Як розвивався театр Франка: Інтерв'ю з колишнім міністром культури Євгеном Нищуком.
Євген Нищук — відомий український артист, який здобув визнання за свої численні ролі в театральному мистецтві та кінематографі. Він двічі виконував роль голосу Майдану та двічі обіймав посаду міністра культури. Під час масштабної війни Нищук став керівником Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, а також очолив комітет Шевченківської премії.
Яка з цих ролей є вашою улюбленою?
Залежно від обставин, в яких я перебуваю на той чи інший момент. Бо серед цих моїх регалій в період з 2022 по кінець березня 2024 року для мене було найважливіша честь бути солдатом. Я був у Збройних Силах України, через певні обставини перейшов у запас і очолив театр Франка. Уся моя діяльність у цій сфері зараз присвячена тому, щоб не просто зімпульсувати розвиток самого театру, який цьогоріч відзначив 105-річчя, мав славетну історію у різні періоди історії. Він зараз без перебільшення є брендом не тільки Києва, а й України. Театр зараз не просто показує вистави, серед яких славнозвісні "Конотопська відьма", "Макбет", "Наталка Полтавка", "Три товариші". Це також велика допомога Збройним Силам України.
Від минулого літа до сьогодні ми надали військовим близько 70 мільйонів гривень. Я усвідомлюю, що наша нинішня мета полягає у тому, щоб зцілити рани та надати натхнення. Окрім театральних вистав, ми маємо концертну театральну бригаду, яка відвідує ті місця, де великі постановки не можуть бути представлені — це лікарні, реабілітаційні центри та військові частини, які ми не можемо розголошувати через питання безпеки.
У цей період я розпочав масштабні гастролі, охоплюючи практично всі обласні центри України. І це не сталося завдяки державному фінансуванню — це результат пошуку партнерів. Такі ініціативи не мали місця навіть у доковідні часи, не кажучи вже про теперішню ситуацію з війною. Це дійсно необхідно, адже людям це приносить користь. Ми також організували літні гастролі в Одесі, Дніпрі, Полтаві та Львові. Наші вистави, такі як "Макбет", "Калігула", "Синьйор з вищого світу", "Конотопська відьма" та інші, були представлені широкій аудиторії. Це надзвичайно важливо.
Однак, крім цього, ми маємо справу з істотним міжнародним проривом. Не можу сказати, що ми відкрили нові горизонти, як це було з Америкою чи Європою, але раніше були лише поодинокі поїздки з окремими виставами. Такого системного світового туру не було, і ми вперше це реалізували. Це питання не лише театру Франка, а й важливе для всієї сфери, адже свідчить про зміну у ставленні до нас. Це не просто допомога від діаспори, а справжні гастролі. Хоча, якщо порівнювати з прибутками на базі, я не можу назвати ці гастролі комерційними, адже ми могли б заробити більше. Однак це важлива дипломатична місія: на Бродвеї ми мали два повні аншлаги. Ніхто з росіян не міг собі цього дозволити раніше. Це були виступи в Нью-Йорку, Чикаго, Торонто, Монреалі, а також у понад 25 європейських містах, таких як Берлін, Відень, Прага, Варшава, Цюрих. Зокрема, "Конотопська відьма" відвідала 5 або 6 польських міст. Крім того, у вересні ми плануємо поїздку до Скандинавії.
На вистави приходить не тільки українська публіка. Ми розраховуємо не просто зробити зустріч своїх. Реклама і продаж квитків йде в загальному процесі, як це йде для будь-якої іншої країни. За нашими даними, близько 65% глядачів - це дійсно вихідці з України, але ці решта 40% чи 35% парижан чи лондонців - це чимало. Зали там по 1200 - 1500 місць. У Берліні 17000, здається, місць було. І це велика аудиторія, яка насправді відкриває для себе сучасну Україну, але водночас говорить про свою історію. Тому це дуже важливий процес.
А які відгуки у тих іноземців, які потрапляють на наші вистави?
