Ядерна напруга: які справжні причини конфлікту між Ізраїлем та Іраном?

Конфлікт між Ізраїлем та Іраном є одним із найактуальніших і найнебезпечніших викликів для глобальної безпеки в XXI столітті. В основі цього протистояння лежить іранська ядерна програма, яка протягом багатьох років викликає серйозне занепокоєння на міжнародній арені, зокрема в Тель-Авіві. Саме навколо цієї програми розгортається стратегічна боротьба, де військові варіанти все частіше витісняють дипломатичні зусилля.

Сприйняття реальної загрози

Щоб хоча б частково осягнути складність і глибину цього багатовимірного конфлікту, варто детально вивчити технологічні аспекти процесу збагачення урану, справжні та офіційно заявлені мотиви Тегерана, а також глибоко вкорінене історичне й політичне неприйняття ядерної програми Ірану з боку Ізраїлю. Це не просто локальна суперечка — це потенційна межа, від якої може змінитися весь Близький Схід.

Фундаментальний рушій цієї конфронтації -- сприйняття взаємної загрози. У цій динаміці будь-які дії, що вживаються однією стороною в ім'я самозахисту, неминуче трактуються іншою як пряма й невідворотна екзистенційна небезпека. Виникає замкнене коло стратегічної параної -- небезпечна петля зворотного зв'язку, яка лише посилює конфлікт.

Ізраїль, глибоко травмований історичними трагедіями ХХ століття та фактично оточений силами, що не визнають його право на існування, сприймає навіть потенційне наближення Ірану до ядерної зброї як "червону лінію", за якою -- точка неповернення. Тегеран, своєю чергою, що десятиліттями перебуває під санкційним тиском, пережив диверсії, кібератаки та ліквідації провідних науковців, не може не бачити в ядерній програмі не лише джерело енергії чи символ технологічного суверенітету, а й стратегічний інструмент стримування. У регіоні, де баланс звичайних збройних сил явно не на його користь, атом може здаватися останнім аргументом.

Цикл дій і реакцій, підживлений історичною недовірою, геополітичним реваншизмом та риторикою апокаліптичного масштабу, є не просто контекстом, а самою віссю конфлікту. І все це -- навколо іранської ядерної програми, яка вже давно перестала бути лише технічним чи енергетичним проєктом. Вона стала політичною межею, стратегічним маркером і тригером для можливого зіткнення.

Отже, варто розпочати не з геополітичних аспектів, а з наукових основ. Давайте розглянемо, що таке збагачення урану, а також його мету і причини проведення цього процесу — адже саме в технічних нюансах часто криться суть глобальних політичних подій.

Абетка процесу збагачення урану: від видобутку руди до можливого озброєння.

Уран є тяжким, малорадіоактивним хімічним елементом, який можна знайти в природі в земній корі. Його роль у сфері ядерної енергетики, а також у виробництві ядерної зброї, обумовлена особливими фізичними характеристиками деяких ізотопів цього елемента.

Ізотопи -- це різновиди одного й того ж елемента, які мають однакову кількість протонів, але різну кількість нейтронів. Це означає, що ядра таких атомів мають різну масу й стабільність, що своєю чергою визначає їхню поведінку під час ядерних реакцій.

Природний уран містить в основному три ізотопи, з яких два є особливо важливими:

Тому ключовим завданням для будь-якої ядерної програми є не лише видобуток урану, а й його збагачення. Це означає підвищення рівня концентрації ізотопу ²³⁵U у природному урані до необхідних показників для функціонування ядерних реакторів або, в найгіршому випадку, для виготовлення ядерної зброї.

Що таке процес збагачення урану і чому він має таке велике значення?

Збагачення урану -- це не просто технічна операція, а стратегічно чутливий процес, що відокремлює мирну ядерну енергетику від потенційного військового застосування. У його серцевині -- тонка, але вирішальна фізична відмінність між двома основними ізотопами урану: ²³⁵U і ²³⁸U.

Різниця між ними -- всього кілька нейтронів, а отже -- не хімічна, а суто фізична. Хімічні методи тут безсилі: в усіх реакціях ці ізотопи поводяться однаково. Вони мають однаковий електронний оболонковий склад, а тому їх неможливо розділити традиційними методами, як це роблять із різними елементами. Вихід -- лише у використанні методів фізичного розділення, основаних на відмінності в атомній масі.

Ця незначна вага, що відрізняє ²³⁵U від ²³⁸U, створює умови для їх механічного розділення, зокрема, у газових центрифугах – найбільш розповсюдженій технології збагачення на сьогодні.

Навіщо це насправді необхідно?

Природний уран містить лише близько 0,72 % ²³⁵U -- замало як для більшості ядерних реакторів, так і тим паче для військових цілей. Для роботи в енергетичних реакторах зазвичай потрібна концентрація від 3% до 5%, а для створення ядерного заряду -- від 80% і вище, що вже класифікується як високо збагачений уран (HEU).

Тому процес збагачення -- це не просто технічна процедура, а один із найважливіших індикаторів намірів держави. Адже технологія одна, а результат -- залежить лише від того, до якого рівня "піднімається" вміст ²³⁵U. Межа між мирною енергетикою та ядерною зброєю -- тонка, як фізика ізотопів, і небезпечна, як сама природа цього процесу.

