Війна за судовий розгляд, або Хто прагне отримати легітимність для агресивних дій?

Нещодавно стала відома позитивна новина: Рада Європи уклала угоду з Україною про заснування трибуналу для розслідування російської агресії.

Якщо коротко, тому що міжнародні суди неспроможні притягнути росію до міжнародної кримінальної відповідальності агресію. Судів, які правомочні це зробити, два - Міжнародний кримінальний суд, який послуговується Римським статутом, та Міжнародний суд ООН. Обидва розташовані у Гаазі. В обидва Україна зверталась. Щоправда не з заявою про агресію, а щодо похідних від агресії злочинів, які росія теж вчинила. Втім, обидва міжнародні суди показали свою неспроможність.

Україна зверталася до Міжнародного кримінального суду (МКС) у 2014 і 2015 роках, і розслідування триває досі. Після початку повномасштабного вторгнення, 39 країн подали спільну заяву, що спонукало МКС до ініціювання нового розслідування щодо воєнних злочинів, скоєних Росією в Україні. Суд навіть видав міжнародний ордер на арешт таких осіб, як Путін, Львова-Бєлова, командувач дальньої авіації Кобилаш, командувач Чорноморського флоту Соколов, колишній міністр оборони Шойгу та начальник генштабу Герасимов. Проте до остаточного рішення суду ще довгий шлях — мова йде про роки. Крім того, питання відповідальності за агресію не розглядається в жодному з поточних розслідувань МКС.

У міжнародний суд ООН Україна також зверталась у 2017-му. Міжнародний суд ООН у цій справі хоч і оголосив рішення, визнавши порушення росією двох міжнародних конвенцій - про боротьбу з фінансуванням тероризму та про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, разом з тим позов України задовольнив частково, відкинувши більшість звинувачень проти Росії.

Звичайно, є питання і до української сторони: чому не були ініційовані позови до міжнародних судів щодо злочину агресії, а лише про злочини, що випливають із агресії. Було б доцільно, щоб у цих тривалих бюрократичних процесах все було названо своїми іменами. Проте, навіть якщо б такі справи були подані, шанси на ухвалення рішення це не збільшило б, адже з часів Нюрнбергського процесу міжнародні суди не винесли жодного вироку за агресію.

Для того щоб залучити Росію до міжнародної кримінальної відповідальності, необхідно створити більш ефективний механізм, аніж існуючі міжнародні суди. В цьому контексті міжнародний трибунал може стати оптимальним рішенням — це спеціалізований суд, заснований для розслідування конкретних злочинів. Такий трибунал не буде перевантажений іншими справами, що дозволить запровадити більш оперативні та ефективні процедури розслідування і розгляду справ.

Проте для реалізації цієї ідеї необхідна консолідація міжнародного співтовариства. Створити трибунал на основі ООН виявляється практично неможливим. Як би це не було важко сприймати, але навіть отримання підтримки більшості країн-членів ООН залишається під великим питанням. Це безпосередньо впливає на легітимність трибуналу та його ухвал. Тому варіант створення трибуналу в рамках Ради Європи виглядає найбільш прийнятним і розумним виходом з ситуації.

По-перше, є суто процедурні моменти. росія не підписувала Римський статут, що суттєво ускладнює роботу Міжнародного кримінального суду. Щодо суду ООН, там росія член Радбезу, а отже буде апріорі заблоковано виконання рішення та й до самого рішення дійти малоймовірно.

По-друге, немає інструментів, як забезпечити виконання приписів Міжнародного кримінального суду навіть щодо країн, які підписали і ратифікували Римський статут. От приміром, 24 жовтня 2024 року II Палата попереднього провадження Міжнародного кримінального суду підтвердила, що Монголія порушила зобов'язання як держава-учасниця Римського статуту та не заарештувала Путіна за ордером МКС під час його перебування у вересні 2024 року на території країни. Монголія не виконала свої міжнародні зобов'язання навіть попри те, що імунітет глави держави не дозволяє ігнорувати ордер на арешт. Але способів примусити Монголію чи якусь іншу країну це зробити - немає.

По-третє, існує ситуаційна коаліція "ядерних" держав, які, хоча й не оголошують це відкрито, залишають за собою право на агресивні дії. Тут виникає цікава закономірність: з дев'яти країн, що володіють ядерною зброєю, лише дві європейські держави - Велика Британія та Франція - ратифікували Римський статут, визнавши юрисдикцію Міжнародного кримінального суду. Інші ядерні держави, такі як США, Росія, Китай, Ізраїль, Індія, Пакистан та Північна Корея, не є учасниками цього статуту. Що це свідчить? Це означає, що ці країни не готові нести відповідальність за акти агресії, військові злочини, злочини проти людяності та геноцид, і, таким чином, не дозволяють МКС розслідувати такі злочини на своїй території.

У цьому переліку також присутні кілька інших політичних акторів на міжнародній сцені, таких як Туреччина та Саудівська Аравія.

Це, власне, ускладнює можливість винесення вироків за міжнародну агресію у міжнародних судах, оскільки відсутня колективна політична воля на глобальному рівні. В результаті виникають різноманітні політичні бар'єри, які свідомо підривають ефективність міжнародного права та установ на користь "права сили". Наприклад, Дональд Трамп підписав указ про запровадження санкцій проти Міжнародного кримінального суду, звинувативши його у "нелегітимних і безпідставних діях" щодо США та їх близького союзника, Ізраїлю. Цей крок передбачає фінансові та візові обмеження для осіб і їхніх сімей, які сприяють розслідуванням МКС стосовно американських громадян або союзників.

Україна намагатиметься обійти повільні та заполітизовані міжнародні судові інституції. Однак підписана угода наразі є лише декларацією намірів, а не остаточним рішенням. Перш ніж Трибунал буде створено та почне свою діяльність, знадобиться чимало зусиль.

Спочатку до договору повинні приєднатись інші європейські держави. В ідеалі, щоб до цієї угоди доєдналось якомога більше країн з усього світу, а не лише європейські. Чим більше країн, тим вища легітимність трибуналу. І це завдання Української дипломатії. Далі потрібно прописати і затвердити всіма учасниками процедуру створення, фінансування, функціонування, правила добору суддів, прокурорів, слідчих тощо.

Для України важливо, щоб трибунал розпочав роботу під час ведення бойових дій, а не після. Попри перешкоди, які будуть створювати країни, незацікавлені у судах за агресію.

В Україна зараз є шанс стати драйвером величезного тектонічного зсуву у сфері міжнародного правосуддя. І нарешті добитись засудження агресора міжнародним трибуналом. За цією нерухомою плитою десятки років стоїть цинічна і жорстока політика держав, які хочуть мати негласне право на агресію та безкарно вершити долі інших країн.

Трибунал - це історія не лише про російсько-українську війну і покарання. Це історія про те чи зможе світ позбутись гегемонії "права сили". І без бою це право ніхто не віддасть.

Отже, це ще одна битва, яку Україні необхідно виграти.