Багато з тих, хто працює над проектом, вражені високою якістю виконання - використання світла, повна декорація, жодних спрощень. Іноді трапляється, що на стаціонарній зйомці все виглядає одним чином, але під час виїздів щось забувають або не беруть. Ми не дозволяємо собі таких помилок. Наприклад, у випадку з "Конотопською відьмою", режисер Іван Уривський дуже уважний до деталей і має перфекціоністські тенденції. Звісно, були моменти, коли, наприклад, енергетична потужність складала не 220 вольт, а лише 110, внаслідок чого не спрацьовував хрест, який повинен був запалюватися в певні моменти. У таких випадках наш технік сидів позаду, з'єднуючи проводи вручну, щоб все запрацювало. Тому важливо враховувати всі деталі, працювати зі світлом і звуком, а також мати повну декорацію, яка вже готова в Європі для зручності логістики.
Багато аспектів змінилися, зокрема і в комунікації з партнерами, яких я зустрів тут, в Україні. Раніше вони ніколи не мали справи з театральною сферою. Їхній досвід полягав у шоу-бізнесі, де вони займалися організацією концертів для музичних груп. Це було простіше. Тепер же вони переключилися на театральні постановки, і до того ж активно змагаються за ці можливості.
А як вам вдалося їх переконати?
По-перше, шоу-бізнес у своїй суті відрізняється від чисто розважальних аспектів. Мова йде про моїх колег і друзів, таких як Андрій Хливнюк і Тарас Тополя, які сьогодні представляють Україну з проукраїнською позицією. Інші ж артисти, про яких я навіть не хочу думати, вже залишилися позаду. Вони мали можливість зробити свій вибір ще в 2014 році. У Лорак, Повалій та подібних виконавців був останній шанс покаяття, коли на Україну почали надходити ракетні удари, але вони цю можливість проігнорували.
Нещодавно я почув, що в 2023 році Повалій, Лорак та кілька інших осіб, які зрадили Україну, нарешті отримали російське громадянство, відмовившись від українського. Це свідчить про те, що вони усвідомили: повернення додому вже не відбудеться. Весь цей час вони підтримували так звану "шосту колону", пов'язану з Медведчуком та його прихильниками, які обіцяли, що незабаром все зміниться: Повалій знову стане зіркою, а інші також повернуться. І вони продовжували вірити в ці надії, поки не зрозуміли, що тепер назавжди віддалені від своєї батьківщини.
Ми вивозимо за кордон "Конотопську відьму" як яскраве явище сучасного театру, яке з'явилося в умовах викликів часу. Одночасно з нами гастролює і Настя Каменських. Нещодавно в соцмережах мені потрапило відео її виступу на концерті Лайми Вайкуле в Юрмалі, яка нібито підтримує Україну. Проте на тому ж заході виступає й Потап, виконуючи українську пісню в переробленому варіанті, що виглядає, як образа. І вони, і ви представляєте нашу країну. Чи можливо, що іноземцям важко розрізнити різні грані української культури?
Часто виникають труднощі, і це приносить значні наслідки. У нас є унікальна можливість демонструвати нашу глибину, зокрема через наших музичних виконавців, як тих, що вже залишили слід в історії, так і нових талантів. Проте відбувається певна підміна. Раніше також існували фольклорні ансамблі, які виконували "гопцадрицю", не дотримуючись справжнього смаку та автентичності. Це була лише імітація. Радянський Союз дуже серйозно використовував такі підміни, усвідомлюючи, що не може знищити Шевченка, Франка і, відповідно, глибоку українську культуру. Тому вони замінили її на "шароварщину", спростивши все до рівня кічу, щоб ця культура стала поверхневою, позбавленою справжньої української колористики, глибини в рухах, піснях та костюмах. Вони перетворили Шевченка на революціонера, який виступає проти царату та гнобителів. Це свідчить про те, що вони не могли просто ігнорувати його спадщину і привласнити її. Я пам’ятаю, як в селах забороняли ікони, залишаючи так звану трійцю Шевченка, Франка та Лесю Українку. Або ж виготовляли гіпсові статуї, які постійно підмальовували, і вони ставали чимось на кшталт ікон, образу.
