Якщо я прагну змін, ціную і вдячна тим, хто стає на мій захист, то необхідно вийти і стати поруч з ними, підтримуючи їх.

У вересні 2025 року побачило світ четверте англомовне видання документальної серії Living the War, що носить назву Civilians in the Army. Це видання присвячене цивільним особам, які вирішили стати частиною армійських структур.

В цьому випуску автори та авторки розповідають історії захисників та захисниць, які до війни були цивільними: письменниками, підприємцями, учителями, журналістами, фермерами, лікарями, музикантами чи діячами культури... Їхні історії нагадують про сотні тисяч цивільних, які зараз на фронті, та спростовують поширений на заході міф, що на війні лише професійна армія.

Серед 12 видатних особистостей історія Олени Апчел, культурної діячки та знаної театральної режисерки з Донеччини, є особливо вражаючою. Після активної участі у мистецьких і соціальних проектах, а також волонтерства в Польщі та Німеччині, вона добровільно приєдналася до Сил Оборони України у травні 2024 року. Олена пройшла навчання з тактичної медицини та управління дронами і в даний час служить у розвідці окремої артилерійської бригади Національної гвардії України. "Українська правда" пропонує читачам фрагмент з інтерв'ю, яке стало частиною книги.

Детальніше ознайомитися з виданням та оформити замовлення на книгу "Living the War. Civilians in the army" можна на веб-сайті проєкту.

Я народилася і навчалася на Донеччині, у невеличкому селищі міського типу, яке базувалося на видобутку доломіту та ізвісняка. Моя мама за освітою інженерка, тато викладач. Мої батьки роз'їхалися, коли я була дитиною. Тато живе в Криму. З початку повномасштабного вторгнення ми з ним не спілкуємося, на превеликий жаль. До цього я час від часу комунікувала з ним, але згодом це дуже ускладнилось. Вся моя родина, коли почалася війна в 2014 році, ідеологічно опинилася по іншу сторону родинного столу. Я не можу повернутися в свій дім. Бо один мій дім -- у Криму -- було окуповано в 2014 році. Ймовірно, його незаконно апропріювала російська родина військових. Був дуже неприємний епізод, коли одна з наших сусідок вислала фотографію, де на балконі моєї кімнати стоїть російська дівчина в моїй сукні. Нічого огиднішого в житті я не бачила -- це картинка, яка приходить і перед сном, і після пробудження майже кожен день. Той страшний досвід, про який ми читали в книжках про окупацію часів Другої світової, здавалося, ніколи не повториться -- дегуманізація, розкрадання майна, вдягання чужих речей. Але в XXI столітті все це стало частиною історії моєї родини.

Другий мій дім -- це наступне селище після сумнозвісної Оленівки, яке було в сірій зоні і перші вісім років війни постійно обстрілювалося. Навіть після мінських домовленостей росіяни не перестали обстрілювати прифронтову територію і тероризували місцеве населення. З початком повномасштабного вторгнення ця частина теж окупована. Я людина з гарним корінням, з прекрасною освітою, з чудовими батьками, а вже роки -- безхатченко, просто через те, що так вирішили жорстокі і неадекватні сусіди. Якщо описувати себе перед вступом до війська, то перше слово, яке я вживаю -- артивістка, бо це не зовсім активізм і не лише арт практики -- це міждисциплінарне поєднання. Друге слово -- режисерка. Все життя я робила вистави, шоу, перформанси. За освітою -- режисерка естради й масових видовищ. І третє -- дослідниця. Я кандидатка мистецтвознавства, докторка філософії. Закінчила аспірантуру на міждисциплінарній кафедрі -- мистецтвознавство, театрознавство, культурологія, історія.

Я залишила Україну на початку 2020 року — це вже був шостий рік конфлікту. У Варшаві я завершила свою другу аспірантуру та написала ще одне докторське дослідження. Повномасштабне вторгнення застало мене в Польщі, де я активно займалася волонтерською діяльністю. 24 лютого мені зателефонувала моя найкраща подруга в момент, коли почалися обстріли. У Харкові снаряд влучив у їхній двір, і балкон у них відірвало. Вона завжди мала чудове почуття гумору. Подзвонила мені по відеозв'язку, поки пакувала валізи. Тижнями раніше я наполегливо радила їй: "Будь ласка, якщо можеш — приїдь до мене. Хоча б до мами в село, але виїжджайте, бо це небезпечно". І ось вона дзвонить мені в піжамі, збираючи речі, і каже: "Апчел, перший і останній раз у житті. Ти можеш сказати мені: "А я ж казала"". Це був той момент, коли страх, сльози, горе, сміх та розгубленість злилися в одне.

