Заступник міністра освіти Трофименко висловив думку, що відновлення наших міст повинно здійснюватись з акцентом на університети.

Зображення: Інтерфакс-Україна / Олександр Зубко

Інтерв'ю заступника міністра освіти і науки України Миколи Трофименка агентству "Інтерфакс-Україна"

Нещодавно уряд затвердив нову політику "зимового вступу" для програми, відомої як "нульовий курс". Коли розпочнеться ця підготовча ініціатива і хто є її основною цільовою аудиторією?

На даний момент ми займаємося розробкою всіх необхідних нормативних документів, зокрема типового положення. Уже відбулася установча рада з представниками закладів вищої освіти, і ми плануємо запуск програми з січня. Це буде класичне підготовче відділення, яке завжди існувало в наших університетах для підготовки до національного мультипредметного тесту. Однак тепер ми прагнемо зробити цей процес більш систематизованим і стандартизованим, щоб надати можливість державної підтримки тим, хто не встиг вступити з різних причин. Це стосується, наприклад, молоді з тимчасово окупованих територій, які могли не дістатися до завершення вступної кампанії, а також військовослужбовців, які звільнилися чи повернулися з полону. Ми плануємо провести широкомасштабну комунікаційну кампанію, оскільки для нас важливо, щоб молодь не лише з окупованих територій або військових формувань, а й з-за кордону знала про можливість повернення та участі у цьому проекті, щоб стати студентами.

Яка, за вашими оцінками, очікувана кількість абітурієнтів, які будуть зацікавлені у "зимовому вступі"?

Ми плануємо, що запит на програму буде широкий. Але саме навчання на "нульовому курсі" буде відбуватися за рахунок самих громадян. Це невеличка інвестиція, але яка дозволить з більшою вірогідністю абітурієнту отримати бюджетне місце або грантову підтримку за рахунок успішного складання національного мультипредметного тесту. Зі свого боку, держава підтримуватиме абітурієнтів з ТОТ, ветеранів і військовослужбовців. За нашими розрахунками така підтримка буде необхідна приблизно трьом тисячам вступників. Безперечно, це не дуже велика цифра, але ми розуміємо, що з окупованих територій приїжджає все менше людей, і Росія створює бар'єри для того, щоб не випускати нашу молодь всіма можливими методами. Звичайно, якщо приїде більше, у нас ресурсу вистачить.

Яка буде вартість такого навчання?

Вартість навчання визначатиметься кожним університетом. Від держави ж передбачена компенсація для пільгових категорій у розмірі 3 тисяч гривень щомісяця. Однак ціна в різних вишах буде варіюватися залежно від багатьох факторів, зокрема від кількості студентів у групі. Університети усвідомлюють, що це не лише соціальна відповідальність, а й елемент профорієнтаційної роботи, адже вони мають справу зі своїми майбутніми абітурієнтами. Тому вартість навчання залишається на доступному рівні.

Програма відкриває перспективи отримання додаткових балів при вступі до того ж університету, де проходила підготовка. Чи не вважаєте ви, що це може створити умови для зловживань, адже ці 15 балів можуть бути просто предметом продажу?

Я сприймаю цю інформацію з оптимізмом, адже наші університети прагнуть якісно підготувати майбутніх студентів. Бали, які вони отримають, будуть засновані на успішному завершенні курсів, атестаціях та екзаменах. Окрім того, абітурієнти повинні набрати певну кількість балів на національному мультипредметному тесті для формування конкурсної пропозиції. Ці бали підтвердять їхні зусилля стати студентами та отримати бюджетне місце чи грант. Сподіваюся, що університети сприймуть це питання конструктивно і все пройде гладко.

Ви говорили, що розглядається можливість у наступному році при вступі на бакалаврат враховувати результати національних випускних іспитів після середньої школи в країнах Європи замість НМТ? Яких країн це стосуватиметься?

Сьогодні головним завданням освітньої системи є підтримка молоді та створення комфортних умов для їхнього переходу від середньої освіти до університету, щоб утримати їх у нашій системі. Цього року ми експериментували з польською матурою (egzamin maturalny), надаючи можливість вступу за її результатами замість Національного мультипредметного тесту (НМТ). Проте, якщо бути відвертими, таких випадків було незначно, оскільки рішення щодо цього прийняли лише у вересні, фактично під час додаткової вступної кампанії. Безумовно, це не може повністю замінити НМТ, який продемонстрував свою ефективність за кордоном – приблизно 20 тисяч вступників уже реєструються на цей тест. Тому в наступному році ми плануємо розширити перелік національних іспитів, які можуть слугувати альтернативою НМТ. Однак, це поки що не масовий процес. Якщо до нас звертатимуться абітурієнти з результатами зовнішніх іспитів, ми будемо їх визнавати, адже наша мета – зберегти цих молодих людей у нашій освітній системі.