Тому оце вихорощення дуже шкодить ситуації. Театр Франка запрошували на декілька театральних фестивалів: або в Угорщині, або в Болгарії, або ще по якихось країнах близьких.Там були ормальні умови. Але я кажу: давайте перевіримо, чи не буде когось на цьому фестивалі з Росії. Мені кажуть, що не буде, але потім все одно хтось випливав. Хтось, хто зараз не в Росії конкретно, але все одно це російський автор, наприклад. Тоді я кажу, що нас там не буде. Це має бути принципова історія.
Але ми ж теж тоді програємо.
Отже, потрібно подорожувати окремо. Ситуація з цими фестивалями, умовно кажучи, підживлюється фінансами з Росії, і вони не можуть просто так відмовитися від них. Давайте вже припинимо ці обговорення. Немає жодної дискусії, тому ніяких компромісів не буде. Ми повинні продемонструвати нашу конкурентоспроможність і здатність покрити витрати на поїздку. Я переконав своїх партнерів у важливості цього моменту як певної місії. Я навіть згадував про те, як Петлюра відправив хор Олександра Кошиця спочатку до Європи, а потім до США, де "Щедрик" став світовим символом. Тепер ми виконуємо нашу власну місію.
Наприклад, в Лондоні, оскільки дуже дорогі зали, ніхто копійки не заробив. Але нам був потрібний цей простір для того, щоб був театр в Лондоні. Там, до речі був і Валерій Федорович Залужний. Він сказав, що те, що приїхав не просто концерт, а український театр - це надзвичайно важливо.
Ви добре усвідомлюєте свою роль. Ви – особа, яка двічі обіймала посаду міністра культури. Здається, ваше розуміння місії має виходити не лише від директора та художнього керівника театру Франка, а й охоплювати більш широкі аспекти. Протягом повномасштабної війни ми спостерігали за зміною чотирьох міністрів культури: Ткаченка, Карандєєва, Точицького, а зараз на цій посаді знаходиться Бережна. Коли звучать ці заяви про місію та про необхідність представляти себе не лише як людей у традиційних костюмах, постає запитання: чому ж тоді ситуація з Міністерством культури виглядає настільки невтішно?
Це щемливо болюча тема. Коли я завершував свою другу каденцію, мені хтось казав: "Бог любить трійцю". Все має мати сенс, і мені відмітитись не треба. Я - актор театру Франка, і людина, яка отримала чималий організаційний і управлінський досвід. Хтось подекуди питає, а як так вийшло? Насправді були там іще інші актори, видатні актори. Питання не в тому, хто там видатніший, питання в тому, що є ще і закон, який передбачає обов'язки людини, яка очолює велике підприємство. А театр - це підприємство з понад 500 працівниками, з яких меншість - це творчі працівники, а більшість - це ті, хто залишаються завжди за кадром.
Ці всі речі стали в пригоді в тому, щоб зараз вивести театр на важливий рівень не просто якісних вистав, а взагалі театру, який допомагає фронту, який надихає, говорить про важливі речі не тільки вузько "вистава-глядач". Це дискусійні клуби, читка, конкурси молодих режисерів і режисерок до 30 років. Це і дипломатична певна місія, і нарешті робота з сучасними авторами, і зачеплення тих сторінок, які були під грифом "заборонено". Наприклад, з'явилися вистави періоду авторів Розстріляного відродження. На наступний сезон ми будемо брати сучасних авторів, яких ніколи в Національному театрі не брали. Буде Ніна Захоженко, Софія Андрухович. Зараз крайня прем'єра була за Оксаною Забужко "Калинова сопілка". Буде обговорення з Ліною Костенко, щоб був поставлений в театрі Франка і її твір. Це дуже важливі процеси.
Ви згадали про Розстріляне відродження, але варто зазначити, що воно не було ані засекречене, ані заборонене до 2022 року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення.
