Віктор Каспрук: Трамп не усвідомлює, яке життя ведуть люди в Україні. Запросіть його відвідати Київ та Харків! -- Блоги | OBOZ.UA
Заява президента Сполучених Штатів, що "Вони, мабуть, до цього звикли. Я не знаю. Я маю на увазі, що люди живуть і в Україні. Можна було б подумати, що вони не мали б жити в Україні, але вони живуть. Не знаю, чи зробив би я це, але вони живуть в Україні. Вони живуть і в Лівані теж", наводить на думку, що Дональд Трамп не готовий зрозуміти, що війна в Україні ведеться не тільки за території, а за право українського народу на своє існування.
Ця заява вкотре демонструє трампівський специфічний підхід до зовнішньої політики, який часто називають "транзакційним ізоляціонізмом". Наразі подібна риторика свідчить про ігнорування причин та обставин виникнення геополітичних конфліктів.
Слід зазначити, що, порівнюючи Україну з Ліваном, Трамп застосовує техніку нормалізації кризових ситуацій: він презентує тривалі загрози та військові конфлікти не як виняток, що вимагає термінового міжнародного реагування і відновлення стабільності, а як постійний елемент територіальної реальності.
Його висловлювання про те, що люди, ймовірно, "вже звикли" до цього, свідчать про свідому байдужість до гуманітарного виміру конфлікту. Це також демонструє намір США дистанціюватися від ролі "глобального охоронця" і акцентує увагу на важливості внутрішніх справ.
А висловлювання "не знаю, чи зробив би я це" щодо проживання в зоні конфлікту, підкреслює його схильність оцінювати глобальні процеси через категорію особистого комфорту та раціонального вибору індивіда, що є нетиповим для традиційної дипломатичної етики. Адже така риторика Дональда Трампа, свідомо чи несвідомо, підриває концепцію солідарності, замінюючи її фаталізмом.
Можна вважати, що це вказує на можливу трансформацію підходу до підтримки України: замість акценту на цінностях (демократія проти авторитаризму) пропонується розглядати конфлікт як тривалий стан, що, у свою чергу, може призвести до зменшення витрат ресурсів на його врегулювання.
Таким чином, Трамп формує підґрунтя для політики "заморожування" або нейтралітету, апелюючи до того, що життя триває навіть у дестабілізованих регіонах, а отже, гострота проблеми є перебільшеною.
Аналіз риторичної стратегії Дональда Трампа щодо війни в Україні дозволяє констатувати системний зсув від "морального імперативу" до "прагматичного реалізму", що має на меті переосмислення попередньої зовнішньополітичної парадигми Сполучених Штатів.
Застосовуючи фаталістичні елементи, Трамп не лише відзначає ускладненість конфлікту, але й свідомо трансформує уявлення про війну, подаючи її як "природний" або "хронічний" процес, який виходить за рамки дієвого впливу ліберальних засобів підтримки.
Очевидно, що такий підхід підриває концепцію трансатлантичної солідарності, яка базується на цінностях демократії, перетворюючи її на надлишковий тягар для сучасної американської ізоляціоністської ідеології.
Ключовим елементом цієї трансформації є відмова від попередньої позиції "демократія проти тиранії". Замість цього пропонується трансакційна модель, де війна розглядається через призму витрат і ризиків, а не через призму міжнародного права чи етичних зобов'язань.
Таким чином, підкреслення того, що життя в Україні триває незважаючи на збройні конфлікти, виступає способом зменшення чутливості західної аудиторії до жахів кривавої війни, розв'язаної Росією в Україні.
Що, в свою чергу, створює ілюзію керованості хаосу та знижує рівень екзистенційної загрози, яку несе російська агресія для глобального порядку. Таким чином, риторика Трампа формує концептуальну основу для переходу до політики "стратегічного відсторонення" або примусового "заморожування" конфлікту.
У цьому контексті "фаталізм" начебто слугує виправданням для зменшення обсягів ресурсної підтримки. Якщо досягнення перемоги вважається неможливим у найближчій перспективі (відповідно до цієї логіки), то подальші вливання в оборонні потреби України виглядають як марне використання національних ресурсів США.
Усе це виглядає не лише як зміна акцентів, а й як спроба узаконити новий вид нейтралітету, де Вашингтон відмовляється від ролі основного оборонного ресурсу демократичного світу і переходить до позиції посередника. У такій ситуації підтримка стабільності (навіть за рахунок територіальних поступок агресорові) стає важливішою, ніж відновлення справедливості.