Наразі ми розпочали поїздки регіонами і нещодавно повернулися зі Львова, де відвідали Львівську політехніку. Раніше ми були в Дніпрі, Запоріжжі, Івано-Франківську та Умані. Спілкуючись зі студентами, ми дуже раді чути, що вони повертаються і приймають рішення вступати в українські університети. Наша освіта не поступається за якістю, і наше завдання полягає в тому, щоб залучити якомога більше молодих людей до навчання тут.

Отже, це слугуватиме альтернативою, а не заміною НМТ за межами країни?

Так. Якщо студент хоче складати НМТ закордонно - він складає. Якщо у нього є закордонний результат - ми приймемо його замість НМТ. Така можливість передбачена, щоб не створювати додаткових перепон для абітурієнта. І тим більше - це в основному дуже сильні студенти. Тому що скласти ту ж саму матуру, або аналог в інших країнах - це не так легко насправді. Треба як мінімум знати мову. Плюс наповнення там, особливо математики, та й загалом - там набагато вищий рівень вимог.

Ви щойно згадали про повернення студентів з-за кордону. Одним із важливих аспектів у цьому контексті є ціна навчання. Існує думка, що за кордоном наших студентів часто приймають на різноманітні безкоштовні програми, тоді як в Україні вартість контрактного навчання за останні роки дещо зросла. Раніше один із ваших колег висловив думку, що підвищення вартості контракту слід відкласти. Чи поділяєте ви цю точку зору?

Дійсно, ідея безкоштовної освіти за кордоном не є зовсім коректною. Щоб навчатися безкоштовно в Польщі чи Німеччині, потрібно мати високий рівень володіння мовою, а також йдеться про надзвичайно підготовлених студентів. Варто зазначити, що наші талановиті студенти також мають можливість безкоштовно навчатися в Україні, отримуючи бюджетні місця, яких у нашій країні насправді чимало. Більше ніж половина абітурієнтів, які вступають до вишів, користуються державною підтримкою, отримуючи бюджетні місця або гранти.

Ще одне питання: що нам слід робити, коли виникає потреба в підвищенні заробітної плати для наших викладачів, науково-педагогічних працівників та співробітників вищих навчальних закладів, і при цьому необхідно зберігати низькі контракти? Це не може бути ефективним. З 1 січня ми плануємо збільшити посадові оклади для викладачів на 30%, а з вересня – ще на 20%, до яких будуть додані всі надбавки, на які має право кожен викладач чи працівник. Держава покриє частину загального фонду, що фінансується з бюджету, проте спеціальний фонд буде формуватися за рахунок коштів, отриманих від контрактів. Як можна збільшити витрати університету в такому обсязі, не створивши можливості для додаткового заробітку? Тут потрібен баланс. Я вважаю, що впровадження індикативної собівартості стало рятівним кроком для наших навчальних закладів і підготувало їх до збільшення зарплат.

Чи може це призвести до виїзду студентів?

Я спілкувався з ректором Львівської політехніки, яка сьогодні налічує близько 35 тисяч студентів – це найбільший університет в нашій країні. Вони мали серйозні побоювання, що підвищення вартості навчання та індикативна собівартість можуть стати перешкодою для абітурієнтів. Проте, незважаючи на це, університет несподівано залучив значно більше студентів і заповнив свої ліцензійні місця. Ціни на навчання у нас не вищі, ніж в Європі. Більше того, коли студенти навчаються в Україні, витрати на життя стають меншими. На мою думку, це не є суттєвою перешкодою. Однак ми повинні забезпечити наші університети ресурсами для розвитку та підтримки викладачів. В одному з університетів, розташованому поблизу фронту, частка ресурсів, сформованих за рахунок першокурсників, досягла 40%. Тому, коли ми обговорюємо підвищення зарплат, важливо мати збалансовану систему, адже університети значну частину своїх витрат покривають за рахунок власних доходів. Саме тому їм необхідно бути фінансово спроможними.

Цікаво, яка буде середня зарплата викладачів після запланованих підвищень у 2026 році?