Мене вражає, але чомусь на першій драматичній сцені я практично не був. Не можу зрозуміти, чому, але якось руки не доходили до цього. Більше того, є ще один цікавий момент, про який до минулого року ніхто не згадував, і який не обговорювався в театрі Франка. Театр було засновано в 1920 році групою авторів, серед яких був і Гнат Петрович Юр. У радянські часи його великий портрет висів у театрі, і його шанували. Незважаючи на те, що театр носить ім'я Франка, вистав за його мотивами було досить мало. У 2024 році я став керівником театру і намагався порушити цю тему, але ніхто не проявив інтересу.
Історія така: у 1924 році Лесь Курбас став керівником театру, де працював до свого переїзду до Харкова через два роки. Цей факт залишався непоміченим, навіть у ті часи, коли про нього можна було розповідати. Це період, що частково відноситься до епохи Розстріляного відродження. Під керівництвом Курбаса в театрі працювали такі митці, як Тягно та Меллер, який займався оформленням сцени, а також Петрицький. Це була справжня революція у театральному мистецтві 20-х років. Коли я почав досліджувати цю тему, знайшов підтвердження, зокрема старі афіші, на яких був логотип "Березіль". На той час театр Франка ще не мав цієї назви, адже він почав іменуватися так лише з 1926 року. Я не хочу применшувати значення дати заснування, але важливо зазначити, що вже з листопада 1924 року почалися повноцінні україномовні вистави, тоді як у 1920 році була лише одна така вистава.
Лесь Курбас провів два роки в Будинку з химерами в Києві, після чого вирішив залишити це місце назавжди. У 30-х роках, коли почалися ще більш жорстокі репресії, Гнат Юра, який згодом став керівником театру після Курбаса, та Наталя Ужвій, на жаль, опинилися серед 139 осіб, які підписали листа проти Курбаса, Куліша та інших, вважаючи їх ворогами українського народу. Такі от зміни сталися в суспільстві.
Я зараз переробив цей портрет в тому сенсі, що, звичайно, ми не кенселимо чи не відміняємо роботу Гната Юри. Він дійсно понад 30 років керував театром, утримував його. Але у нас зараз є стильно, в металі, з проекцією і Лесь Курбас, і Франко, і Гнат Юра. Тобто я ніби як повертаю певний борг перед ними. У нас зараз з'явилася вистава за "Невеличкою драмою" Валер'яна Підмогильного.
Власне, це якісь речі кармічні, і ми їх маємо повертати.
Як ви вважаєте, якщо б Лесь Курбас був серед нас сьогодні, чи захоплювався б він подіями, що відбуваються в українському театрі?
Важко зробити точні прогнози, але театр дійсно переживає етап потужного творчого пошуку, який він, по суті, започаткував. Ми тривалий час намагалися відсторонитися від уявлення, що Москва є еталоном, до якого слід прагнути. Частково ми вже позбулися відчуття меншовартості. Тим не менш, я продовжу активно протистояти цьому. Наприклад, навіть Бродвей. Я нещодавно переглянув "Гетсбі" – це дійсно якісна, технологічно досконала вистава з чудовим вокалом. Проте не можу сказати, що вона справила на мене глибоке враження.
Замість того, щоб зосереджуватися лише на театрі Франка, я хочу підкреслити, що в Україні є багато вистав, які мене вразили. Наприклад, постановки театру "Нафта" з Харкова справили на мене особливе враження. Це все питання перспективи. Не варто нав'язувати собі думку, що нам ще довго зростати. Ми вже рухаємося в правильному напрямку. Не потрібно постійно нагадувати собі, що ми ще далеко від досягнення якихось цілей або що нам ще бракує знань. Важливо вчитися, здобувати новий досвід та розвивати професійні навички. Це може бути складним, але є надзвичайно цінним.
