Якими повинні бути заходи покарання під час конфлікту?

Санкції в умовах війни не є капризом чи тимчасовою політичною тенденцією. Це ефективний механізм для швидкого реагування, коли традиційні процедури можуть затягуватися на роки. Однак у кризові часи уряди часто ризикують сплутати терміни швидкості та правомірності. Унаслідок цього санкції, які мали на меті захист, можуть почати підривати конституційні права та свободи громадян.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "ТОВ M.S.L. проти України" було висловлено важливу думку: законодавство щодо санкцій могло бути написане в загальному ключі, оскільки ухвалювалося в умовах надзвичайної ситуації. Однак конкретні рішення Ради національної безпеки і оборони та укази президента повинні аналізуватися з огляду на їх обґрунтування та забезпечувати захист від можливого зловживання.

Це не лише академічна констатація. Це випробування для держави, що перебуває у стані війни та одночасно прагне інтегруватися в Європейський Союз. Яким чином це "перекладається" на управлінські рішення? Це означає, що санкційна політика не повинна бути лише відповіддю на конкретні події. Вона повинна стати процедурою, здатною витримати випробування часом, судовими інстанціями та міжнародними партнерами.

Коли правила не є зрозумілими, санкції втрачають свій статус як елемент правової системи і починають розглядатися як політичний ризик. Це, в свою чергу, підриває легітимність заходів, навіть якщо їхня мета беззаперечно вважається правильною.

Проблема полягає в тому, що система санкцій має закритий етап підготовки. Пропозиції для Ради національної безпеки і оборони формуються ініціюючими органами, проте сама процедура збору інформації та логіка формування доказової бази зазвичай залишаються невідомими для осіб, які можуть потрапити під санкції. У традиційному кримінальному процесі держава не зобов'язана одразу розкривати всі деталі, але існують механізми захисту, які не дозволяють перетворити припущення на вирок. Натомість у санкційній системі такі механізми часто є недостатньо надійними.

Додатково, "чорна скринька" спотворює уявлення про судовий контроль. Коли суд отримує тільки кінцевий пакет без можливості проаналізувати, як обиралися факти і які версії були відкинуті, контроль за пропорційністю стає переважно формальністю. Це може призвести до того, що санкції почнуть програвати у міжнародних судах.

Уявімо банальну, але реалістичну ситуацію. У підготовчих матеріалах фігурує зв'язок, який є історичним або формальним. Наприклад, контрагент "колись" мав спільну адресу або перетин у власності, який давно припинений. Для органу-ініціатора це може виглядати як ланка ризику, для суб'єкта - як помилковий факт. Однак без мінімальної можливості бути почутим така помилка легко стає рішенням, а потім її майже неможливо "відмотати" в українській процедурі.

Друга вразливість - інституційна. РНБО - координаційний орган при президентові. Це не суд і не правоохоронний орган. Коли санкції накладаються за моделлю, яка створює презумпцію винуватості, це змінює баланс між гілками влади.

Особливо чутлива практика застосування санкцій щодо громадян України. Закон не виписує це як центральну ідею, але нечіткі формулювання на кшталт "інші суб'єкти" де-факто розширюють дискрецію. У підсумку держава отримує спокусу робити те, що має робитися через кримінальний процес, у спрощеному режимі.

Третій ризиковий аспект пов'язаний із судовими санкціями, що передбачають конфіскацію активів на користь держави через Вищий антикорупційний суд. Виникає парадокс: у справах, де основою є терористична діяльність, суд має ухвалити рішення протягом 30 днів, тоді як кримінальні розслідування можуть тривати роками. Навіть якщо держава має вагомі аргументи, така швидкість без належного простору для повноцінного захисту створює високий ризик помилки. А помилки у справах, що стосуються власності, можуть призвести не лише до репутаційних втрат, але й до серйозних загроз для верховенства права.