Яким чином реалізується процес збагачення? Які технологічні методи застосовують країни, і чому деякі з них викликають більше занепокоєння? На ці питання ми відповімо далі.

Вступ до процесу: як уран переходить у газоподібний стан.

Перш ніж уран може бути збагачений, його потрібно перетворити у форму, придатну для розділення ізотопів. Адже у природі він існує не в чистому вигляді, а у складі руд -- мінералів, що залягають у товщі земної кори. Видобутий матеріал -- це лише сировина, перший крок довгого і складного ядерного шляху.

Після видобутку руда проходить первинну обробку, в результаті якої утворюється концентрат оксиду урану (U₃O₈), відомий під назвою "жовтий пиріг" через свій характерний світло-жовтий або жовто-коричневий відтінок. Цей концентрат є важливою проміжною ланкою в паливному ланцюгу. Він вже достатньо очищений для подальших хімічних перетворень, проте ще не готовий до використання в ядерних технологіях.

Щоб розпочати процес збагачення урану, необхідно спочатку перевести його в газоподібний стан, оскільки саме в такій формі можливе ізотопне розділення, наприклад, за допомогою центрифуг. Для цього U₃O₈ undergoes конверсію, в результаті якої він трансформується в гексафторид урану (UF₆) — летку та хімічно активну сполуку, що випаровується вже при температурі 56°C. Саме UF₆ має унікальні властивості, які дозволяють ефективно розрізняти важчі молекули ²³⁸U від легших ²³⁵U.

Варто підкреслити: це ще не збагачення. Це лише підготовчий етап -- але без нього подальші дії просто неможливі. Конверсія є воротами у справжню ядерну інфраструктуру, і контроль за цим процесом є важливим інструментом нерозповсюдження.

Наступною стадією стане власне збагачення — фізичне розділення уранових ізотопів, що вимагає передового технологічного обладнання, значних інвестицій та... значної геополітичної уваги.

Газові центрифуги: ключовий елемент сучасного процесу збагачення.

Станом на сьогоднішній день, газове центрифугування визнано найбільш ефективним, поширеним і водночас вкрай чутливим з точки зору міжнародної безпеки способом збагачення урану. Це не лише інженерна конструкція, а й технологічний бар'єр, що розмежовує мирне використання атомної енергії і можливість створення ядерної зброї.

Процес починається з введення газоподібного гексафториду урану (UF₆) у вертикальні циліндри-центрифуги, що обертаються із неймовірною швидкістю — десятки, а часом і понад сто тисяч обертів за хвилину. Це обертання викликає утворення величезної відцентрової сили, що в кілька разів перевищує силу тяжіння. Ця сила є основним засобом для фізичного розділення ізотопів.

Важчі молекули ²³⁸UF₆ притискаються до зовнішніх стінок ротора, тоді як легші ²³⁵UF₆ концентруються ближче до осі. Цей градієнт маси дозволяє вилучити дві газові фракції: одна -- трохи збагачена ²³⁵U, інша -- відповідно збіднена. Але -- і це ключовий момент -- одна центрифуга дає мізерний ступінь поділу. Це не фініш, а лише мікрокрок.

Для досягнення суттєвого збагачення розробляються складні каскади, що складаються з сотень, а іноді й тисяч центрифуг. Ці пристрої функціонують як у послідовному, так і в паралельному режимі, де вихідний продукт одного етапу перетворюється на сировину для наступного. Така система дозволяє поступово підвищувати вміст ізотопу ²³⁵U до необхідного рівня — як для ядерних реакторів, так і, в разі політичного рішення, для створення зброї.

Ця процедура є надзвичайно енергоефективною в порівнянні з раніше використовуваними технологіями, однак вона вимагає високої точності в інженерії, постійного контролю та заходів захисту для запобігання порушенням режиму нерозповсюдження.

Чи існують інші варіанти?

Історично, газова дифузія була першим способом збагачення урану, зокрема в США під час реалізації Манхеттенського проєкту. Основна ідея цього методу полягає в пропусканні UF₆ через надзвичайно тонкі пористі мембрани, де легші молекули ²³⁵UF₆ мають тенденцію дифундувати швидше. Однак різниця в швидкості є мінімальною — всього кілька часток відсотка, що вимагало створення величезних установок та значних енергетичних витрат. Через це даний метод застарів і наразі в основному не використовується.

Сьогодні на горизонті з'являються й інші технології, такі як лазерне ізотопне розділення (SILEX), плазмові методи та електромагнітна сепарація. Проте ці технології або ще перебувають на стадії розробки, або ж є надто дорогими та складними для широкого впровадження.

Таким чином, газові центрифуги продовжують бути основним засобом для збагачення у XXI столітті, і саме вони опиняються в центрі уваги як міжнародних перевірок, так і геополітичних напружень.

Рівні збагачення урану та основні аспекти іранської проблеми.

