Виктор Каспрук: "Трамписты" после Трампа: сможет ли движение MAGA выжить без своего основателя? -- Блоги
Существует ли возможность существования неполитического ордена "Трамплиеров" после эпохи Трампа? И будет ли президент США продолжать сближаться с российским лидером Путиным после сокрушительного поражения на выборах? Эти два вопроса становятся особенно актуальными на фоне ноябрьских выборов в США.
Вот оригинальный текст:
Рух MAGA в США вже давно вийшов за межі простого політичного інструменту Дональда Трампа. Спочатку він був вираженням індивідуального протесту проти усталених структур Республіканської партії, але з часом трансформувався в самостійну політичну субкультуру, сформувавши власну ідеологічну основу та ставши ефективним механізмом мобілізації значної частини американських громадян.
Порівнюючи MAGA з політичним орденом, а його прихильників із "тамплієрами" ми можемо говорити про спільноту, котра об'єднана не лише програмними положеннями, а й символами, колективною ідентичністю, відчуттям історичної місії та персональною лояльністю до політичного лідера.
Проте в цьому місці постає важливе питання: чи може така структура продовжувати існувати після відходу свого основного представника, чи вона неминуче розпадеться на суперницькі групи, щойно Трамп перестане бути фокусом американської правої політики?
Відповідь потребує розмежування двох явищ: трампізму як персонального політичного феномену і MAGA як ширшого суспільно-політичного руху. Трампізм значною мірою побудований на особистому стилі Дональда Трампа, його комунікаційній манері, конфліктності, здатності перетворювати політичні суперечки на питання особистої відданості та протиставляти себе традиційним інститутам.
MAGA натомість має значно глибше соціальне коріння. Його живлять недовіра до федеральної бюрократії, невдоволення наслідками глобалізації, культурні конфлікти, міграційне питання, відчуття економічної та статусної маргіналізації частини американського середнього класу, а також переконання, що традиційні політичні еліти втратили зв'язок із суспільством. Ці настрої не виникли разом із Трампом і не зникнуть самі по собі після завершення його політичної кар'єри.
Враховуючи ці фактори MAGA варто розглядати не як тимчасову персональну кампанію, а як прояв глибшої трансформації американського консерватизму. Республіканська партія за останнє десятиліття змінила свою внутрішню структуру: значна частина її активістів, виборців і політичних представників почала оцінювати лояльність до трампівської системи поглядів як важливіший критерій політичної належності, ніж традиційні консервативні догми.
Внаслідок цього, рух MAGA розвинувся в унікальну політичну екосистему, що включає в себе власні медіа-ресурси, ідеологічних прихильників, громадські ініціативи, мережі фінансування, інфраструктуру активізму та механізми впливу на республіканських політиків. Це формує умови для його автономного функціонування незалежно від того, хто займатиме посаду президента.
Проте політична структура не може тривати безмежно лише завдяки спогадам про свого засновника. Їй необхідна безперервність, а ця безперервність вимагає появи нових лідерів, які здатні не просто повторювати дії засновника, а й представити свої власні інтерпретації його політичної спадщини.
У цей момент виникає найсерйозніша виклик для MAGA. Дональд Трамп сформував політичну коаліцію, де його особиста привабливість, виразна непокірність традиційним нормам та здатність постійно залишатися в центрі громадської уваги стали ключовими складовими політичної активізації.
Проте харизма не передається у спадок, як партійний апарат або виборчий округ. Можна успадкувати гасла, медійну інфраструктуру, політичні технології та навіть частину електоральної бази, але неможливо разом із цим успадкувати особистий зв'язок між лідером і його прихильниками.
У даному контексті важливу роль відіграють фігури, такі як віцепрезидент Джей Ді Венс, державний секретар Марко Рубіо та інші члени нового покоління республіканців.
Венс втілює прагнення надати трампізму більш структурованого та інтелектуально обґрунтованого вигляду, поєднуючи популістські висловлювання з критичною оцінкою глобалізації, недовірою до міжнародних зобов’язань Сполучених Штатів та ідеєю національної незалежності.
Рубіо уособлює іншу традицію — більш інституційний підхід, що акцентує увагу на глобальному лідерстві США та стратегічному стримуванні авторитарних режимів. Обидва політики мають потенціал претендувати на звання спадкоємців певної частини республіканської коаліції, однак їхні політичні погляди суттєво відрізняються. Ці відмінності можуть стати основою для майбутньої внутрішньої конкуренції.
Вражаюча поразка республіканців на проміжних виборах 3 листопада 2026 року значно загострила цю проблему. Демократи здобули контроль над обома палатами Конгресу, а результати голосування стали потужним електоральним сигналом протесту проти політики адміністрації Трампа.
