ФУНДАМЕНТАЛЬНИЙ ВИБІР УКРАЇНИ

Сергій Дацюк. УП. 16.06.2018

Найголовніше в перезаснуванні країни це здійснення вибору українців в основних ситуаціях, які визначають фундаментальну можливість самого існування України.

Це означає необхідність прояснення тих засновків, на яких базуються принципи, тобто прояснення певних мислительних установок.

Установки це довгостроково втримувані орієнтації мислення, комунікації та діяльності, що передують ідеям, принципам, методам, і які слугують рамками подальшої діяльності та векторами енергетики дії.

Тобто зараз ми спробуємо для моделювання України покласти основні мисленнєві установки, реалізація та поєднання яких лише і стане основою для розробки принципів.

Найголовніша онтологічна установка перезаснування України це масштабована (посилена) установка Міхновського на цивілізаційну самостійність.

Суть такого високого статусу установки – щоб принципи та цінності щодо чогось могли бути застосовані, це щось має існувати незалежно. Інакше пропоновані принципи будуть чужими, тобто такими, які неможливо відстояти як свої, або компенсаторними, реваншистськими.

Україна може існувати лише як самостійна цивілізація. Спрощення України до нації, держави чи території не дозволяє їй виживати в тривалій перспективі.

Ця установка надзвичайно потужна. Щоб уявити собі її потужність, можна сказати, що задля цивілізаційної самостійності, якщо доведеться, можна змінити чи урізноманітнити релігію в країні, як це неодноразово робила індійська цивілізація, змінити культуру, як це робила цивілізація США по відношенню навіть до європейської цивілізації, чи змінити мову, як це зробила єврейська цивілізація.

Ця установка означає не лише вихід з зовнішнього управління, але і граничний, тобто цивілізаційний масштаб домагань. Лише прийнявши наймасштабніший виклик, можна справитися з викликами більш дрібними. Відповідаючи на дрібні виклики, завжди програєш на більш масштабному рівні.

Цей масштаб передовсім означає, що головні передумови України принципово не можуть формуватися всередині політики, де діють групові інтереси. Тобто, наприклад, українську конституцію потрібно писати інакше, ніж це робили країни, що так чи інакше вже були самостійними, як от Франція чи США.

Усі знають, що в конституції має діяти принцип стримувань та противаг всередині опису політичної системи. Але ніхто не хоче обговорювати питання, що в конституції, перш за все, має діяти принцип рівноваги між державою, корпораціями та самоврядними громадами. Тобто ця інновація поки що не може відбутися, бо про неї західні теоретики нам нічого на грантоїдських семінарах по демократії не розказують, хоч ця проблема існує сьогодні повсюдно, не лише в Україні.

Вклад держави в розвиток цивілізацій в останні тисячі років був вирішальний. Але не менший вклад зробили міста, самоврядні громади та корпорації, які тепер виходять на перший план продукування соціальної енергії.

Лише вийшовши за межі політики, за межі держави, ми можемо зрозуміти, чому самоврядні громади та корпорації для цивілізаційного унормування сьогодні більш важливі, ніж держава, яка традиційно регулюється в конституції правовим чином.

Так само ми маємо закласти принципово нову модель бачення суспільства – як мережу міст. Наприклад, місту Києву сьогодні більше півтори тисяч років. І за цей час це місто пережило більше десятка різних держав. Тому міста для цивілізації більш важливіші, ніж держави. Мережа міст накладена на архаїку держав це більш складна модель, але саме цю модель потрібно реалізовувати.

Друга установка – на інновації. Ця установка зумовлює відмову від домінуючого і некритичного використання чужих гуманітарних теорій та методологій, чужих моделей держав, чужих текстів конституцій.

Україна має бути ініціатором цивілізаційних інновацій, а не робити фрагментарні реформи за чужими зразками. Україна може бути за багатьма стандартами в західній цивілізації, співпрацювати з нею, але свою цивілізацію має будувати самостійно.

Тобто ми не робимо конституційну реформу – ми створюємо принципово нову модель суспільства та країни, де роль держави принципово не є монопольною і значно меншою, ніж раніше.

