Я специально заявил, что я являюсь народным депутатом, чтобы меня отправили на фронт, - отметил Фирсов.

Нещодавно Єгор Фірсов обіймав посаду народного депутата та виконувача обов'язків керівника Державної екологічної інспекції України.

Сьогодні він очолює взвод ударних безпілотників MURAMASA у складі 109-ої бригади територіальної оборони. Разом із товаришами по службі він активно знищує російську військову техніку, починаючи з легкових автомобілів, які використовуються для переміщення особового складу армії РФ, і закінчуючи великими цілями, такими як реактивні системи залпового вогню "Град" та вогнеметні системи ТОС-1А "Солнцепёк".

"Коли я тільки приїхав у 2022 році в Авдіївку і став на облік у військкомат, людей було багато, тому я вимушений був проситись у військо. І щоб підвищити ставки сказав: "Я - ексдепутат. Можу вам допомогти". Спочатку мені сказали: "Іди гуляй!". А потім такі: "А ти депутатом був якого району?". Я кажу: "Та ні! Не району! Я був народним депутатом, депутатом Верховної Ради".

Вони подумали, що я жартую, а потім у всіх них був скепсис, що я щось, типу, пороблю місяць, сфотографуюсь десь в Авдіївці і благополучно поїду. Тому мені знадобилось багато часу, щоб зламати цей стереотип", - каже Фірсов.

Зараз його рідне місто Донецьк перебуває під окупацією, так само як і Авдіївка, де він провів більшу частину свого дитинства і юності.

"У 2022 році я йшов центральною вулицею Авдіївки і зрозумів, що колись у цю саму пору року, у цьому місці гуляв за руку з бабусею, а пізніше - зі своєю дівчиною. І я ніколи у житті не міг подумати, що саме тут будуть відбуватись військові дії. Ось такий дисонанс, до якого ти з часом звикаєш..." - констатує Фірсов.

Як у війську ставляться до його парламентського минулого і як сам він використовує статус екснардепа під час війни? Куди нині рухається ситуація на фронті і чому суспільство має уважно слухати заяви українських військових, а не західних політиків?

З цього приводу "Українська правда" провела бесіду з Єгором Фірсовим. Нижче ви знайдете ключові моменти цієї розмови. Повну версію інтерв'ю можна переглянути на YouTube каналі УП.

Одного разу я завітав до Києва. Не можу точно згадати, у якому це було році, чи 2022, чи 2023. Коли я зайшов у метро в формі, раптом почув аплодисменти від людей. Спочатку я був в замішанні і навіть зауважив, що це могло бути жартом. Але насправді це була щира реакція: люди просто побачили військового і почали виражати свою підтримку.

Безумовно, теперішнє ставлення до військовослужбовців змінилося: стало менш емоційним. Це цілком зрозуміле явище. Однак мене більше турбує і викликає гнів інше: коли військові повертаються додому, а там немає нічого.

Ви навіть не уявляєте, скільки людей, які офіційно повернулися, зараз звертаються до мене з проханням: "Позич грошей". Вони просто не можуть адаптуватися до мирного життя, і для них важко знайти роботу.

У процесі їх реабілітації зайнятість відіграє важливу роль. Відсутність активності може призводити до психологічних проблем. А якщо до того ж є наслідки контузій, то наслідки можуть бути непередбачуваними.

На мою думку, цю ситуацію слід урегулювати на законодавчому рівні, щоб ветерани війни мали можливість обіймати посади на державній службі. Державна служба часто передбачає конкурси, де оцінюються освіта, досвід роботи та інші критерії. Проте, якщо ставити на ваги кандидата з відповідними якостями, який не брав участі у бойових діях, і кандидата з аналогічними навичками, але з військовим досвідом, то варто віддавати перевагу саме ветеранам. Це дозволить формувати майбутнє нашої країни на основі людей, які вже довели свою відданість, взявши до рук зброю.

На даний момент ані суспільство, ані держава не мають цього усвідомлення. Навпаки, люди висловлюють: "Ви - наші світла, наші герої! Ми молимось за вас!". Але коли ти повертаєшся з фронту, виявляється, що ти нікому не потрібен...

Підвищене почуття справедливості є характерною рисою для всіх військових. Це виявляється навіть у дрібницях повсякденного життя. Особливо це відчувається, коли переглядаєш новини і натрапляєш на ту ж саму історію з Комарницьким.