Близько сьомої ранку ми вже перебували під посольством Росії у Варшаві, де розпочалися протести. Там стартували перші акції, а ми вже активно відкривали волонтерські хаби. На наступний день, 25-го, я була на кордоні, займалася питаннями біженців і їх розселенням. Я бігала, купувала необхідні речі, адже друзі почали дзвонити: хтось уже служив, хтось повертався з демобілізації, а хтось вирішив стати добровольцем. Я завітала до "Мілітарі", і побачила величезні черги. Почала розкуповувати все, що траплялося під руку: рюкзаки, приціли, аптечки. Тоді я подумала: "Чому б і мені не приєднатися до війни?" Придбала шолом, який виявився абсолютно не мого розміру, а також якийсь дивний поліцейський бронежилет. На той момент я навіть не знала, як правильно вибирати спорядження. Це був справжній абсурд – одяглася і вже вирушала на фронт.

Я була в стані афекту на кордоні -- вже збиралась переходити, але тут мене щось зачепило -- треба було перекласти для поліції, що українська дитина загубилася. Я почала перекладати... І лише за тиждень усвідомила: я досі на кордоні, додому не їздила, речі не прані, голова не мита. Цей момент розтягнувся -- і я так нікуди й не поїхала. Потім думала: начебто раціональна жінка, усе життя прагматично будувала. А тут -- імпульс. Але я поважаю себе за цей справжній людський порив: "їду захищати". Водночас -- це була повна непідготовленість. І я вдячна собі, що я дала собі час, аби підготуватись. Бо тоді, якби поїхала -- швидше за все загинула б. Я не вміла стріляти, не розуміла, що відбувається, не знала елементарного про безпеку. Це могло закінчитись трагічно.

В середині 2022 року я почала розмірковувати про повернення в Україну. Я зрозуміла, що волонтерство має велике значення, але водночас багато представників мистецької сфери взяли на себе роль захисників нашої держави. Відчуваючи солідарність, відповідальність і вдячність до тих, хто відстоював нашу країну протягом усіх цих дев'яти років, а також до тих, хто приєднався до боротьби з початком повномасштабного вторгнення, я ухвалила це рішення.

У той момент мені надійшла пропозиція очолити найбільший німецькомовний театральний фестиваль — Театр Треффен у Берліні. Я відчувала сумніви, оскільки шанувала тих, хто залишив мистецтво, щоб піти на фронт, тоді як я повинна була вирушити до благополучної Німеччини. Це рішення давалося мені нелегко, але мені пояснювали, що мої думки, позиція і професійний досвід можуть мати значення в Німеччині, яка, на жаль, ще залишалася під впливом русофільства. Після бесіди з представниками Федеральної агенції політичної освіти Німеччини, яка погодилася фінансувати проукраїнський освітній проект у рамках фестивалю, я вирішила, що слід скористатися цим шансом. До того ж, завдяки волонтерській діяльності в Берліні, мені було легше купувати амуніцію та відправляти її в Україну, ніж з Варшави. Я працювала в Berliner Festspiele з середини 2022 року до кінця 2023 року. Ми реалізували низку проектів у рамках фестивалю, які піднімали актуальні проблеми для Європи, зокрема — питання Росії та її агресії проти України. Ми знайомили німецьку інтелектуальну аудиторію з самобутністю української культури. Після цього я повернулася в Україну в листопаді 2023 року.

Поступово я почала підготовку: вивчала літературу, ознайомлювалася зі статутами, займалася фізичними вправами, піклувалася про своє здоров'я — проходила лікування, проходила як планові, так і термінові операції, виконала повний медичний огляд. Протягом півтора року, перебуваючи в Німеччині, місяць за місяцем я працювала над собою, як в фізичному, так і в психологічному аспектах, вирішуючи свої особисті питання. Не можу точно сказати, чи це рішення виникло раптово, чи я до нього повільно йшла, але одне було зрозуміло: якщо прагнеш змін — виходь на революцію з усім тілом, будь активною, повертайся знову і знову.