На сьогоднішній день ми оцінюємо, що мінімальна повна ставка становить приблизно 14,5 тисяч гривень чистими. Після запланованого підвищення посадового окладу на 30%, разом з різними надбавками, зарплата може досягати близько 20-22 тисяч гривень. Проте, існує безліч прикладів в наших університетах, де наука активно розвивається і отримує значну підтримку, а також є міжнародні проекти, які свідчать про ефективність. У таких закладах викладачі можуть заробляти значно більше, і ці суми можна порівняти з зарплатами у розвинених європейських країнах.

Яка на вашу думку має бути ринкова зарплата для викладача, зокрема, озираючись на те, скільки платять в приватних вишах?

Це особисті аспекти, і кожен формує свою власну концепцію. Як колишній ректор, я усвідомлюю, що якщо викладач вносить фінансові кошти до спеціального фонду і суттєво покращує показники, університет повинен це заохочувати і підтримувати. Коли я обіймав посаду ректора, моя зарплата не була найвищою в університеті. У нас працювали дуже енергійні та успішні професори, які отримували значно більше.

Озвучена вами зарплата в 20-25 тис. буде співвідноситься з реальністю?

Звісно, є бажання отримати більше. Адже викладачі вкладають чимало зусиль у свою роботу, враховуючи навантаження, якість навчання та інші важливі аспекти. Проте ми повинні усвідомлювати реалії та виклики, з якими сьогодні стикається наша країна. Саме тому я наголошував на тому, що підвищення заробітних плат має бути пропорційним доходам спеціального фонду. Це необхідно, щоб уникнути банкрутства наших навчальних закладів.

На сьогодні багато українських студентів навчається у закордонних вишах. Яка вірогідність, що по закінченню людина повернеться в Україну?

На сьогоднішній день головним завданням держави є створення сприятливих умов для молоді, щоб вони усвідомлювали можливості для працевлаштування, розвитку та навчання у своїй країні. Наприклад, ми активно співпрацюємо з університетами, впроваджуючи дуальні програми, які дозволяють студентам поєднувати навчання з роботою вже з другого року навчання. Це вигідно як для компаній, так і для самих університетів, адже це сприяє оновленню навчальної бази. Ініціатива дійсно вражаюча. Сектор інформаційних технологій є нашим справжнім рятівником, а подібні підходи можуть бути успішно реалізовані й в інших сферах, таких як енергетика або інженерні спеціальності. Це питання є нашим пріоритетом. Я особисто обрав для себе мету інтеграції реального сектора економіки з освітньою системою, і результати цієї роботи вже помітні.

Чи не виникає у вас занепокоєння, що розширення можливостей для молодих людей віком від 18 до 22 років може негативно позначитися на кількості студентів у вищих навчальних закладах у найближчі роки?

Я абсолютно переконаний, що заборонами ми людей не втримаємо. І цей бар'єр, навпаки, десь сприяв тому, що молодь хотіла виїхати. Причини можуть бути різні: ментальні, психологічні, особисті мотиви. Можливо, наші молоді люди, які мають родичів, батьків за кордоном хочуть поїхати в Париж, Берлін зустрітися, просто погуляти, і неможливість це зробити, вона не буде утримувати людей в країні. Війна все одно завершиться. І якби ця заборона була, після того, як кордон був би відкритий, ми б мали серйозну втрату.

На даний момент ми зовсім не спостерігаємо за втратами серед студентів-першокурсників у наших університетах. Ми часто обговорюємо кількість тих, хто виїхав, але важливо також звертати увагу на тих, хто повернувся. Це питання я ставлю всім, з ким спілкуюся, у різних аудиторіях міст, де побував за останні три місяці – у нас немає жодних проблем у цьому напрямку.

Чи виконало відкриття кордонів функцію зупинити відтік 17-річних?

Тут важко сказати, це потрібно уточнювати у Держприкордонслужбі. Але та інформація, яку подають навчальні заклади, свідчить, що немає жодних сплесків. Тому я вважаю, що ці наративи, коли розповідали про автобуси, які просто набивають нашими школярами і вивозять, щоб вони там абсолютно вільно вступали в європейські заклади, не відповідають дійсності. Це можна сказати про наших талановитих дітей, випускників, які отримують високі бали, переможці олімпіад, якісь діаманти, які ми маємо в нашій шкільній системі і сподіваємось їх залишати в системі вищої освіти. За них боротьба, безперечно, йде між університетами по всьому світу, тому що це відбувається не тільки в Україні. Але це не про масові системні виїзди школярів, щоб вступати в європейські заклади.