Хоча тут також у нас є несподіване рішення режисера Івана Уривського, художників Петра Богомазова і художниці Тетяни Овсійчук у "Макбеті", коли відьми постають в образі цих кранів, які рухаються і залітають мало не на глядача в зал. Це така технологічна річ і навіть вихід за межі театральної уяви. Це взагалі кіношні крани, які нібито мають іншу функцію. Вони раптом стають основою театральної виразності, театральних образів. Це дуже сміливі рішення, і мені здається, ідея рішення - це дуже цінна річ по всьому світу. Її не так багато. І той, хто привносить нові ідеї, які відображають якусь річ або сьогодення, або майбутнього, або якихось тих речей, які говорять про історію, - це те, про що театр.
Але ви згадали Москву, нашу меншовартість, і те, як йшли сюди на гастролі російські зірки, як несли великі гроші на них.
Вони постійно перебували в Палаці України, не сплачуючи податків. Усе їхнє фінансування проходило готівкою. Це були російські антрепризи. Вони вважали, що достатньо приїхати, привезти кілька стільців і стіл, і можна вважати, що вистава готова. Для них це було лише медійне обличчя, яке цікаво було побачити, щоб дізнатися, як він грає і в якому стані перебуває. Їм було абсолютно байдуже. Вони були просто легковажними особами. Вони приїздили до України, щоб розслабитися, а не щоб вносити щось нове в мистецтво. Це справді жахливо.
Проте є українці, які вважають, що війна колись закінчиться, і ми продовжимо жити поряд з росіянами, як і раніше. Можливо, знайдуться такі, хто буде підтримувати ідею, щоб росіяни також привозили свій театр. Існують люди, які все ще дивляться російські серіали, тому ці актори залишаються для них знайомими. Немає страху, що ситуація може повернутися до колишнього стану, коли російські актори знову прибудуть сюди, з погордою дивлячись на своїх українських колег, і знову почнуть заробляти гроші? Тоді вже не буде аншлагів на вистави, такі як "Конотопська відьма" та інші.
Відразу виникає думка, що це вже остаточно, нарешті ми всі все зрозуміли. Але, спираючись на власний досвід, я не можу так стверджувати. Наприклад, після Помаранчевої Революції на перший план вийшли виконавці, які не відповідали формату "М1" чи інших музичних телеканалів — такі як Тарас Чубай, сестри Тельнюк, "Тартак" та інші. Саме вони стали голосом народу. Здається, історія йшла в одному напрямку. Але пройшов час, і настала Революція Гідності — подія, що залишила яскравий слід. Тоді пролилась кров героїв Небесної Сотні. Але, на жаль, деяких українців це не навчило. Існувала й думка, що це політичні питання, а з росіянами у нас багато спільного. Тепер ми маємо широку війну, яка, здавалося б, мала б відкривати очі навіть найсліпішим. Я не знаю, що ще може статися. Хіба що ядерна загроза. Є люди, для яких можна сказати, що "горбатого могила змінить".
Але насправді не хотілося б допускати таких дискусій чи розумінь на декілька поколінь, тому що це велика травма дійсно на багато поколінь. Це велика руйнація людства в частині українства від Росії. Як можна вибачати загибелі, катування дітей, жінок?
Якщо є особи, які з різних причин не можуть зрозуміти певні речі, чи не варто розглянути можливість впровадження якихось законодавчих запобіжників?
Очевидно. Закон справді дає певну безповоротність. Я радий, що при мені, як при міністрі, з мого підпису і подачі спеціальна рада створювала "Закон про мову". Бо тоді теж хтось говорив: "Ну що значить Закон про мову? Ну що ви будете примушувати? Все ж має бути природньо". А природньо нема уже сотні років. Бо природньо знищували.
Чи не використовують ваш багатий досвід на посаді міністра культури? Чи не звертаються до вас за консультаціями?