Якщо я хочу змін, якщо поважаю й вдячна тим, хто мене захищає -- а більшість з них, і це факт, 80% українського війська -- цивільні люди, професійні військові становлять лише 20% -- то потрібно вийти і стати з ними пліч-о-пліч, щоб

відповідати власним принципам: чесності, відповідальності, підтримці один одного, вдячності та захисту прав людини.

У 2024 році я вирішила долучитися до військових формувань. Мене особливо цікавила участь в евакуаційних операціях, і я була готова виконувати будь-яку роль, чи то водійка медичної евакуації, чи медик. Я зрозуміла, що найкращим варіантом для мене стане освоєння навичок тактичної медицини. Перед тим, як вступити до війська, я пройшла декілька курсів підготовки з різними організаціями, такими як "Госпітальєри" та "Пульс", а також брала участь в онлайн-навчанні TCCC, яке доступне для всіх бажаючих.

Я виконувала обов’язки бойової медикині в підрозділі безпілотних технологій, водночас здобуваючи нові навички. Це був непростий виклик, оскільки в Силах оборони України зазвичай цю роль виконують фахівці з медичною або фельдшерською освітою. Оскільки я не мала жодної з цих кваліфікацій, мені довелося інтенсивно навчатися. Одночасно я також освоювала управління дронами — FPV та Mavic.

Моя перша ротація відбулася у складі бойових медиків бригади "Рубіж-38", яка є частиною Національної гвардії України. Я працювала пліч-о-пліч з піхотою, і, на жаль, за словами хлопців, моя ротація стала однією з найважчих — навіть гіршою, ніж у Бахмуті чи Кліщіївці. Для мене це був шок, адже я не мала з чим порівнювати, але я справилася. Я була єдиною жінкою у складі ротації і працювала з чудовими, гідними людьми, які часто не розуміли, що їхні слова на кшталт "Сонечко, посиди, ми поїдемо" — це позитивна дискримінація. Мені доводилося пояснювати, що я прагну здобути досвід, адже в критичній ситуації можуть звинуватити мене і підтвердити стереотипи про жінок на війні. Тому я просила дозволу на участь у бойових виїздах, і з часом наша співпраця налагодилася. Згодом я змінила свою позицію та тепер служу в окремій артилерійській бригаді Національної гвардії, виконуючи обов'язки начальниці пункту управління артилерійської розвідки.

На даний момент ми не здійснюємо польоти на дронах; наш контрольний центр займається обробкою та аналізом отриманих даних. Ми підтримуємо зв’язок із підрозділами розвідувальних дронів у межах дивізіону, які виконують завдання з розвідки. Наше основне завдання полягає в тому, щоб за допомогою різноманітних платформ обробки даних проводити аналіз: це можуть бути системи звукометрії, візуального спостереження за ворожою артилерією, обробка супутникових зображень або перехоплення радіоелектронних комунікацій противника. Вся ця інформація збирається, аналізується та уточнюється за допомогою "очей" дронів — не бойових, а спеціально для розвідки.

Ми спеціалізуємося на роботі з великими безпілотниками, а не з моделями типу Mavic чи FPV. Наші апарати мають унікальну систему управління та здатні здійснювати довші та дальші польоти.

В армії я позбавлена багатьох людських цінностей, за які борюся: немає права на пересування, вільне слово, особисті кордони чи восьмигодинний сон. Це жорстока, ієрархічна, мізогінійна система, яка суперечить моєму уявленню про гідність. Але, перебуваючи в ній, я долучаюся до боротьби за ті цінності, яких сама позбавлена -- у цьому складний парадокс. Як пацифістка, я змінила погляди: тепер вірю, що танки й зброя рятують.

Війна, в якій ми зараз, почалася не 24 лютого 2022 року. Війна Росії проти України почалася 22 лютого 2014 року. Ні в який інший день. Далі вона розвивалася, мала свої етапи, процеси. Я болісно реагую на поняття "Велика війна" не тому, що воно саме по собі погане або неадекватне. А тому, що існує досвід конкретних людей, які мають себе впізнати, віддзеркалити в цьому новому понятті. І от якщо мені, жительці Новотроїцького Волноваського району, сказати про "Велику війну", то в яку ж тоді війну загинула моя мама, було знищено мій дім? У "малу" війну? У "нано"-війну? У "перед"-війну? У "до"-війну? Тому я не погоджуюся з цим формулюванням. Це -- дев'ятий рік війни, на якому почалося повномасштабне вторгнення.