Ви вказували, що профільна старша школа нового формату, яка почне діяти з 2027 року, дозволить зменшити тривалість навчання на бакалавраті до трьох років для більшості спеціальностей. Які можливості відкриваються з такими змінами?

Насправді, у нас давно існують умови для трирічного бакалаврату. Завдяки автономії наших вищих навчальних закладів, вони мають можливість скорочувати ці програми до трьох років.

Це європейський підхід. У нашому суспільстві існує усталене уявлення про те, як повинна виглядати система освіти: 12 років школи, 4 роки для отримання бакалавра та півтора року для магістратури. Однак не варто обмежувати наших молодих людей такими рамками. 12-річна школа — це можливість для профілізації, акцентування на сильних сторонах учнів, щоб вони могли усвідомити, з яким напрямком хочуть пов'язати своє життя. Я впевнений, що університети зможуть адекватно відреагувати на цей виклик, адже вони отримають студентів, які будуть краще підготовлені.

Отже, ви не вважаєте, що університети будуть ставитися до цього з недовірою, адже кожен рік навчання приносить їм прибуток?

Я б не сприймав цей наратив так критично, адже він мене не лякає. У нас є армія, що налічує близько мільйона військовослужбовців, і значна частина з них прагнутиме здобути нові навички, кваліфікацію чи перепрофілюватися. Ринок освітніх послуг у нас величезний. Тому я вважаю, що університети зможуть компенсувати ту кількість абітурієнтів, які, можливо, в деякі роки не зможуть вступити, залучивши інші категорії студентів.

У минулому році уряд України ініціював експериментальний проєкт у кількох університетах, спрямований на зміцнення функцій наглядових рад. Чи є наміри розширити цей проєкт? Зокрема, які можливості для законодавчого впровадження цього експерименту в усіх закладах вищої освіти?

Я аналізую проміжні результати цього експерименту, в якому беруть участь три університети: Карпатський національний університет, Київський авіаційний інститут та Запорізький національний університет. В цих установах вже створені наглядові ради, які обрали ректорів і наразі займаються формуванням управлінських команд, розробляють стратегії розвитку та інші важливі ініціативи. Результати виявляються різними, оскільки кожен навчальний заклад має свої особливості. Основною метою впровадження корпоративного управління є продемонструвати можливості змін. Багато університетів, де ректори працюють по 25 років, опиняються в своєрідній ізоляції і не здатні побачити нові можливості, які існують навколо них, щоб відповідати сучасним вимогам. Наша мета – стимулювати їх до активних дій, зняти обмеження, показати, що існує безліч можливостей на міжнародному ринку, можливості отримання грантів, які є важливими для розвитку їхніх громад. Важливо, щоб вони усвідомили свою роль у регіональному та міському контексті.

Що стосується експерименту, то на моє глибоке переконання, це ще одна форма управління нашими закладами. Це може бути відповіддю на кризи, коли по показниках заклад переживає період стагнації, падіння і стоїть перед загрозою банкрутства. Ми як засновники маємо реагувати на такі випадки через визначення форми управління або призначення ректора, маємо рятувати і забезпечувати сталий розвиток. І тут це, можливо, буде ефективний антикризовий захід. Ми, безперечно, будемо імплементувати цю можливість в законодавство, але це буде виключно добровільна історія. Коли заклад може для себе зрозуміти, що для нього, для спільноти це буде ефективне рішення.

Яка у вас думка щодо пропозиції дозволити приватизацію державних вищих навчальних закладів?

Я з обережністю ставлюсь до цієї ідеї, адже вірю в потенціал кожного університету та спільноти. Усі вони унікальні, мають свої сильні сторони, про які іноді навіть не підозрюють. Я впевнений, що державні заклади здатні розвиватися, зміцнюватися та ставати важливими установами для своїх міст і регіонів. Це питання потребує обговорення. Щодо моєї особистої думки, то я не зовсім підтримую цю ідею. Я вважаю, що потрібно зосередитися на розвитку університетів, надати їм імпульс для росту, адже тільки в незалежній, креативній та унікальній атмосфері можна досягти значних результатів, знайти оригінальну модель розвитку та гармонію з місцевими територіями. Це є справжньою силою нашої системи.

Скільки у 2024-2025 роках було реорганізовано вищих навчальних закладів?

