Україна на Близькому Сході: від іракської кампанії 2003 року до угод про протидію безпілотникам 2026 року.

Як за 23 роки Україна пройшла шлях від Іраку до антидронових угод у затоці

На початку 2026 року увага світу зосереджена не лише на війні Росії з Україною, а й на новій серйозній кризі на Близькому Сході. У кінці лютого 2026 року Ізраїль ініціював військову операцію проти Ірану, яка, за інформацією Reuters, була узгоджена зі Сполученими Штатами.

У березні конфлікт перетворився на значну військову операцію Сполучених Штатів та Ізраїлю, спрямовану на іранську військову інфраструктуру, потужності ракет і дронів, а також на об'єкти, пов'язані з ядерною програмою Тегерана.

Військові дії проти Ірану стартували без участі України. Проте, всього через кілька тижнів країни Перської затоки почали залучати Україну, щоб використати її практичний досвід у боротьбі з шахедами та іншими ударними безпілотниками.

20 березня агентство Reuters повідомило, що Україна відправила 228 фахівців з протиповітряної оборони до країн Перської затоки. Наприкінці місяця Україна уклала угоди в сфері оборони з Саудівською Аравією, Об'єднаними Арабськими Еміратами та Катаром.

Україна бере участь у безпекових процесах на Близькому Сході не вперше. У 2003 році вона вже була залучена до американської військової операції в Іраку. Однак між цими двома кампаніями не лише 23 роки, а й принципово різні мотиви, політичні обставини та стратегічна логіка участі.

У 2003 році Сполучені Штати аргументували свою військову кампанію проти режиму Саддама Хусейна загрозою, пов'язаною зі зброєю масового знищення, а також ігноруванням іракською владою резолюцій ООН, підкреслюючи необхідність усунення чинного уряду.

Офіційно кампанію підтримала велика міжнародна коаліція, але на початку наземної наступальної операції основними її учасниками виступили Сполучені Штати, Великобританія та Австралія. Багато інших країн приєдналися вже на етапі відновлення після конфлікту.

Україна ж відправила своїх військових фахівців у регіон ще до початку наземної кампанії.

17-18 березня 2003 року Кувейт і Україна уклали угоду про перебування на кувейтській території 19-го окремого батальйону радіаційного, хімічного та біологічного захисту (РХБЗ) ЗСУ. Його завданням був захист цивільного населення від можливого застосування Іраком зброї масового ураження та ліквідація наслідків такого удару.

Таким чином, на початковому етапі іракської кампанії від України сподівалися не стільки на участь у бойових операціях, скільки на надання спеціалізованих знань у галузі радіаційного, хімічного та біологічного захисту.

Після старту військової операції українська активність збільшилася.

5 червня 2003 року Верховна Рада ухвалила рішення про відправку українського миротворчого контингенту до Іраку, при цьому загальна кількість бійців місії становила приблизно 1800 осіб.

Український контингент був одним із найбільших серед держав, які долучилися до післявоєнної фази американської коаліції.

Проте для Києва ця участь була важливою не лише з точки зору безпеки чи можливостей участі у відновленні Іраку в майбутньому. Вона також слугувала спробою відновити політичні зв'язки зі Сполученими Штатами та Великою Британією після суттєвого удару по міжнародному іміджу України, що стався внаслідок скандалу, пов'язаного з ймовірною продажем Іраку систем розвідки "Кольчуга-М".

Українській участі в іракській кампанії передував гучний міжнародний скандал.

У 2002 році Сполучені Штати вважали, що мають підтвердження, згідно з якими президент Леонід Кучма нібито давав згоду на продаж Іраку радіолокаційних станцій "Кольчуга-М". Хоча конкретних публічних доказів фактичного постачання на той час не було представлено, політичні наслідки цього скандалу виявилися катастрофічними для України.

У листопаді 2002 року на Празький саміт НАТО не було запрошено Леоніда Кучму, і замість нього Україну представляв міністр закордонних справ. Цей крок чітко продемонстрував, що західні країни більше не сприймають Київ як надійного союзника.

Важливо враховувати більш широкий контекст. На початку 2000-х років Україна була новою державою з недостатньо визначеною геополітичною ідентичністю.

Еліта країни намагалася водночас зберегти традиції пострадянського життя і прагнути до інтеграції із західними державами. Ця стратегічна двозначність невідворотно негативно впливала на репутацію. У той час Захід не мав великої довіри до української держави, тому будь-які підозри щодо можливого постачання зброї режиму Саддама сприймалися не як припущення, а майже як беззаперечна істина.