Я вважаю, що основна проблема Європи полягає в агресивній проімперській політиці Росії, яка має геноцидальний характер. Однак, наступною серйозною проблемою є надія на те, що винною є лише путінська Росія, а так звана «гуманна» і ліберальна опозиція не має жодної провини. Ця віра в те, що демократично налаштовані люди, такі як Навальний, зможуть врятувати постпутінську Росію або сприяти стабілізації відносин з Європою, є ще одним викликом для континенту. Ми повинні усвідомити, що саме ця умовна ліберальна спільнота, на яку покладаються сподівання, може стати джерелом нових проблем. Залежність від них, як від потенційних рятівників, створює додаткові труднощі. Вони щиро вірять, що саме в цьому полягає вихід із ситуації, адже прагнуть знайти спільну мову з будь-ким, хто хоч трохи виглядає гуманно. Це зрозуміле бажання, яке притаманне кожній людині.

Ми теж стикалися з цим прагненням, тому я відчуваю право говорити про це. Бо еманціпаційні процеси з цим, з нами вже відбулися. Але вони відбулися через кров, біль, втрати -- що ми не бажаємо нашим європейським партнерам. Ми лише просимо їх бути більш уважними до тих, у кого більше досвіду комунікації з імперським, постколоніальним, шовіністичним сусідом.

Навіть після початку війни до 2017-2018 року я була впевнена, що достатньо лише знайти спільну мову та припинити вогонь з обох сторін. Тож сьогодні, коли йдеться про угоди, у мене виникає іронічна усмішка — я згадую про себе в тому стані і щиро співчуваю своїй тодішній позиції.

Я також співчуваю тим людям у світі, які ще не усвідомлюють, що для зупинки агресора потрібно заявити "ні", а не благати його зупинитися, коли він не визнає твою гідність. Тому я, напевно, ніколи не мала наміру взяти в руки зброю. Проте я завжди відчувала глибоку вдячність і повагу до знайомих та колег з цивільного життя, які в 2014-2015 роках вирішили стати добровольцями.

Постійна присутність біля добробатів, намагання допомогти чим можемо, все більше заглиблювала мене у розуміння, що таке спротив, з чого він складається. Примітивне уявлення, що всі копають окопи і стріляють з автоматів, зникло. Стало зрозуміло, що військові професії -- це й водії, медики, артилеристи, аналітики, розвідники і ще багато професій. Уявлення розширювалося, разом із повагою до цивільного сектору, який став на захист. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я повністю відмовилася від гуманітарного волонтерства -- я розуміла, що цим займається багато людей: речі, їжа, обігрів для цивільних. Я побачила, наскільки європейське суспільство боїться допомагати саме військовим -- це викликає стах і заклякання. Але це було єдине, чим справді треба було займатися.

До нас привозили памперси, коли потрібні були снаряди; дитяче харчування й прокладки -- коли треба було купувати дрони. Звісно, тактична медицина важлива, але нам потрібні "Патріоти", бо один протиповітряний снаряд рятує більше життів, ніж тонна гуманітарки. Переїхавши до Німеччини, я зосередилася на мілітарній допомозі -- амуніції, ремонту артилерії, дронах, тепловізорах, техніці для аналітики. Військову підтримку мають вести держави, але величезну роль грають прості люди, і я дуже вдячна кожному, хто допомагає. Коли я намагалася пояснити це німцям, зіткнулася з контрастом у швидкості. У них, щоб отримати відповідь від інституції, потрібно пройти тривалий бюрократичний шлях. У нас же рішення мають прийматися миттєво -- бо інакше ми просто програли б війну. Але навіть наша, порівняно з Європою, висока гнучкість виявилася недостатньою. Тому громадянське суспільство стало кризовим реагентом.