Таким чином, риторика президента США Дональда Трампа створює умови для підриву ціннісних основ підтримки України, поступаючись місцем геополітичним інтересам, де збереження існуючого стану вважається більш прийнятним, ніж тривала боротьба з агресором.
Центральним елементом цієї стратегії є легітимізація концепції "нового нейтралітету". Коли Вашингтон де-факто відмовляється від ролі морального арбітра та безумовного гаранта безпеки союзників, натомість приміряючи на себе роль прагматичного посередника.
У цьому стилі лідерства акцент робиться не на відновленні міжнародної справедливості чи територіальної цілісності незалежної держави, а на зменшенні ризиків ескалації конфліктів та забезпеченні стабільності макроекономічних показників.
У рамках цього підходу затяжна війна розглядається не як спосіб досягнення перемоги над агресором, а скоріше як фактор, що дестабілізує ситуацію, виснажує ресурси США і відволікає увагу від стратегічного протистояння з Китаєм. Таким чином, замороження конфлікту на основі статус-кво — навіть якщо це вимагатиме болючих територіальних поступок з боку країни-агресора — сприймається як більш доцільний варіант у порівнянні з безстроковою підтримкою стратегії деокупації.
Перетворення цінностей на геополітичні інтереси спричиняє розмивання основ підтримки України. Якщо попередня влада спиралася на принципи свободи та міжнародного права, то нинішня риторика намагається зруйнувати ці концепції, вважаючи їх "надмірно ідеалістичними".
На зміну їм приходить концепція "стратегічної невизначеності", у якій основна мета полягає не у досягненні справедливого миру, а в забезпеченні припинення вогню за будь-яку ціну. Це формує небезпечний прецедент у сфері міжнародних стосунків, де сила отримує мовчазне визнання через механізм "посередництва", а стабільність стає виправданням для нехтування актами агресії.
Отже, ми спостерігаємо за переходом до епохи, в якій глобальна безпека залежить не від спільних цінностей, а від нестійких угод між великими державами. Це фактично повертає світ до логіки сфер впливу та до великої шахівниці дев’ятнадцятого століття.
Це правда, проте висловлення президента США Дональда Трампа про те, що він не може зрозуміти, як українці живуть, створює певні можливості для запрошення його до Києва та Харкова.
Непорозуміння Трампом повсякденних і безпекових умов життя в Україні в нинішніх умовах є не лише проявом особистого скептицизму, а й типовим "риторичним вікном", що відкриває для української дипломатії можливість для переосмислення двосторонніх відносин.
Такий дискурс відкриває нові можливості для реалізації стратегії "візуальної дипломатії", де безпосередній досвід державного лідера стає вирішальним чинником у зміні його зовнішньої політики. Запрошення Дональда Трампа відвідати Київ та Харків в цьому контексті виконує кілька важливих ролей.
По-перше, поїздка до Києва стала б чудовою можливістю продемонструвати інституційну стійкість країни — роботу урядового центру, бізнес-середовища та цивільної інфраструктури в умовах постійних загроз. Це особливо важливо для прагматичного підходу Трампа, який надає перевагу ефективності та життєздатності систем.
По-друге, включення Харкова до маршруту має стратегічне значення для демонстрації фронтирного характеру українського спротиву. Харків як мегаполіс, що перебуває під постійними обстрілами, але зберігає економічну та соціальну активність, є ідеальним майданчиком для руйнування ізоляціоністських міфів про "далеку війну".
Для Дональда Трампа, політика, який ухвалює рішення в значній мірі на основі особистих вражень і візуальних доказів, різниця між столицею та містом, що знаходиться на передовій, може перетворити абстрактне поняття "допомоги" на чітке усвідомлення інвестицій у безпекову інфраструктуру, що реально працює.
Крім того, такий візит дозволив би Україні перехопити ініціативу в інформаційному полі Сполучених Штатів, змістивши акцент із фінансових витрат на людський та геополітичний капітал. Оскільки особиста присутність лідера в зоні конфлікту часто веде до "психологічної персоналізації" проблеми, що робить подальшу відмову від підтримки політично складнішою.
Використання необачної або скептичної заяви як основи для формального запрошення можна розглядати як прояв "інтелектуального джиу-джитсу" у сфері дипломатії. Коли Україна не просто відкидає концепцію "нерозуміння", а пропонує механізм для його подолання через безпосередню взаємодію, це цілком відповідає політичному стилю Дональда Трампа, який акцентує увагу на прямих контактах та особистій участі.