Водночас було б неправильно вважати цей результат неминучим фіналом для "Трамплієрів" з MAGA або ж однозначним запереченням усіх його концепцій американським суспільством. Проміжні вибори слугують оцінкою діяльності конкретної адміністрації, її політики та політичного контексту на даний момент, а не є референдумом щодо всіх аспектів ідеології цього руху.
Якщо розглядати політичні перспективи руху MAGA після ери Трампа, можна виділити принаймні три взаємозалежні процеси.
Першим аспектом є інституціоналізація руху в межах Республіканської партії. Його прихильники здатні зберігати своє впливове становище на праймеріз, визначення партійних програм, кадрові рішення та відбір кандидатів як на місцевому, так і на федеральному рівнях.
Другий аспект полягає в персоналізації боротьби за спадщину Трампа, в умовах якої декілька політичних діячів намагатимуться одночасно стати законними представниками справжнього MAGA.
Третій - поступова фрагментація руху на групи, які можуть мати спільне бачення культурних і внутрішньополітичних питань, але будуть розходитися щодо економіки, зовнішньої політики, оборонних витрат і відносин із союзниками США.
Важливим фактором може стати третій процес. Адже MAGA ніколи не представляв собою однорідну ідеологічну структуру. У його рамках існують економічні націоналісти, релігійні консерватори, прихильники суворої імміграційної політики, ізоляціоністи, противники американських військових дій за межами країни та традиційні республіканці, які підтримують потужну оборону.
Поки ці групи об'єднує Дональд Трамп, внутрішні суперечності можна відкладати або маскувати персональною лояльністю. Коли ж постане питання про нового лідера, доведеться визначати, яка саме складова руху є його справжнім ідейним ядром. Тому післятрампівська епоха може принести не стільки зникнення MAGA, скільки боротьбу за його політичне визначення.
Також важливим аспектом є природа стосунків між Трампом і російським лідером Путіним, а також потенційна перспектива зближення між Вашингтоном і Москвою. У взаєминах Трампа та Путіна можна помітити особливу модель взаємодії, де особиста дипломатія, прагнення до досягнення угод між лідерами та сприйняття великих держав як ключових акторів міжнародної системи займають значне місце.
Трамп не раз виявляв бажання вести переговори з Путіним без попередніх узгоджень з європейськими партнерами. Цей підхід контрастує з традиційною трансатлантичною політикою, де американська стратегія щодо Росії розроблялася в тісній співпраці з НАТО та ЄС.
Ця дипломатична стратегія вирізняється тим, що Трамп має тенденцію сприймати завершення конфлікту як можливу платформу для більш глибокого відновлення взаємин між США та Росією. Він вбачає в нормалізації зв'язків з Москвою можливість досягнення власної зовнішньої політичної мети, а не лише результат виконання Росією певних умов у сфері безпеки.
У цей момент виникає суттєва суперечність між підходами Вашингтона та концепцією європейської безпеки. Якщо дипломатичні угоди передбачають компроміси на користь агресора без надійних гарантій для України, це може не лише не сприяти стабільності, а й створювати умови для нових спроб зміни кордонів силою.
Водночас було б хибно вважати, що Путін отримав у особі Трампа передбачуваного партнера. Між ними існує фундаментальна асиметрія політичних інтересів. Кремль не готовий розглядати заморожування конфлікту по лінії фронту без міжнародного визнання окупованих Російською Федерацією українських територій як нової геополітичної реальності, послаблення санкцій, обмеження українського суверенного вибору та фактичного перегляду архітектури європейської безпеки.
Вашингтон, незважаючи на особисті уподобання президента Трампа, повинен зважати на свої стратегічні інтереси, думки Конгресу, оборонних структур, розвідувальних агентств, військового командування та партнерів. Проте ці інтереси не завжди співпадають з російськими.
Отже, стверджувати про абсолютну стратегічну єдність між Трампом і Путіним було б дещо перебільшено. Проте варто зазначити, що в адміністрації Трампа існували політичні рішення, які об'єктивно відповідали певним інтересам Кремля. Це особливо стосується зменшення економічного тиску на Росію, дипломатичного впливу на Київ з метою досягнення сумнівних і швидких угод, а також готовності розглядати питання європейської безпеки в рамках переговорів між великими державами.
Особливу увагу слід звернути на те, що після виборів у листопаді Трамп опинився перед двома серйозними викликами. Внутрішньо його команда зіткнулася з посиленням контролю з боку парламенту, тоді як на міжнародній арені залишалася необхідність доводити ефективність американської дипломатії.
У таких умовах стосунки з Путіним можуть стати для президента Трампа важливим аспектом його політичної спадщини. Проте це не гарантує постійного зближення. Існує ймовірність, що він може вжити протилежних заходів щодо Москви або змінити свою стратегію ведення переговорів, якщо Кремль не забезпечить йому очікуваних результатів.
Важливо також розуміти, що перемога демократів у Конгресі не дає їм повного контролю над зовнішньою політикою. Президент зберігає значні конституційні повноваження у сфері дипломатії та військових рішень.