Я щиро готовий ділитися своїм досвідом та ідеями, які, на жаль, не встиг реалізувати. Одна з найбільших досягнень, якою я пишаюсь на посаді міністра культури, полягає в інституційних змінах. Це створення Українського культурного фонду, який повністю позбавив міністра і його заступників повноважень визначати, скільки коштів виділяти і кому. Це абсолютно нова структура з окремим бюджетом, що має змогу приймати заявки та оцінювати їх через експертні ради. Так, людський фактор завжди присутній, але це вже інше питання справедливості та багатьох інших аспектів. Проте, ці зміни забезпечують однакові умови і правила для всіх учасників культурного процесу. Ще один важливий проект — Інститут книги, який повністю відповідає за підготовку участі України на міжнародних книжкових виставках, а також за закупівлю книг для державних програм, наповнення бібліотек, відбір літератури для бібліотек, програми перекладу і таке інше.
У мене були думки, які я не раз висловлював публічно, стосовно створення Інституту сучасного мистецтва. Це не слід сприймати як навчальний заклад. У нас відсутній музей сучасного мистецтва, і ця ідея може бути реалізована в співпраці з приватними колекціонерами, знайшовши відповідну форму для цього. Наш потенціал надзвичайно великий, і ми маємо вражаючих сучасних митців, таких як Сільваші, Маков, Сидоренко, а також багатьох молодих талантів, які могли б забезпечити безперервну діяльність сучасного музею. Подібний заклад є в багатьох країнах, але нам його не вистачає.
Навіть не треба ніяких будівель будувати. Є центр Курбаса, на базі якого можна зробити Інститут сучасного мистецтва. І науково, і з практичної точки зору цей центр мав цю базу осмислення, рефлексії, що відбувається, що це за дивина такого театрального буму, що саме потрібно людям: чи це світові бестселери, чи це класика, чи це сучасні автори. Тобто це все процеси, які мали б мати таку осмислену історію, не просто стихійну.
Ви були викладачем в університеті імені Карпенка-Карого, який також пов'язаний із молоддю та їхнім майбутнім. Проте наразі ми спостерігаємо серйозні проблеми, пов'язані з домаганнями, психологічним тиском та знущанням у театральних навчальних закладах і театрах. Міністерство культури, на жаль, не проявляє належної реакції на ці ситуації. Наприклад, випадок з Андрієм Білоусом, колишнім викладачем Карпенка-Карого та керівником Молодого театру, який зрештою втратив свою посаду. Також було звільнено викладача на факультеті журналістики Львівського національного університету, що свідчить про ширший масштаб проблем. І хоча деякі викладачі, як Висоцький, продовжують працювати в Карпенка-Карого, його відмова написати позитивну характеристику для студентів, які постраждали під час Майдану, викликає запитання. Чому відбуваються такі ситуації? Які кроки потрібно зробити для трансформації театральної освіти? Скільки часу знадобиться для змін?
Це теж ментально успадкована радянська ситуація. Бо так було прийнято, що керівник курсу - це такий вождь, його слово головне. Крім домагань, він міг вигнати, образити студента і робити все, що хоче, тому що, мовляв, він тебе взяв. Я вдячний, що потрапив до Валентини Іванівни Зимньої, як і ціла когорта великих, прекрасних артистів і особистостей. Але я пригадую, що загалом в університеті була досить часто така агресивна історія, де панував страх. А мистецтво - це ж не про страх. Культура - це не про страх. Це про любов, але не сексуальні домагання.
Я перепитував когось, і наче Висоцький зараз вже пішов. Але це треба перевірити. Можливо, він сам зрозумів, що вже далі не треба пручатися. Я не буду навіть зараз говрити про персоналі, тому що тут мають сказати своє слово відповідні органи, і не хочу передчасно будь-кого зачіпати. Бо кожен має право на презумпцію невинності. Але в загальному була ця проблема. І вона не тільки в цьому університеті. Вона просто поширилася, бо це більш публічні люди. Ця проблема може бути скрізь. У медичних університетах цього дуже багато. Але цей випадок має бути певним прецедентом для вироблення певної культури.
І така приблизно історія у нас з так званою культурою хабарництва. Це також стара радянська історія, яку якось ввели навіть в прикол. Ти йдеш, тобі ще ніхто і не відмовив, але ти вже де-факто маєш щось принести. Спілкуючись з колегами з відповідних інституцій, я кажу, що нам треба ще напрацьовувати таку важливу культуру, щоб однаково карати тих, хто взяв, і тих, хто дає. Бо як не буде давати, то нікому буде брати.