Безсумнівно, оновлення мережі є ключовим для підвищення її ефективності та якості. Ми заохочуємо такі об'єднання, активізуємо дискусії та надихаємо університети на співпрацю, що дозволяє залучити інвестиції в розмірі $1,5 млн у вигляді сучасного обладнання. У рамках цього проєкту беруть участь 10 великих навчальних закладів, що в сукупності забезпечує $15 млн інвестицій. Вперше ми забезпечуємо наші університети обладнанням для проведення досліджень світового рівня. Наприклад, серед найдорожчих закупівель - біопринтер у Харківському національному університеті ім. Каразіна, а також унікальні мікроскопи в Івано-Франківську і сучасне обладнання в Дніпрі в Українському державному університеті науки і технологій, який об'єднав п’ять університетів. Найцінніше для нас - це запал очей аспірантів, які в захваті від можливості проводити такі дослідження і писати свої дисертації. Варто зазначити, що в університеті в Дніпрі 30% спеціального фонду формується за рахунок доходів від комерціалізації наукових розробок. Це також сприяє тому, щоб університети вчилися заробляти і проводили дослідження, які є актуальними для виробництв.

Які наміри стосовно цього на 2026 рік?

Хотілося б, щоб ми ухвалювали такі рішення не з верхівки, а спільно, через горизонтальний діалог. Після обговорень, коли ми усвідомлюємо потреби громад і розуміємо, що об'єднання робить їх сильнішими та відкриває можливості для залучення інвестицій. Варто врахувати, що в місті з населенням у 150 тисяч людей наявність 6-7 університетів — це не оптимально. Важливо знаходити спільну мову, об'єднувати зусилля з містом і регіоном, вступати в активну комунікацію. Ми працюємо над законопроектом, який стосується модернізації освітньої мережі. Ідеться не лише про вищі навчальні заклади, яких підпорядковується Міністерству освіти і науки близько 120. Насправді, ми маємо справу з кількома сотнями різних підрозділів, філій та інших форм навчальних закладів, які потребують упорядкування. Ми плануємо представити законопроект, який окреслить нову концепцію нашої освітньої системи для розгляду урядом і парламентом. Далі розвиватися в хаотичному порядку ми не можемо, адже усвідомлюємо нашу демографічну ситуацію та особливості регіонів і міст. Ми будемо працювати в тісній співпраці з місцевими органами влади, щоб навести порядок у цій сфері.

Яка кількість ЗВО оптимальна наразі для України?

Це питання викликає багато суперечок. Кожен навчальний заклад має свої особливості та може відігравати роль центрального елемента в розвитку міст, таких як Переяслав, Острог або Ніжин, де історично розташовані наші університети. Що робити з ними, якщо, наприклад, кількість студентів зменшується? Вони повинні залишатися, адже є важливими осередками розвитку та існування своїх громад. Кожен випадок є унікальним, і університети повинні продемонструвати свою спроможність забезпечувати себе ресурсами, відповідати актуальним вимогам міст і регіонів, а також ставати центрами для досліджень і виконання інших соціально важливих місій. Адже університети виконують безліч функцій, не лише в сфері освіти та науки. Сьогодні наші університети об'єднують багато напрямків, включаючи важливі для суспільства аспекти, такі як життєстійкість. Європейські колеги можуть не розуміти цього. Це, до речі, один з факторів, який вплине на збільшення кількості іноземних студентів після закінчення війни. Наразі в Україні навчається близько 20 тисяч іноземців, у той час як до початку повномасштабної війни їх було близько 80 тисяч. Наша мета — відновити кількість іноземних студентів до 100 тисяч після завершення війни. Необхідно вжити всіх заходів, щоб наші університети зберегли мережу міжнародних контактів і продовжували навчати іноземців. Після війни ми можемо очікувати значного зростання кількості іноземних громадян, які оберуть наші українські університети для отримання освіти.

Міністерство освіти активно проводить конкурси на посади ректорів. Яка кількість виборів відбулася в цьому році і які плани на наступний? Як часто на цих посадах з'являються нові особи?

Десь з вересня та по липень 2026 року у нас завершуються, чи вже завершилися контракти у близько 60-ти наших ректорів. Це дуже велика кількість. І наше завдання втримати колективи, спільноти, робити все, щоб вибори проходили чесно, прозоро, щоб відбулося оновлення крові управління. Тому що, на моє глибоке переконання, для забезпечення високих показників зростання університету треба на якомусь етапі міняти керівника. Це ж абсолютно корпоративне управлінське правило, яке доводить, що через 5, особливо 10 років, ти вже не бачиш тих викликів, які стоять перед інституцією, де ти є керівником. Тобто в 2025-2026 роках пройде орієнтовно 60 виборів.