Граничне домагання в метафоричному контексті означає процес «винайдення і перевинайдення велосипеду». Якщо хтось сумнівається у цій метафорі, хай порівняє велосипед 30 років назад і сучасний. І нинішній новий високотехнологічний велосипед став можливим лише тому, що велосипед продовжують винаходити і перевинаходити.

Всі решта установок походять з цих двох основних. Якщо вони не сприймаються, якщо вони обмежуються чи спрощуються, то далі вже можна нічого не робити, бо все одно в цьому не буде перспективи.

Коли ми все-таки вибираємо установки на цивілізаційну самостійність та інноваційність, то ми маємо розпочати формувати модель України з самого початку – на рівні фундаментальних ситуацій вибору між певними принципами творення суспільства та розбудови держави.

Якщо перші дві установки мають цивілізаційний рівень, то решта чотири мають суспільно-політичний рівень. Перші дві – більш значимі і більш принципові.

В суспільно-політичному контексті, перший вибір самостійної інноваційної цивілізації Україна це вибір між стабільністю на основі рівноваги та розвитком на основі проривних інновацій.

Цей вибір ускладнений фронтирною позицією України – вона постійно зазнає радикального руйнування від будь-яких геополітичних розломів та нерівномірностей розвитків сусідніх цивілізацій. А оскільки це так, то стабільність українцям здається повсякчас більш бажаною та компенсаторно-цінною.

Звичайно компенсаторній цінності не можна довіряти, але вона засадничо присутня в колективному несвідомому українців: аби був мир, аби не було війни, аби було все тихо та спокійно, бо ми ж перші і постраждаємо від війни.

Уявлення про те, що основною умовою миру для України є її власний неперервний випереджуючий сусідів розвиток, є рефлексивним. Відтак через періодичне знищення національної еліти воно не встигає потрапити на рівень відрефлексованої цінності та закріпитися у суспільній свідомості.

Українці хочуть вижити так, щоб зберегти стабільність, але в умовах фронтирної країни бажати потрібно протилежного – інноваційно розвиватися, перебувати в нестабільності, щоб вижити.

Це важлива річ. Україні довго доведеться тримати випереджуючий розвиток як установку у суспільній свідомості, щоб зрештою це колись потрапило у колективне несвідоме і закріпилося там.

Такий фундаментальний вибір між розвитком та стабільністю не є чимось абстрактним. Цей вибір є дуже конкретним, коли ми з вами приступаємо до конституції.

В 2010 році український теоретик-конституціоналіст Всеволод Речицький написав статтю «Прості цінності конституціоналізму«, яку я щиро раджу вам прочитати.

Він обговорював всього одну проблему: що покласти в основу конституції – свободу як джерело індивідно-автономного спонтанного розвитку чи демократію як інституційно впорядковане бюрократією суспільство, яке лише частково визнає спонтанну індивідуальну свободу, при цьому значно її обмежуючи задля стабільності?

Він посилався не цивілізаційну ефективність США, які вибрали домінування свободи, та меншу ефективність Європи, яка вибрала домінування демократії. Можна сказати, що ще меншою є ефективність Росії та ісламського світу, які обмежують не тільки свободу, але і демократію.

Трохи більшої, ніж Росія та ісламський світ і навіть Європа, цивілізаційної ефективності досяг Китай, але це завдяки лише тому, що 1) втручання держави в свободу дуже регламентоване; 2) держава сама взяла на себе відповідальність за інноватику; 3) держава пішла на територіальну диверсифікацію китайців – мережа чайна-таунів по світу, експансія самого Китаю в інші країни на рівні співробітництва і т.д, – де Китай надав дуже енергійним китайцям свободу за межами країни і водночас забезпечив використання їх досягнення всередині країни.

Сьогодні ситуація склалася так, що ми маємо в українській конституції піти ще далі, ніж США. Тобто в Україні свобода має передувати не тільки демократії, але навіть і державі – позбавлення держави права на монопольне надання інфраструктурних послуг, визнання розподіленого громадянства та вільний вибір власної структури громадянства та розподіленого способу сплати податків.

В ідеалі свобода мали би передувати ще і нації (тобто мав би бути вільний вибір ідентичності), але такої ідеальної ситуації ми досягнути в найближчий час не зможемо через надто архаїзовану свідомість українців, яка підкріплюється ситуацією війни. Хоча завдання таке поставити повинні.