Ми переживаємо зараз комплексну, сутнісну війну. Це війна проти конкретного одвічного агресора - Російської Федерації. Очевидною була історія першої спроби Козацької держави. Це, в принципі, перша спроба взагалі української держави, яку зруйнувала Росія. Ми такими поступами боролися, але програли не в прямій війні, а обманом. Так сталося і з Українською Народною Республікою. Ми програли з обдуреннями внутрішньою позицією, через внутрішні розбіжності. Ми маємо зараз бути консолідовані в тому, що ми даємо цей бій у всьому.
Я вже з'ясувала, що у вас були пропозиції увійти втретє в Міністерство культури. А чи не кликали вас бути третій раз голосом Майдану? Тим паче, що такий "картонковий" Майдан, не дуже масштабний, але тим не менше дієвий, відбувся нещодавно.
На мою думку, в даний момент не варто навіть обговорювати подібні речі, адже ми знаходимося у стані війни. Суспільство має право висловлювати свої думки, але міркувати про можливість повторення ситуації на кшталт Майдану або вимагати якісь зміни може бути вкрай ризиковано, оскільки це грає на руку Росії. Я підтримую всіх, хто прийшов на акції протесту.
А ви вже відвідали це місце?
У той час я навіть не перебував у країні, адже ми були на гастролях. Але події відбувалися неподалік театру Франка, тому я цілком можу зрозуміти цю ситуацію, яка вже має свою історичну традицію. Перший великий порив стався в 1991 році, але саме Помаранчева революція 2004 року зламала багато міфів, які стверджували, що незалежно від того, голосуєш ти чи ні, все одно отримаєш Януковича, Ківалова і подібних. І от українці вперше заперечили цю думку, заявивши: "Ні, ми цього не допустимо". Це стало кроком до подолання міфів, нав'язаних радянською тоталітарною системою. А далі настала історія Революції Гідності, яка справді вражала.
І зараз: щось не так, люди миттєво виходять на вулиці. Молодь, деякі з них навіть лише чули про революції. Це момент тривкої дії традицій. Отже, будь-яка влада в різні епохи повинна розуміти, що тут ніхто не буде терпіти несправедливість, і будь-яка ситуація, що викликає крайню несправедливість, неминуче призведе до суспільного протесту. Причому цей протест буде таким потужним, що його не вдасться розігнати. Вирішення ситуації можливе лише через переговори або корекцію обставин. Революція Гідності та Помаранчева Революція подарували нам безліч героїв, які, на жаль, продовжують гинути. Під час хвилини мовчання о дев'ятій ранку часто згадують "активного учасника Революції Гідності", "активного учасника двох революцій".
Мені завжди цікаво згадувати один курйозний момент під час Помаранчевої Революції. Якраз в той час, коли почали готувати БТРи для розгону протестувальників, я вирішив звернутися до натовпу. Я повідомив, що маємо інформацію про можливу небезпеку, і попросив жінок, літніх людей та дітей залишити Майдан. На це хтось з натовпу відповів: "Які тут діти?" Я показав їм велику купу учнівських квитків — це були школярі п'ятого класу, які прийшли з цікавості або прогулювали уроки разом із батьками. Вони загубили свої учнівські квитки, і я відніс їх на пошту, щоб діти могли їх забрати.
Проходить час, минає 9 років, відбувається Революція Гідності. До мене підходять молоді люди, дівчата і хлопці, і представляються студентами того чи іншого університету. Їм по 18-19 років, і вони згадують, як дев'ять років тому були тут учнями. Вони розповідають, що тоді не мали змоги бути на цьому місці, але тепер вважають за честь захищати свою гідність. Вони не втратили надії. Адже всі ті проблеми, що виникли, були спричинені політиками, а вони самі відчули справедливість і щирість, тому знову прийшли на Майдан через дев'ять років.