Рівень збагачення урану ізотопом ²³⁵U має значення не лише для визначення його можливого використання, а й для оцінки стратегічних ризиків у рамках глобального режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Ця шкала, що варіюється від природного урану до матеріалу, придатного для військових цілей, служить межою між цивільним використанням ядерної енергії та потенційними загрозами, пов’язаними з військовими конфліктами.

Іранський "ядерний поріг" — це питання не стільки зброї, скільки можливостей.

Основна причина конфлікту, пов'язаного з іранською ядерною програмою, полягає не стільки в самій наявності ядерної зброї, скільки в можливості швидкого переходу від мирного використання технологій до їх військового застосування. Це явище, відоме як "можливість швидкого реагування", підкреслює ризики, пов'язані з потенційною здатністю Ірану створити ядерну зброю в короткі терміни.

Газові центрифуги, що офіційно експлуатуються Іраном для виробництва низькозбагаченого урану, можуть бути швидко переналаштовані для досягнення значного рівня збагачення. Зміна стосується лише архітектури каскадів або тривалості їх роботи. Тому така інфраструктура, незалежно від задекларованих цілей, завжди викликає занепокоєння.

Цивільна програма збагачення дає країні три ключові речі:

З цієї точки зору Ізраїль бачить в іранській ядерній програмі небезпечну двозначність. Навіть без фактичної зброї, Іран набуває стратегічної переваги: він не зобов'язаний нічого запускати, достатньо лише показати, що може. Це формує цілком новий баланс сил у регіоні та запускає механізми стримування і потенційного превентивного удару.

Отже, справа не в тому, "чи здатен", а в тому, "чи зможе – і в який термін". І саме ця швидкість, поєднана з відсутністю довіри, є основним джерелом напруги.

Ядерна подорож Ірану: прагнення, досягнення та небезпеки.

Історія іранської ядерної програми є не лише технологічним процесом, а й складною політичною драмою, яка розгортається на тлі геополітичних інтересів, амбіцій та взаємної недовіри.

Усе розпочалося у 1950-х роках, коли Іран, що тоді перебував під контролем шаха Мохаммеда Рези Пехлеві, приєднався до американської ініціативи "Атом заради миру". Завдяки підтримці західних країн, зокрема США, Іран отримав свій перший дослідницький ядерний реактор і почав формувати інституційну базу для розвитку цивільної ядерної енергетики.

Після Ісламської революції 1979 року програма була практично призупинена — новий релігійний режим не мав довіри до Заходу, тоді як Захід, в свою чергу, не покладався на новий Іран. Однак ситуація змінилася в 1980-х роках, коли розгорілася кровопролитна війна з Іраком. У цей період ядерна проблема знову з'явилася на порядку денному Тегерана, але тепер вона сприймалася не як символ модернізації, а як необхідний засіб для забезпечення національного виживання та стримування.

У цей час Іран активно розвиває свої технологічні партнерства, зокрема з Пакистаном, де, як вважається, отримує інформацію про конструкції газових центрифуг завдяки мережі Абдула Кадира Хана. Деякі джерела також вказують на можливу технічну підтримку з боку Китаю, а, можливо, й Північної Кореї.

Важливий етап відбувається в 2002 році, коли опозиційні сили розкривають приховані ядерні об'єкти в Натанзі (уранове збагачення) та Араку (реактор на важкій воді). Світ починає усвідомлювати, що іранська ядерна програма включає в себе незадекларовані елементи, які не підлягають контролю з боку МАГАТЕ. Це призводить до міжнародної кризи, сплеску санкцій та напруженої дипломатичної боротьби.

МАГАТЕ починає великомасштабні перевірки, і в наступних звітах (зокрема, у 2011 році) вказує на те, що до 2003 року Іран дійсно здійснював структуровану діяльність, пов'язану з розробкою ядерної зброї. Тегеран це категорично заперечує, стверджуючи, що його програма має виключно мирний характер. Проте довіра до цих заяв залишається дуже низькою.

Так формується головна дилема: Іран має інфраструктуру, досвід і наукову базу, яких достатньо, щоб перейти "ядерний Рубікон" у короткі строки -- коли і якщо буде ухвалено політичне рішення. Це й визначає всю напругу навколо "іранського досьє": на карту поставлено не лише регіональну стабільність, а й саму архітектуру режиму нерозповсюдження.

Ключові ядерні об'єкти Ірану: карта потенціалу

Іран розвивив складну ядерну інфраструктуру, що включає всі етапи паливного циклу — від видобутку уранової руди до збагачення та потенційного виробництва металу. У цьому матеріалі представлено огляд основних об'єктів, що складають ядерну картину Ісламської Республіки.

Натанз - серце збагачення

Цей завод є найбільшим і найважливішим підприємством для збагачення урану в Ірані, розташованим у центральній частині країни. Основні зали, в яких розміщені сотні каскадів центрифуг, здебільшого знаходяться під землею, що ускладнює їх уразливість для повітряних атак. Саме цей об'єкт зазнав удару внаслідок кібератаки Stuxnet (2009-2010), а згодом став мішенню для диверсій і вибухів, які, як підозрюють, були здійснені ізраїльськими спецслужбами.