Чи не стане політика реорганізації способом для ректорів «скинути» свої терміни?

Можу з упевненістю стверджувати, що у нас не буде таких ситуацій, коли реорганізацію намагатимуться використати для продовження терміна на третій раз, чи щоб залишитися на ще один п'ятирічний термін ректорів, які не мають на це прав. Якщо таке трапиться, ми не підтримаємо такі дії.

На освітньому комітеті Верховної Ради піднімалося питання наскільки виправданим є те, що КНУ ім. Шевченко йде окремим рядком в держбюджеті, а не фінансується на загальних підставах. Яка позиція міністерства з цього приводу?

В кожному нашому виклику має бути баланс справедливості і рівності. Безперечно, тут свого часу була данина масштабу, значущості, кольору корпуса, історичним фактам і так далі. Але система має мати рівні умови. Сьогодні, наприклад, у нас є найбільший університет країни в 35 тис. студентів - і це не університет ім.Шевченка. А чому ми не пропишемо його окремим рядком? Мають бути рівні умови для всіх. Тому у нас і існує формульний розподіл бюджетного фінансування, щоб реально оцінювати університети по показниках.

Ви будете в наступному році при підготовці держбюджету ініціювати виведення КНУ з окремої бюджетної статті?

Ця тема вимагає обговорення з громадськістю. Вважаю, що ми повинні поговорити про це.

Як виглядатиме майбутнє викладачів та керівників вишів на територіях, що повернулися під контроль України? Чи зможуть вони інтегруватися в українську освітню систему?

Якщо ви поставите це питання до мене як до ректора переміщеного університету, який вивозив свій виш, просидів 2,5 тижні під обстрілями та мав сотні студентів в гуртожитку, як батька, який думав чим прогодувати сина і як вижити в цій ситуації, то я можу вам відповісти зовсім іншими словами, що я думаю про цих людей. В мене все це дуже сильно вдарило по ментальному здоров'ю, тому що це реально блокадна історія часів Другої світової.

З позиції держави та Міністерства освіти і науки України, ми усвідомлюємо, що особи, які співпрацюють із ворогом, підлягають покаранню за розповсюдження російських освітніх стандартів і їх нав'язування. Тобто, ми повинні діяти відповідно до закону. Історія, зокрема приклад Німеччини, показує, що існують тривалі програми примирення та реінтеграції. Але наразі це питання є передчасним. Спершу необхідно завершити процес деокупації, а вже потім розглядати, як діяти з цими людьми. Вважаю, що коли ми повернемося до Маріуполя, їх там не буде.

А чи повернуться релоковані університети на їх первинне місце дислокації після деокупації, чи ці виші уже назавжди залишаться там, де вони зараз?

У нас є чимало університетів, які перемістилися на нові місця. Частина з них була релокована ще у 2014 році, а інша, значно більша група, – у 2022 році. Я бачу в цих переміщених закладах великий потенціал для відновлення наших регіонів. Їхнім завданням є збереження регіональної та територіальної ідентичності. Вони повинні стати центрами, які підтримують ментальну стійкість для тих мешканців, які були змушені залишити свої домівки. Ці університети можуть виконувати функцію активних хабів і місць для розвитку громади, адже ми віримо, що люди повернуться. Наші міста повинні відновлюватись навколо університетів. Ми робимо все можливе, щоб підтримати наші переміщені навчальні заклади, адже їм зараз дуже важко. Коли втрачаєш все – людей, умови, необхідно думати не лише про якість освіти, цінності та стратегії, але й про повсякденні речі: де жити, що їсти, як навчати студентів, особливо в офлайн-форматі, як зберігати інформацію та забезпечувати різні процеси університетського життя. Тому наше завдання – надати їм необхідні механізми та можливості. Ми прийняли рішення Кабінету Міністрів щодо змін у формулі фінансування для наших переміщених університетів, що передбачає регіональний коефіцієнт. Це призведе до збільшення фінансування на 10% від базового показника, що дозволить їм виплачувати зарплати, адже через різні обставини у них спостерігається падіння контингенту та інші виклики, які знижують їхню спроможність.

І в цьому контексті держава усвідомлює необхідність надання їм підтримки.