Водночас нова конфігурація Конгресу створює додаткові можливості для блокування окремих ініціатив, контролю фінансування, розслідувань і політичного тиску. Адже існує суперечність: внутрішньополітичні позиції Трампа ослабли, але його повноваження у зовнішній політиці залишаються значними.
Для України ця обставина має принципове значення. Києву не варто будувати свою стратегію виключно на припущенні, що демократична більшість у Конгресі автоматично змінить політику Білого дому. Так само не слід ототожнювати позицію американського президента з позицією всіх Сполучених Штатів.
Американська політична система набагато складніша за персоналістську модель, яку постійно демонструє сам Дональд Трамп. У ній залишаються інституції, політичні сили, економічні інтереси та безпекові зобов'язання, здатні впливати на зовнішньополітичний курс навіть за умов глибокої поляризації американського політикуму.
І для української дипломатії особливо важливо, щоб питання підтримки України не перетворилося на виключно партійне питання американської політики. Воно має залишатися питанням американських національних інтересів, стримування агресії, стабільності європейського континенту та міжнародного порядку, заснованого на суверенітеті держав.
Є ще один важливий аспект, на який варто звернути увагу: російська стратегія стосовно США не зводиться лише до взаємин з певним президентом. Кремлю набагато вигідніше, коли Сполучені Штати втрачають внутрішній політичний консенсус щодо своєї ролі на міжнародній арені, а їхні партнери починають сумніватися в стабільності американських зобов'язань у сфері безпеки.
У такій системі координат навіть тимчасові коливання американської політики можуть мати стратегічні наслідки. Якщо європейські держави починають сумніватися у Вашингтоні, якщо Україна змушена враховувати ризик скорочення американської підтримки, а Москва отримує можливість вести окремі переговори з різними західними столицями, Росія досягає частини своїх геополітичних цілей навіть без формального союзу зі Сполученими Штатами.
Тому проблема полягає не тільки в особистих відносинах Трампа і Путіна. Вона значно ширша: чи залишатимуться Сполучені Штати гарантом європейської безпеки, чи поступово будуть переходити до моделі вибіркової участі у міжнародних справах, де відносини з великими державами будуватимуться переважно на ситуативних угодах.
Для Росії другий варіант відкриває додаткові можливості. Для Європи він означає необхідність прискореного формування власної оборонної спроможності. А для України потребу в диверсифікації зовнішньої підтримки та максимальному закріпленні безпекових домовленостей на інституційному рівні.
Повертаючись до метафори MAGA-"трамплієрів", варто зазначити, що політичні ордени, як і релігійні чи ідеологічні спільноти, можуть переживати своїх засновників, але не обов'язково зберігають первісну форму.
Історія політики США містить приклади рухів, які змінювали своїх керівників, адаптували свої програмні засади і врешті-решт інтегрувалися в більш широкі партійні традиції.
MAGA може пройти саме такий шлях. Його соціальна база, політична мова та критика традиційного істеблішменту навряд чи зникнуть разом із завершенням президентської кар'єри Трампа. Але цілком можливо, що сам рух поступово втратить свою персональну цілісність і перетвориться на кілька конкуруючих течій американського національного консерватизму.
Проміжні вибори, що відбудуться в листопаді 2026 року, вказують не стільки на завершення ери MAGA, скільки на старт нового етапу його внутрішніх змін.
Коли Трамп залишає за собою президентську посаду до кінця свого конституційно визначеного терміну, його політична влада в межах Республіканської партії вже не виглядає безумовною. Наступними кроками стане боротьба за спадщину, за можливість формувати ідеологічний вектор руху, а також за контроль над партійною структурою напередодні президентських виборів 2028 року.
Стосовно російської політики, поразка республіканців у листопаді не означає автоматичну зміну зовнішньополітичного курсу Трампа. Його схильність до особистих переговорів з Путіним, бажання досягти глобальних угод та готовність переглядати традиційні підходи до санкцій і міжнародних зобов'язань продовжують залишатися ключовими аспектами його політичної стратегії.
Проте рівень їхнього майбутнього впливу буде визначатися діями Кремля, внутрішньополітичними викликами, позицією Конгресу та здатністю європейських партнерів розробити спільну стратегію.
Після проміжних виборів до Конгресу, які ослабили вплив адміністрації Білого дому, Москва буде прагнути скористатися цією обставиною для отримання нових економічних вигод і зменшення санкцій.
У ширшій історичній перспективі головне питання полягає навіть не в тому, чи переживуть "трамплієри" свого засновника і чи продовжить Трамп шукати порозуміння з Путіним.
Головне - чи зможе американська демократія зберегти інституційну стійкість в умовах персоналізації політики, чи збережуть Сполучені Штати стратегічну послідовність у відносинах із союзниками та чи залишиться міжнародний порядок захищеним від спроб його силового перегляду.