У відповідь на ці події Тегеран ініціював створення нового підземного комплексу, який буде ще глибшим і зможе розміщувати вдосконалені центрифуги, зокрема моделі IR-6. Натанз виступає ключовим центром технологічного розвитку іранської ядерної програми.

Фордо - укріплення, що розташоване серед гір.

Другий за важливістю об'єкт для збагачення, який був таємно зведений в гірських масивах неподалік Куму, став відомим лише у 2009 році. Його велике підземне розташування забезпечує надійний захист від авіаударів. Спочатку Фордо планувався для збагачення урану до 20% 235U, але після виходу США з ядерної угоди у 2018 році тут почали збагачувати до 60% — що вже є критичним показником, близьким до рівня, необхідного для створення ядерної зброї.

В рамках СВПД Іран домовився про трансформацію Фордо в науково-дослідний центр, але після зриву угоди цей проект виявився фактично призупиненим.

Ісфахан - хімічний хаб ядерного циклу

Цей об'єкт є важливим етапом на початку паливного циклу. Тут жовтий кек (U3O8) трансформується на гексафторид урану (UF6) – газ, який необхідний для подальшого збагачення в Натанзі та Фордо. Крім того, в Ісфахані виготовляють діоксид урану (UO2) для пального для реакторів, а також цирконієві елементи для оболонок паливних збірок і паливні пластини.

У 2022 році з'явилися повідомлення, що значні обсяги високозбагаченого урану були переведені до Ісфахана -- з підозрою, що там може відбуватися перетворення UF6 на металевий уран, що вже перетинає межу між енергетикою та потенційною зброєю.

Арак (Хондаб) - небезпека, що проявляється у вигляді плутонію.

На даному об'єкті розташований важководний реактор IR-40, який від самого початку викликав стурбованість у західних країнах. Реактори цього типу здатні виробляти плутоній-239 — альтернативний розщеплюваний матеріал для створення ядерної зброї. У рамках Спільного всеосяжного плану дій (СВПД) Іран погодився змінити проект реактора, щоб виключити можливість виробництва плутонію, придатного для військових цілей. Однак після 2018 року ці зобов'язання почали поступово зникати.

Значливо: хоча розвиток плутонієвого шляху в Ірані наразі не є головним пріоритетом, його існування відкриває нові можливості на майбутнє — саме це викликає занепокоєння у ядерних інспекторів.

Саганд - це джерело уранового сировини.

Це один із головних уранових рудників Ірану, розташований у провінції Єзд, який розпочав роботу у 2005 році. Уран, видобутий тут, переробляється в Ісфахані й далі надходить у паливний цикл. Незважаючи на те, що поклади не найбільші за світовими мірками, наявність власної сировини забезпечує Ірану стратегічну автономію в ядерному секторі.

Кожен із цих об'єктів -- не просто точка на мапі, а вузол стратегічного потенціалу, контроль над яким -- питання міжнародної безпеки. І чим далі просувається програма, тим складніше зберігати ілюзію, що вона -- виключно мирна.

Технологічний прогрес Ірану

На початковій стадії програми збагачення урану в Ірані основну роль відігравали центрифуги першого покоління, відомі як IR-1. Ці установки мали відносно низький рівень продуктивності, а їх конструкція, ймовірно, була модифікована на основі пакистанських моделей, отриманих у рамках неформальної співпраці з ядерним спеціалістом Абдулом Кадиром Ханом ще в 1980-х або 1990-х роках.

З часом Іран активізував свої зусилля в модернізації технологічної інфраструктури. Розпочато розробку та випробування нових поколінь центрифуг — IR-2m, IR-4, IR-6 — кожна з яких демонструє поступове підвищення ефективності, надійності та стабільності в роботі. Згодом іранські інженери перейшли до більш вдосконалених моделей, таких як IR-8 і IR-9, які вже відповідають сучасним стандартам для інтенсивного збагачення урану.

Ключовим показником ефективності центрифуг є їхня так звана розділювальна здатність, що вимірюється в одиницях роздільної роботи (Separative Work Units, SWU) на рік. Для порівняння: центрифуги IR-1 забезпечують близько 0,9-1,2 SWU на рік, тоді як нові моделі IR-8 досягають від 16 до 24 SWU. Таким чином, їхня ефективність у понад 15-20 разів перевищує можливості установок першого покоління.

Цей технологічний розвиток свідчить не лише про зростання технічних можливостей Ірану, але й про рішучість країни забезпечити свою незалежність у галузі ядерних технологій, незважаючи на політичний та санкційний тиск з боку світової спільноти.

Що таке SWU та чому це має значення?

SWU (Separative Work Unit, або одиниця роздільної роботи) — це технічний параметр, що характеризує кількість роботи, необхідної для розділення ізотопів урану, зокрема ^235U від ^238U, під час процесу збагачення. Процес збагачення урану полягає в підвищенні концентрації ізотопу ^235U, який є критично важливим для функціонування більшості ядерних реакторів, а також, у певному контексті, для виробництва ядерної зброї.