Армії, такі як британська та французька, зазвичай здійснюють короткострокові операції, що тривають кілька тижнів або місяців. Проте досвіду тривалої безротаційної позиційної війни, який ми маємо вже 11 років, не має жодна з країн. Через це відсутні як усвідомлення потреб, так і механізми їх реалізації. Ми лише починаємо формувати цей досвід. Саме тому громадянське суспільство взяло на себе обов'язок оперативно реагувати на індивідуальні потреби наших захисників. На мою думку, існує два підходи: або ти працюєш і живеш для армії, або ж ти існуєш і функціонуєш в її межах. Інших варіантів на даний момент немає.

Війна відкрила в нас багато нових якостей, яких ми від себе не очікували. Не можна чекати, поки уряди це вирішать. Коли я спілкувалася з друзями з Польщі і питала, чи вони захищатимуть свою державу у випадку загрози, більшість відповідали, що не відчувають потреби це робити. У більшості молодого покоління, з яким я говорила, немає відчуття трагедії через втрату землі. Можливо, зараз вони так говорять, але у разі нападу Росії вони можуть об'єднатися. Це може бути інакше ніж прогнозують зараз -- як і те, що росіяни прорахувалися в оцінці нас перед повномасштабним вторгненням. Але я впевнена, що наше вміння акумулюватися в хаосі стала єдиним дієвим інструментом підтримки духу і відчуття плеча у критичний момент.

У світі, де спільнотам все більше бракує сили, Україна залишається винятком. Як тільки КАБ потрапляє у двір, виникає нова спільнота: всі знайомі між собою, обмінюються ліками, організовують допомогу і координують свої дії. За короткий проміжок у 20 днів твій телефон заповнюється тисячами нових контактів — людей, з якими можна поговорити в будь-який час ночі, розділити радості чи переживання, навіть не пам’ятаючи, як вони виглядають. Такої сили взаємопідтримки більше не знайдеш у мирній Європі.

Якщо європейцям серйозно готуватися до змін у майбутньому -- а зміни будуть -- мудрим рішенням буде уважно слухати нас і вчитися безпечній поведінці під час революцій. Як діяти, коли в тебе можуть стріляти, на яких частинах тіла писати номера телефонів, що брати в рюкзак, які таблетки мати, кому і що повідомляти, як будувати зв'язки, як поводитися, коли навколо загрози.

На жаль, я добре розумію росіян. З самого кінця грудня 2021 року я намагалася переконати своїх рідних виїхати з Новотроїцького — інтуїція підказувала, що якщо почнеться наступ, то він потягнеться далі Авдіївки, у напрямку Вугледара та Волновахи. Це моя батьківщина, і я знала, що ситуація може погіршитися, і втекти буде неможливо. Я уявляла, що наступ пошириться на Сумську та Київську області. Для своїх близьких я виглядала надмірно тривожною. Подруги радили мені не хвилюватися і пити вітаміни. Ми сміялися з цього, але я була впевнена: росіяни не діють без причини. Хто запевняв, що "атака не відбудеться"? Президент і прем'єр-міністр. Але варто звертати увагу на те, що кажуть прості люди. Я дуже уважно спостерігала за подіями протягом цих років... Чому це сталося? У 2014 році ми вийшли на Революцію Гідності заради прав, свобод і майбутнього, а потім почалася військова агресія з боку сусідньої країни. Для мене, як зросійщеної українки з Донеччини, це було відчуття зради — як так, ми намагаємося вирішити наші внутрішні проблеми, а ви в цей критичний момент нападаєте на нас? Я почала багато читати пропагандистських матеріалів з Росії того часу, щоб краще порозумітися з більшістю своєї родини. Перші роки це було надзвичайно важко. Я не змогла знайти спільну мову з мамою, і до її загибелі так і не вирішила цієї проблеми, і досі мені важко з цим справитися.

Пропагандисти почали активно просувати свої меседжі ще в період з 2007 по 2012 рік, постійно повторюючи одні й ті ж тези. Я вирішила переглянути інтерв'ю з Собчак та Новодворською, звертаючи увагу на кожне слово, наче це було свідчення зради з боку сусідів. Із цього стало зрозуміло: те, що проголошували пропагандисти, за кілька років реалізовувалося, а політики лише підтверджували ці наративи. Ситуація завжди розгорталася за одним і тим же сценарієм. Коли Лавров, Мішустін, Захарова та Путін запевняли, що ніяких навчань не буде, на різних ток-шоу вони з ранку до вечора заявляли зовсім інше: "всіх бомбити, напад на Київ, Київ потрібно захопити".

