі парламентської кризи?

На мою думку, парламентська криза розпочалася вже давно. Проте, ця криза відчувається не лише там, адже у кожного є свої сподівання.

Парламент стає зручним об'єктом для критики: людям, виснаженим війною, все ще потрібно знаходити когось, кого можна звинуватити. І на цю суспільну незадоволеність відразу ж накладається ганебна поведінка деяких депутатів.

Для мене найважливіше - усвідомлювати емоції людей. Я прагну зрозуміти українців, які віддають свої голоси на виборах, а потім вкрай незадоволені своїм вибором.

Наразі існує чудова книга Марини Стародубської під назвою "Як зрозуміти українців", де авторка влучно зазначає, що українці зазвичай проявляють недовіру до держави в цілому. Це зумовлено їх історичним досвідом, адже протягом тривалого часу вони залишалися без власної державності.

По-друге, українці зазвичай покладаються більше на особисті зв'язки, ніж на інституційні структури. Це пояснює, чому наші партії та депутати часто сприймаються вкрай індивідуалізовано. По-третє, українці мають переконання, що вони завжди краще розуміють політичні процеси, ніж самі політики.

У серпні 2019 року, на урочистій сесії Верховної Ради, ви зазначили: "Для депутатів цього скликання вкрай важливо продемонструвати три "п": порядність, професіоналізм та патріотизм". Яка з цих трьох якостей, на вашу думку, найбільше відсутня у парламентаріїв сьогодні?

- В принципі ті три "п" є. Можливо, у різному обсязі, але є.

Можливо, до професійності було б непогано додати іще "європейську професійність". Але головне все одно не ставити завищену планку.

Основне — це те, щоб депутат мав контакт з громадою та розумів її потреби.

Давайте обговоримо питання міжпарламентської дипломатії. Яким чином змінилась підтримка з боку інших держав за три роки повномасштабного конфлікту та взаємодія з ними?

Для мене особисто комфортніше там, де присутні жінки-лідери.

Ось хто виявив найбільшу підтримку Україні: Урсула фон дер Ляєн, голова Європейської комісії, та Роберта Мецола, президентка Європейського парламенту. Їхнє лідерство має вирішальне значення для процесів надання допомоги.

Є багато спікерок, віцеспікерок, які підтримали нас політично, які одними з перших приїхали до нас. Це була беззастережна підтримка.

Але немає нічого сталого: змінюються політичні тренди, політики. Тож Україні і надалі треба вигризати цю підтримку. Вигризати в хорошому сенсі цього слова.

Існують держави, які залишатимуться з нами впродовж часу, і це не підлягає сумніву. Наприклад, під час візиту до Великої Британії можна помітити, що всі політичні партії, незалежно від того, чи перебувають вони при владі, чи в опозиції, висловлюють підтримку Україні.

- Ви нещодавно якраз повернулись із Британії, де, зокрема, відкривали фотовиставку разом із послом України Валерієм Залужним.

На старті його дипломатичної діяльності виникло чимало сумнівів, адже багато хто запитував: "Яким чином військовий може стати успішним послом без належного досвіду?" Як би ви охарактеризували внесок Валерія Залужного у зміцнення відносин між Великою Британією та Україною?

Перш за все, відзначу, що в наш час кожен посол виконує роль фактично закордонного депутата. І саме від його професійності та здатності справлятися з цією місією залежить чимало. Це постійна та наполеглива праця.

Щодо Валерія Федоровича, то я не думаю, що йому там сильно комфортно, бо все ж таки у нього є дуже великий військовий бекграунд. Але якщо подивитися, як його сприймають, наприклад, у політичному представництві Британії, в парламенті, то, думаю, що він абсолютно вписується в цю систему координат. По-друге, до нього з повагою ставляться як до представника України.

Якщо проаналізувати сучасну політичну ситуацію в Україні, можна запитати: кого в цій сфері більше – політиків чи людей, які дійсно прагнуть служити державі?

- Політики. Проте, державні діячі все ще присутні. Вони існували завжди, можуть іноді залишатися в тіні, але ці основи державності завжди залишаються на місці.