Щоб зрозуміти, про що йдеться, уявімо ситуацію: потрібно отримати 120 кг урану, збагаченого до 4% ^235U, з однієї тонни природного урану, який містить лише 0,7% цього ізотопу. Для цього знадобиться приблизно 100-120 SWU. Саме тому цей показник є базовим при розрахунках ефективності збагачувальних установок.

Чим вищий показник SWU у конкретної центрифуги, тим вища її ефективність. Наприклад, для досягнення певного рівня збагачення за допомогою моделі IR-1 знадобиться декілька тисяч одиниць, тоді як новіші моделі, такі як IR-8 або IR-9, потребують значно меншої кількості установок. Це призводить до зниження енергетичних витрат, зменшення площі, необхідної для розміщення обладнання, і, що найважливіше, суттєвого скорочення часу, потрібного для накопичення необхідної кількості збагаченого урану.

Збільшення SWU виступає одним із основних чинників технологічного прогресу. Це не лише підвищує ефективність використання ресурсів, але й, у стратегічному контексті, дозволяє значно скоротити час, необхідний для досягнення потенційних можливостей у створенні озброєнь, зменшуючи так званий "проміжок прориву" (про це ми поговоримо пізніше).

Стан іранської ядерної програми

Варто зауважити, що наведена нижче інформація відображає ситуацію до останніх ізраїльських атак. Станом на зараз ще зарано робити остаточні висновки щодо завданих Ірану збитків і довгострокових наслідків цих ударів.

Після того, як США у травні 2018 року в односторонньому порядку вийшли зі Спільного всеосяжного плану дій (СВПД) та знову запровадили санкції, Іран почав поступово, але цілеспрямовано відмовлятися від виконання своїх зобов'язань. Це виявилося у збільшенні запасів збагаченого урану, підвищенні ступеня збагачення, а також впровадженні новітніх центрифуг.

Відповідно до інформації, отриманої від Асоціації з контролю над озброєннями (на листопад 2024 року, згідно з даними МАГАТЕ), Іран накопичив такі запаси:

Найбільше занепокоєння викликає накопичення урану, збагаченого до 60%. Це вже дуже близько до рівня збройового урану (90%), і, що критично, -- подальше збагачення з 60% до 90% є набагато легшим та швидшим, ніж з природного урану (0,7%) до тих же 60%. Хоча Іран наполягає на тому, що уран з таким рівнем збагачення необхідний для цивільних потреб (наприклад, виробництво медичних ізотопів або паливо для дослідницьких реакторів), експерти зазначають, що в такому масштабі та обсязі це має мало обґрунтованих цивільних застосувань, що лише підсилює підозри щодо можливих військових намірів.

Головним індикатором для оцінки можливих загроз залишається поняття "час прориву" — це приблизний проміжок, який знадобиться для виготовлення необхідної кількості високозбагаченого урану (приблизно 25 кг з 90% ^235U), якщо Тегеран прийме відповідне політичне рішення.

Таке швидке зменшення часу до можливого ядерного прориву викликає серйозне занепокоєння як в Ізраїлі, так і серед інших країн світу. Насправді, Іран опинився (або досі опиняється) на етапі, коли йому залишився лише один політичний крок до здобуття ядерної зброї, а можливості для реакції – як дипломатичної, так і військової – майже не існує.

Також Тегеран анонсував наміри щодо подальшого розширення своєї програми збагачення урану. Зокрема, планується встановлення нових каскадів сучасних центрифуг, що дозволить збільшити виробництво урану з 60% за рахунок повторного збагачення 20%-го матеріалу на об'єкті Фордо. Якщо ці плани будуть реалізовані, Іран зможе значно зменшити час, необхідний для досягнення ядерного прориву, і посилити свої можливості щодо створення ядерного арсеналу.

Незважаючи на численні санкції, кібератаки (зокрема Stuxnet), саботажі та вибухи в Натанзі, іранська ядерна програма не лише витримала тиск, але й значно прогресувала. Це свідчить про її витривалість, здатність до адаптації та стратегічну рішучість. Тегеран проаналізував попередні інциденти, зміцнив кіберзахист, реалізував розосередження об'єктів, а також збудував глибші підземні тунелі в Натанзі та посилив охорону Фордо.

Цікаво, що Іран не обов'язково має намір терміново розробити ядерну бомбу, а скоріше прагне стати пороговою державою. Це означає, що країна володіє всіма необхідними компонентами, знаннями та ресурсами для швидкого виготовлення ядерної зброї в разі потреби. Такий підхід створює стан стратегічної невизначеності: Іран може мати вигоду від ядерного стримування, при цьому формально не порушуючи умови Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Цю стратегію можна розглядати як найвигіднішу для Тегерана: вона знижує ймовірність відкритого конфлікту, водночас суттєво підвищуючи геополітичну значущість країни. Хоча Тегеран офіційно апелює до фетви Верховного лідера, яка забороняє використання зброї масового знищення, існують певні ознаки, що вказують на можливість зміни цієї позиції в разі зміни безпекових обставин.