Ми спостерігаємо систематичний геноцид українського народу. Це відбувається послідовно і методично. Вони скоюють насильство над дітьми, жінками, людьми похилого віку та чоловіками, щоб принизити нас і залишити глибокі травми, які передаватимуться з покоління в покоління. Їхні дії не обмежуються лише красивими домами — вони грабують кожну оселю. Все, що не можуть забрати, вони нищать на місці. Вони залишають свої брутальні сліди, пишучи на стінах наших будівель своїми нечистотами, ставлячи запитання: хто дав нам право жити так добре?

Всі ці речі ми проживаємо, тому варто уважно прислухатися до того, як ми їх аналізуємо. Я повторююся: все, що вони говорять про ракети, підводні човни навколо Британії, про марш біля Бранденбурзьких воріт, про "не надо назад", про відбитих від рук литовців, латвійців і естонців -- це не жарти. Вони насправді ненавидять ідею розділення Європи, яка залишилася після Другої світової війни. Вони не вважають ні нас, ні решту Європи суб'єктами комунікації.

Суб'єктами комунікації для них є частково німці, але росіяни ненавидять слабких. Меркель і зараз Шольц продемонстрували слабкість і м'якшість. Згадайте розмову Макрона, Меркель і Путіна перед початком повномасштабного вторгнення. Ця розмова переконала його, що європейці боятимуться і не приймуть активних рішень, що вони будуть бігати зі своїми нотами недовіри, папірцями, виражати занепокоєння, але не будуть діяти. Слабкість спонукає їх до агресивних дій.

На даний момент, коли ведуться переговори щодо миру, хочу висловити свою думку: це не може закінчитися на позитивній ноті для України. Якщо ми зупинимося на рік, це означатиме лише одне: і ми, і наш супротивник будемо готуватися до нового наступу. Росія є тоталітарною, авторитарною державою, яка переорієнтувала свою економіку на військові потреби. Жодне з можливих "заморожувань" конфлікту не принесе Україні позитивних результатів. Якщо ми досягнемо угоди про паузу на рік, три чи п'ять – це буде просто час, який Росія використає для підготовки до наступної атаки. Так, ми також маємо право на підготовку. Проте через втомленість та інфантильність наших європейських партнерів, вони можуть переконати себе, що готуватися більше не потрібно, адже, здавалося б, ми вже "помирилися".

Наші можливості зовсім не рівні, але ми вистоїмо. Логічно припустити, що якщо ми змогли витримати навіть з такою незначною підтримкою — всього 1% від обсягів ленд-лізу під час Другої світової війни — то, отримавши допомогу хоча б на 10-15% від їхнього військового виробництва, ми зможемо швидко деокупувати свої території. Зараз важливо просто зробити глибокий вдих і зрозуміти: це не питання втоми. Ми також втомлені, але не можемо дозволити собі говорити про це. Зараз перед нами стоїть завдання. Ви або приймаєте його, або ризикуєте залишитися емігрантом без держави на все життя.

Окупація означає абсолютне знищення. Люди на кшталт мене, у найкращому випадку, можуть бути піддані розстрілу. Я усвідомлюю, що у випадку окупації тих, хто не готовий відмовитися від своєї ідентичності, чекають довгі роки в концтаборах, поки вони не зникнуть.

Вони не залишать у спокої нікого, хто поставив лайк під їхнім постом або висловився на підтримку спротиву. Проте я прагну жити. Я ціную життя і бажаю бути щасливим. Щоб досягти цього, я роблю свій вибір: сьогодні я вирішив захищати себе, говорити "ні", відстоювати свій дім і свої кордони. Я пояснюю нашим партнерам, що їм не потрібно багато, щоб цей страх припинився. Їм варто просто стати на сторону справедливості і не панікувати, як розгублені сусіди, що лише кричать один на одного, хто викличе поліцію. Натомість, їм слід сміливо відстоювати своє право на гідність і протистояти нахабству.

Олена Апчел — докторка філософії, режисерка, активістка у сфері прав людини та молодша лейтенантка Національної гвардії України.