Тема корупції і розкрадання в принципі зараз викликає у військових найбільше емоцій.

Уявіть собі таку ситуацію. Мої товариші, з якими я разом служу, є видатними пілотами ударних безпілотників, що демонструють вражаючі результати у знищенні ворожої техніки. Серед них є один особливий командир відділення. Він родом із Покровська, але його дім уже перетворився на руїни. Коли він закінчить службу в Збройних Силах України, йому просто не буде куди повернутися, адже його житло знищене!

І тепер він бачить, як місцева влада, яка насамперед має приходити до військових і казати: "Друзі, ось вам, будь ласка, три сотки землі. Будуйтесь. А ось - кредити, пільги та інші можливості для вас, бо ви багато що зробили для цієї держави", - вона не робить цього, а натомість надає перевагу корупціонерам.

Звичайно, це викликає обурення. Хлопці відчувають біль через цю ситуацію, їх це сильно мучить. Це негативно позначається на їхньому емоційному стані та мотивації.

Мій товариш і побратим Станіслав Асєєв в інтерв'ю висловив мудрі думки, з якими я повністю погоджуюсь: бажання боротися повинно в першу чергу базуватися на особистих переконаннях, а не лише на патріотичних почуттях.

Ця особиста мотивація може мати безліч відтінків: довести щось батькам, знайти власне місце в житті, показати свою справжню сутність, здобути славу або навіть помститися за образи. Серед цих причин можуть бути й дуже глибокі, особисті мотиви. Наприклад, один з моїх побратимів приєднався до ЗСУ після розставання з дружиною, і це рішення стало для нього способом впоратися з відчаєм. Нині він – один із найвидатніших воїнів.

Ситуація на фронті зараз явно не з найкращих. Часом здається, що і місяць тому, і півроку назад було набагато легше. Наприклад, на Торецько-Покровському напрямку спостерігається постійна активність – інтенсивні штурми. Причому мова йде не про великі натовпи ворога, а лише про двох-трьох осіб, яких просто підштовхують до спроби захоплення певної позиції.

У небі літає безліч дронів, зокрема, на оптоволоконних технологіях, від яких навіть радіоелектронна боротьба не рятує. Це серйозно ускладнює організацію логістики, адже виїзд на позиції та повернення з них стає справжньою спецоперацією щоразу.

Суспільство прагне миру, аби нарешті відчути полегшення, але обстановка на фронті стає дедалі напруженішою. Тим часом, поки одні громадяни Росії прибувають до Саудівської Аравії для переговорів про мир, інші подорожують країною в пошуках нових бійців для атак, відвідуючи такі міста, як Таганрог чи Мурманськ.

На жаль, нашій країні ще доведеться боротися принаймні до кінця цього року. Тому необхідно підготуватися морально.

Ми все ще живемо застарілою моделлю командування, і це створює певні труднощі. З появою численних нових підрозділів виникла необхідність призначити керівників для них.

Уявіть собі офіцера 55 років, який 15 років прослужив у військкоматі, 10 років у 90-х пропрацював начальником якогось складу, трішки таксував, а зараз він очолив батальйон і в його підпорядкуванні, наприклад, пів тисячі людей. Як він може їх промотивувати? Як він може їм дати раду? Він не знає геть нічого! Але в нього є звання і тому він став головним. На жаль, таких випадків дуже-дуже багато.

В даний момент система розпочала процес очищення від таких лідерів, але це вимагало значних витрат.

У тих випадках, коли наявний прогресивний командир, підрозділ досягає високих показників ефективності. Однак таких лідерів бракує, і це створює додаткові труднощі.

Коли йдеться про головних сержантів, їхня роль полягає не лише в контролі за бійцями, а й у захисті їхніх інтересів - перед військовою службою правопорядку та вищим командуванням. Навіть у випадках, коли виникають непередбачувані ситуації. Я вважаю, що моя цінність як головного сержанта полягала в тому, що я завжди підтримував своїх підлеглих, які могли відкрито ділитися зі мною своїми проблемами в будь-який момент.

Не менш важливим є і ставлення до підлеглих під час виконання завдань. Повага і довіра - ключові речі, на яких має будуватись робота підрозділу. Командир має бути менеджером і ментором. Ти також маєш слухати хлопців і десь, можливо, навіть колективно ухвалювати рішення, бо це теж важлива історія.