В результаті, ані під час розслідувань, ані в процесі кампанії не було надано жодних публічних доказів того, що системи "Кольчуга-М" насправді були поставлені до Іраку. З цієї причини цей скандал, в першу чергу, слугував інструментом для дипломатичного тиску та політичної ізоляції України.

У 2026 році обстановка кардинально змінилася. Українці вже п'ятий рік протистоять військовій агресії з боку Росії, водночас активно розвиваючи військово-промисловий комплекс, який оперативно підлаштовується під потреби дронової війни.

У березні 2026 року Сполучені Штати Америки та Ізраїль ініціювали військову кампанію проти Ірану, що стало наслідком ряду взаємозалежних факторів.

По-перше, це пов'язано з посиленням військових можливостей Тегерана, зокрема завдяки прогресу в ядерній програмі.

По-друге, Іран володіє значним арсеналом ракет і дронів, які вже використовуються для атак на Ізраїль та інші держави в регіоні.

По-третє, завдяки іранській мережі супутників та тривалій державній політиці протистояння США та Ізраїлю. У засобах масової інформації також йдеться про парламентські пропозиції та офіційні заяви, які мають на меті знищення Ізраїлю.

Проте, військова акція США та Ізраїлю не принесла миттєвих і остаточних результатів.

Іран у відповідь оголосив про блокування Ормузької протоки та розпочав ракетні й дронові атаки на території сусідніх країн, які є союзниками США, зокрема на Об'єднані Арабські Емірати, Катар, Кувейт, Саудівську Аравію та Йорданію.

Після цього держави регіону почали активно шукати не лише засоби захисту від іранських нападів, а й практичні методи боротьби з шахедами. Тому Україна стала для них одним з ключових партнерів у сфері протидії атакам дронів.

Для країн Перської затоки Україна важлива насамперед своїм практичним досвідом у багаторічній війні проти ірансько-російських бойових дронів. Вони знають, як будувати ешелоновану оборону, поєднувати РЕБ, вогневі групи, радари та мобільні перехоплювачі.

Отже, теперішня роль України на Близькому Сході вже не зводиться до простого прохання про включення у коаліцію для покращення іміджу. Сьогодні до України звертаються за експертизою та інноваційними технологічними рішеннями.

Держави Перської затоки укладають із Києвом багаторічні угоди керуючись не політичними жестами, а практичними безпековими інтересами. Україна стала постачальником того типу воєнної експертизи та озброєння, які сьогодні є особливо затребуваними у державах, що зіткнулися з дроновою загрозою.

У 2003 році, на дванадцятому році свого незалежного шляху, участь України в іракській військовій операції принесла в основному політичні дивіденди.

Це був шлях подолання ізоляції після інциденту з "Кольчугами", метою якого було відновлення зв'язків зі Сполученими Штатами та Великою Британією, а також активна участь у переговорах щодо відновлення Іраку після війни, а не лише спостереження.

Для молодої держави того часу це мало велике значення. Київ показував, що може виступати активним учасником зовнішньої політики, а не тільки пасивним об'єктом чужих угод.

У 2026 році картина кардинально змінюється. Україна тепер займає позицію не лише як країна, що відновлює довіру, а як активний учасник близькосхідних безпекових ініціатив завдяки своєму практичному військовому досвіду.

У кінці березня 2026 року вона підписала оборонні угоди з Саудівською Аравією, Об'єднаними Арабськими Еміратами та Катаром. Угоди охоплюють спільне виробництво, технологічну співпрацю, інвестиції, обмін досвідом та передачу українських рішень для ефективного перехоплення іранських дронів "шахед" та інших безпілотників. Reuters підкреслює, що це є спробою України перетворити свій бойовий досвід на довгостроковий експорт послуг і технологій у сфері безпеки.

Якщо у 2003 році Україна намагалася повернути довіру Заходу, то у 2026 році до неї вже звертаються інші країни для подальших десятиліть воєнної співпраці, для закупівлі технологій і для імпорту українського бойового досвіду. Це свідчить про зміну міжнародної ролі України - від країни, яка шукала визнання, до країни, в якої вже запитують військову експертизу, технології та зброю.

Сьогодні військовий досвід України перетворюється на оборонні контракти, технологічну співпрацю та експорт знань. Це свідчить про те, наскільки за останні два десятиліття трансформувалися як можливості українських збройних сил, так і міжнародна позиція самої країни.