Враховуючи значні запаси урану, збагаченого до 60%, наявність сучасних центрифуг, адаптивну інфраструктуру та політичну рішучість, Іран фактично має всі необхідні технічні елементи для розробки ядерної зброї, залишаючи при цьому свою програму під формальним "цивільним" статусом. Це створює для його противників надзвичайно складну ситуацію: як реагувати на ініціативу, яка не порушує міжнародних норм, але явно може суттєво змінити геополітичний баланс у регіоні?

Червоні межі Ізраїлю

Для Ізраїлю ядерна програма Ірану є не просто складовою регіональної конкуренції або загрозою стратегічному балансуванню. У рамках ізраїльського обговорення вона сприймається як екзистенційна небезпека, що ставить під сумнів саме право Ізраїлю на існування. Це усвідомлення формує основи його зовнішньої політики та визначає конкретні дії в контексті оборонної стратегії.

Для того, щоб усвідомити, які фактори спонукали Ізраїль до останньої ескалації, зокрема до інтенсивних атак на іранські об'єкти та проксі-структури, слід дослідити ізраїльську точку зору на ситуацію через призму його безпекової концепції. Основоположною в цьому контексті є доктрина Бегіна.

Доктрина Бегіна та стратегічна логіка Ізраїлю

Доктрина Бегіна — це неформальне, але чітко втілене правило, яке було сформульоване після авіаудару Ізраїлю по іракському ядерному реактору "Осірак" у 1981 році, під час правління Менахема Бегіна. Основна ідея цієї доктрини полягає в тому, що Ізраїль не дозволить жодній ворожій країні на Близькому Сході отримати можливості для розробки зброї масового знищення, особливо ядерної. У випадку, якщо дипломатичні або інші засоби не приведуть до успіху, Ізраїль зберігає за собою право вжити односторонніх та військових дій, щоб ліквідувати таку загрозу на ранньому етапі її виникнення.

Ця концепція не є теоретичною — Ізраїль не раз демонстрував свою рішучість втілювати її в життя. У 2007 році ізраїльська авіація знищила ядерний об'єкт у сирійському Аль-Кібарі, який, згідно з їхніми даними, створювався за участю Північної Кореї і мав явно військове призначення.

Сьогодні Іран -- головна ціль, щодо якої Ізраїль застосовує цю стратегію стримування та превентивної дії. Причина проста: Тегеран відкрито декларує ворожу позицію щодо Ізраїлю, підтримує цілі мережі антиізраїльських збройних угруповань (Хезболла, Ісламський джихад, Хусити), і паралельно веде стійку та масштабну ядерну програму з ознаками подвійного призначення.

Ізраїльські лідери, починаючи з прем'єр-міністрів і закінчуючи начальниками армії та розвідувальних служб, неодноразово і чітко заявляли:

Іран не повинен отримати ядерну зброю. Це -- червона лінія, перетин якої автоматично запускає сценарії прямої військової відповіді.

Чому для Ізраїлю це червона лінія?

На відміну від Іраку в 1981 році та Сирії в 2007-му, Іран є потужною регіональною державою з розвиненою науковою та технологічною базою, надійною оборонною системою та широкою мережею проксі-гравців. Це робить можливість отримання ядерної зброї Іраном особливо тривожною для Ізраїлю: наявність такого арсеналу здатна кардинально змінити ситуацію в регіоні, обмежити маневреність ізраїльських військових, підірвати довіру до системи ізраїльського стримування та, в перспективі, викликати гонку озброєнь серед сусідніх країн, таких як Саудівська Аравія чи Туреччина.

Отже, для Ізраїлю "червона лінія" — це не просто риторичний прийом. Це конкретна межа, за якою розпочинаються дії. Враховуючи, що Іран, за різними оцінками, вже близький до набуття технологічних можливостей для створення ядерної зброї, Ізраїль вважає військові заходи виправданими у контексті самооборони, спрямованими на знищення або принаймні уповільнення цього розвитку.

Тривога стосовно ядерної програми Ірану

Занепокоєння Ізраїлю щодо можливого ядерного потенціалу Ірану є надзвичайно реальним і конкретним, адже це стосується безпосередньої військової небезпеки. Тегеран систематично і відкрито проявляє ворожість до Ізраїлю на різних фронтах – від політики і ідеології до пропаганди. Іранські керівники не раз публічно висловлювали наміри знищити "сіоністський режим", а його проксі-групи, такі як Хезболла та Хусити, постійно здійснюють напади на Ізраїль або погрожують його інтересам.

У цьому контексті навіть саме наявність у Ірану ядерної зброї — незалежно від ймовірності її використання — сприймається Ізраїлем як існуюча загроза для його безпеки. Ядерний арсенал в руках країни, яка має антисіоністські настрої та проявляє агресію в регіональній політиці, формує постійну атмосферу стратегічної невизначеності. У такій ситуації питання "чи буде використано?" відходить на другий план, поступаючись місцем ще більш тривожному: "а що, якщо це станеться вже завтра?"

Приєднання Ірану до "ядерного клубу" стало б серйозним зрушенням у безпековій системі Близького Сходу. Для Ізраїлю це означало б суттєве обмеження можливостей — як у військовій, так і в дипломатичній сферах. На сьогоднішній день Ізраїль, хоча офіційно дотримується політики ядерної двозначності (не підтверджуючи й не заперечуючи наявність ядерної зброї), фактично вважається єдиною країною в регіоні, яка володіє такою зброєю. Ця неформальна ядерна монополія є критично важливим компонентом ізраїльської стратегії стримування.