За даними офіційної статистики, наразі в Україні налічується більше ста тисяч СЗЧ. Це значна цифра. Більшість з цих людей пішли до СЗЧ через безглуздість командування або через його недоліки в сфері морально-психологічного забезпечення.

Отже, коли некомпетентний командир видає безглузді накази або діє абсолютно неадекватно, це може призвести до того, що солдат відкладає автомат і каже: "Дякую. Прощавайте". Тепер постає велике питання: як повернути цих бійців із зони бойових дій.

Не можу говорити за всіх, але загалом хочу зазначити, що до СЗЧ-шників у військових колах немає особливого негативу.

На початку я вважав, що мій досвід у політиці стане моєю сильною стороною під час війни, але насправді це часто виявлялося перешкодою.

Раніше я обіймав посаду народного депутата в фракції БПП - УП, а також виконував обов'язки голови Державної екологічної інспекції. Моя мета тоді полягала у звільненні керівника донецького відділення через його незадовільні результати. І ось тепер я опиняюсь у новій команді і дізнаюсь, що один із її впливових командирів є кумом того самого керівника, і тепер моє життя в певній мірі залежить від нього.

Інший випадок – один з членів команди бригади, який раніше належав до партії Шарія. Як він може ставитися до мене з ідеологічної точки зору? Люди можуть здивуватися: "Як таке можливо – партія Шарія у ЗСУ?" Але варто пам'ятати, що Збройні сили є відображенням суспільства, і в них служать люди з найрізноманітніших соціальних груп.

Уявіть собі ситуацію: вчора ця особа могла працювати таксистом чи шахтарем, а вже сьогодні вона має під своїм керівництвом народного депутата. Можливо, ця людина прагнутиме довести свою значущість через мою присутність.

В даний момент у моєму підрозділі всі родом з Донецької області, і ми приблизно одного віку. Але якби не потреба захищати нашу країну, наші шляхи ніколи б не зійшлися.

Мої товариші — це надзвичайно відкриті та автентичні особистості, які завжди викликають мій інтерес і надихають. Це братерство, де ми підтримаємо один одного, особливо в емоційному та психологічному плані, дійсно є потужним джерелом підтримки. Якби не їхня допомога, я б навряд чи досягнув би своїх цілей.

Тому я щиро вдячний за те, що мав можливість з ними познайомитися. Сподіваюся, що вони відчувають до мене щось схоже.

Я часто кажу своїм хлопцям: "Наші дрони, які прилітають у ворожу техніку - це аргументи для наших дипломатів, їхні карти на перемовинах". І моїм хлопцям це подобається.

Суспільству я б хотів порадити дивитися не на заяви західних політиків, а на заяви українських комбригів, які зараз тримають оборону. Тому що те, що нині відбувається, умовно, під Покровськом напряму впливає на те, що буде відбуватися в умовній Саудівській Аравії.

У той же час важливо направляти міжнародні делегації військових, зокрема ветеранів, до різних країн для участі у перемовинах. Їхній безцінний досвід є надзвичайно важливим для цього процесу. Це невід'ємна частина історії.

Коли під час війни до мене звертались із Києва із пропозиціями взяти участь у виборах, я не міг повірити. Думав, що це якийсь розіграш, бо ти як військовий розумієш, все це не закінчиться скоро. І коли ти наводив цей аргумент, тобі казали: "Ні-ні-ні, повір, ти не знаєш".

Із цими пропозиціями звертались люди, які колись обіймали державні посади, які займаються політикою зараз. Виявилось, що вони вішають нині якісь свої борди, витрачають на якусь свою агітацію гроші. І я відверто завис, намагався пояснити їм, що зараз це недоречно.

Ці особи витрачають величезні суми — сотні тисяч, навіть мільйони гривень — на рекламу, офісні витрати та політичні проекти. Ці кошти були б значно кориснішими для придбання дронів і покращення наших позицій, але вони бездумно зливають їх у непотріб. Я був вражений, як можна так неадекватно оцінювати ситуацію, що склалася в країні.

Я усвідомлюю, що суспільство прагне змін, бажає відпочити від напруження. Це абсолютно зрозуміло - мати бажання до виборів. Однак нинішні обставини роблять їх проведення просто неможливим.

Я б із великим бажанням ухвалив рішення проголосувати за когось або, можливо, навіть спробував би взяти участь у виборах, проте це, на жаль, неможливо.

Нам треба продовжувати військові дії.