Якщо Іран отримає власний ядерний арсенал, це запустить логіку взаємного стримування (mutual deterrence), яка для Ізраїлю буде набагато менш вигідною. У найгіршому випадку -- така ситуація позбавляє Тель-Авів стратегічної переваги, а у найкращому -- робить кожен конфлікт набагато більш небезпечним через потенційне ядерне тло.

Історичні конфлікти та геополітичні протистояння.

Напруження навколо іранської ядерної програми варто розглядати не як ізольовану кризу, а як логічне продовження глибокої історичної ворожнечі та багаторівневого геополітичного протистояння між Ізраїлем і Іраном. Цей конфлікт бере початок з Ісламської революції 1979 року, коли новий теократичний режим аятол демонстративно розірвав усі, навіть неформальні, зв'язки з Ізраїлем і перейшов до відкритої конфронтації. Іранська зовнішня політика з того часу ґрунтується на радикально антиізраїльській і антизахідній ідеології, що передбачає не лише риторику, а й практичну підтримку сил, які борються проти Ізраїлю -- від Хезболли в Лівані до ХАМАС у Газі.

Це суперництво давно вийшло за рамки прямих погроз -- воно втілюється у низці опосередкованих конфліктів у Сирії, Лівані, Іраку, Ємені, на морі, у повітрі, в кіберпросторі. Обидві держави розглядають одна одну як екзистенційну загрозу, і саме в цьому контексті ізраїльська увага до іранської ядерної програми набуває принципового характеру.

З іранської перспективи, дії Ізраїлю -- включно з цілеспрямованим саботажем, ударами по об'єктах в Ірані та погрозами превентивної атаки -- підтверджують реальність загрози, проти якої необхідно мати найнадійніший стримуючий фактор. І якщо для Ізраїлю це "червона лінія", то для Ірану -- виправдання курсу на ядерну здатність. Так формується замкнене коло ескалації, де дії кожної зі сторін -- навіть з міркувань оборони -- сприймаються іншою як наступ. Класична дилема безпеки в її найбільш вибухонебезпечному варіанті.

Необхідно зауважити, що стратегічні розрахунки Ізраїлю ґрунтуються не лише на загрозі, пов'язаній із вже існуючою ядерною зброєю, але й на потенційній можливості Ірану швидко розробити необхідні технології для її виготовлення без офіційного оголошення. Основна увага зосереджена не на самому ядерному арсеналі, а на досягненні «точки неповернення». Цю ідею підкріплює Доктрина Бегіна, що акцентує необхідність запобігання загрозам, а не реакцій на них. В умовах, коли «час прориву» Ірану оцінюється всього в кілька тижнів, очікування моменту офіційного випробування стало б надто пізнім і неприйнятним для Ізраїлю.

Від "позасистемної боротьби" до межі явного протистояння.

Протягом останніх двадцяти років конфлікт, пов'язаний з іранською ядерною програмою, зазнав значних змін — від таємних операцій і кібернетичних атак до відкритих нападів на важливі об'єкти. У умовах відсутності суттєвих дипломатичних досягнень та посилення відчуття загрози, Ізраїль почав активніше застосовувати нестандартні методи стримування, які стали складовою частиною великої кампанії, відомої як "таємна війна".

Stuxnet: Перший крок у світі кібернетичних атак

Одним із найяскравіших і технологічно складних прикладів сучасної кібервійни став вірус Stuxnet, який з'явився приблизно у 2010 році. Цей складний програмний черв'як був спеціально розроблений для порушення функціонування центрифуг на ядерному об'єкті в Натанзі, зокрема через маніпуляції з частотою їх обертання. Важливо відзначити, що вірус не лише атакував обладнання, але і вводив операторів в оману, демонструючи неправдиві показники роботи, які створювали видимість стабільності. За оцінками, Stuxnet вивів з ладу близько тисячі центрифуг IR-1, що призвело до тимчасового зниження темпів збагачення урану.

Хоча жодна країна офіційно не визнала свою причетність до цієї атаки, аналітики вважають, що між спецслужбами США та Ізраїлю існувала певна співпраця. Іран, усвідомивши це, зробив важливі висновки: держава значно покращила свої кіберзахисні механізми та почала активно розподіляти критичну інфраструктуру, щоб зменшити її вразливість до подібних загроз у майбутньому.

Саботаж, вибухи та вбивства на замовлення

Кібератаки виявилися лише початковим етапом. Далі кампанія перейшла до фізичних актів саботажу. У 2020 та 2021 роках на нанооб’єкті в Натанзі відбулися дві значні аварії: спочатку сталася пожежа в виробничому приміщенні, а потім – потужний вибух, що призвів до перебоїв в електропостачанні та пошкодження сучасних центрифуг. У обох ситуаціях Іран прямо звинуватив Ізраїль у проведенні підривної діяльності.

У жовтні 2024 року з'явилися новини про знищення іранського ядерного дослідницького центру Талеган-2, який розташований на військовому об'єкті Парчин. Ця локація вже давно була під пильним наглядом через підозри у її причетності до розробки зброї масового знищення.

Ще одна форма боротьби -- систематичне постачання через посередників дефектних або модифікованих компонентів, які виводять з ладу ключове обладнання, викликаючи затримки і аварії. Такий прихований підрив інфраструктури часто не залишає очевидних слідів, але створює реальні наслідки.

Удар по "розумовому осередку": усунення Фахрізаде.

Однією з найгучніших операцій у межах "тіньової війни" стало вбивство Мохсена Фахрізаде у листопаді 2020 року -- провідного ядерного фізика, генерала КВІР, вченого, що, за даними західної розвідки, стояв за секретною програмою "AMAD", покликаною створити ядерну зброю. Засідка, влаштована на дорозі поблизу Тегерана, за різними джерелами, включала вибухівку, автоматичний вогонь і навіть дистанційно керовану зброю, що вказує на високий рівень технологічного й оперативного планування. Іран одразу вказав на Моссад як організатора атаки.

Ця ліквідація мала не лише практичний, а й символічний ефект: вона продемонструвала, що жоден учасник іранського ядерного проєкту не є недосяжним, незалежно від рівня охорони.

Перетворення делікатної границі

Сьогодні стало зрозуміло, що тонка грань між непомітними діями та відкритими військовими діями вже фактично зникла. Етап "прихованого конфлікту" завершується — тепер удари стають безпосередніми, явними і мають важливе стратегічне значення. Це не лише спроба стримати Іран, а й сигнал для інших учасників, що Ізраїль готовий діяти самостійно, без надії на дипломатичні рішення або коаліції.

Дивно, але маловідомий факт з історії: колись Іран та Ізраїль підтримували стримане, проте раціональне співробітництво. До 1979 року Іран постачав нафту і співпрацював з Ізраїлем, об'єднуючи зусилля проти спільної загрози з боку арабських націоналістичних режимів. Але після революції все кардинально змінилося: Іран перетворився на ідеологічного супротивника, і всі канали співпраці були зруйновані. Нині замість обережного співіснування ми стали свідками затяжного конфлікту, що все частіше виходить за межі "сірої зони".

Чому цей конфлікт повинен викликати наше занепокоєння?

Конфлікт навколо ядерної програми Ірану -- це не просто чергова регіональна криза. У ширшому контексті ізраїльсько-іранського протистояння, він становить один із найгостріших викликів для глобальної безпеки, особливо зараз, коли світ уже перебуває в умовах стратегічної нестабільності.

Іранська програма збагачення урану побудована на технології подвійного призначення. Та сама інфраструктура -- центрифуги, об'єкти, ланцюги постачання -- може бути використана як для виробництва палива для цивільних АЕС, так і для створення матеріалу для ядерної зброї. Сьогодні Іран володіє сотнями модернізованих центрифуг, значними запасами урану, збагаченого до високих рівнів чистоти, і -- найголовніше -- надзвичайно коротким "часом прориву", що вимірюється вже не місяцями, а тижнями. Інакше кажучи, від ухвалення політичного рішення до потенційного створення ядерного заряду Іран може пройти мінімальну відстань.

Для Ізраїлю, який дотримується принципів доктрини Бегіна і традиційно вважає наявність ядерної зброї у ворожих режимів неприйнятною, така ситуація виглядає як екзистенційна загроза. Не дивно, що країна переходить від кібернетичних диверсій та цілеспрямованих операцій до відкритих військових дій, які вона офіційно класифікує як превентивні удари. Однак проблема полягає в тому, що за своїм характером такі удари можуть лише пришвидшити рішення Ірану про досягнення ядерного статусу, перетворюючи його з бажаного на життєво необхідне для забезпечення власної безпеки.

Масштаб ризику, який ми зараз спостерігаємо, виходить далеко за межі Ізраїлю та Ірану. Повномасштабна війна в регіоні, де зосереджені ключові енергетичні артерії світу, низка нестабільних режимів та кілька непрямих фронтів (від Ємену до Лівану), може мати ефект доміно. Іронія полягає в тому, що знищити ядерні знання неможливо. Навіть якщо усю матеріальну інфраструктуру буде зруйновано, сама експертиза залишиться, а з нею -- й потенціал до відновлення програми.

Поки я завершаю ці рядки, світові інформаційні агенції передають новини про ракетні удари з Ірану у відповідь, включаючи повідомлення про перше в історії використання балістичних ракет, які були запущені з іранських підводних човнів. Тим часом, світ продовжує перебувати в стані затяжного конфлікту в Україні, а американські медіа активно обговорюють резонансну заяву керівника розвідки США Тулсі Габбарда, який попереджає про можливу загрозу ядерного катастрофи.

Куди все це може призвести? На сьогоднішній день немає однозначної відповіді, а також жодних запевнень, що ми не стоїмо на порозі нової ери глобального протистояння. Однак вже зрозуміло: це не просто локальна сутичка. Це — елемент більшої картини нестабільності, яка вже давно перестала бути далеким явищем для нашого регіону.