Отже третя установка – на домінування індивідуальної спонтанної свободи над демократією. Ця установка є по суті суспільно-політичним підкріпленням другої установки на інновацію.

Цей вибір між свободою та демократію є наскрізним для конституції. Тобто він не є вибором тексу преамбули чи вибором якоїсь статті про свободу. Він має стати базовою установкою для усіх статей, для самого підходу конституції.

Отже перша проблема – як забезпечити в українській конституції домінування свободи над демократією; як забезпечити імплементацію, інкорпорацію та інтеграцію спонтанної індивідуальної свободи в економіку, політику, культуру та соціальну структуру країни.

Це проблема джерела соціальної енергетики. Сьогодні життєдіяльність України побудована на енергетиці паразитарного правлячого класу, який завдяки здирницьким, монополістичним та обмежуючим свободу решти суспільства мотиваціям неефективно господарює в країні. А нам потрібна енергетика всієї активної частини народу – енергетика громади в політиці та енергетика середнього класу в економіці.

Тут постає проблема громади. Тобто конституцію потрібно базувати не на тому, що вся влада належить народу, а на тому, що вся влада належить громаді.

Громада це активна частина народу, самоорганізована громадськими лідерами, яка здатна до самодостатності – самоуправління, самофінансування та самозахисту.

Отже четверта установка – на самоуправління громад та громадський контроль за державою та корпораціями.

Проблема України в тому, що громада сьогодні це лише емпіричні процеси: два Майдани, добробати, волонтери, громадські борці з корупцією, експерти та журналісти на боці громади. Ці процеси не являють собою самоорганізовані середовища.

Отже нам водночас доведеться самоорганізовуватися на громадському рівні та надавати громадським організаціям функції самоуправління та контролю за державою та корпораціями.

Нинішні процеси стихійної самоорганізації громади руйнують олігархічну рівновагу держави (олігархічний консенсус), яка останні 20 років постійно втримується завдяки корупції. Щоб подолати корупцію, потрібно знайти інший механізм втримання рівноваги в країні. Такий механізм – включення в модель держави громади як на центральному, так і на регіональному рівнях.

Причому ситуація ускладнена ще і тим, що соціальна мобільність на регіональному рівні набагато нижча, ніж на центральному рівні. Щоб продавити свою волю та відстояти право на свою ініціативу, сьогодні активним індивідам з регіону потрібно рухатися через центр, бо регіональні правлячі класи їх блокують. Отже потрібно на рівні моделі штучно і спеціально передбачити стимулювання соціальної вертикальної мобільності в регіонах. Кумівство на регіональному рівні потрібно знищувати дуже жорстко.

Друга проблема – як в ситуації спонтанної індивідуальної свободи забезпечити рівновагу в державній моделі не лише на рівні центральної бюрократії, але і на рівні регіональної бюрократії.

Нарешті ще одне. Спонтанна індивідуальна свобода неминуче створює олігархів за умов монополізованої економіки – наявності залишків великих промислових підприємство індустріальної епохи, наявність безконтрольного використання природних копалин та інших публічних ресурсів, наявність старих низькотехнологічних інфраструктур, наявність корумпованого централізованого управління, до якого прив’язані централізовані тарифи.

Подолання корупції та розукрупнення олігархічних бізнесів може іти через декілька напрямків – демонополізація та розукрупнення індустріальних підприємств, їх постіндустріальна технологізація, інвентаризація публічних ресурсів на рівні публічних же кадастрів, введення базового уявлення в конституцію про суспільну власність (публічний ресурс) та унормування її публічного використання (природні – земля, надра, повітря, водойми, повітря, частоти радіохвиль тощо та штучні – інфраструктури, центральні та муніципальні бюджети, ЗМІ тощо).

Отже п’ята установка – на обмеження монополізму та олігархії, яка повсякчас виникає з проекції індивідуальної свободи на корпорації. Корпорації це не індивіди, і їх свобода прибутку має бути обмежена суспільною доцільністю та загальним благом.

Енергетика діяльності корпорацій має постійно перенаправлятися активною громадою з отримання прибутків від бізнесу та непереборного устремління бізнес-корпорацій до монополій на загальне благо та підприємницькі інновації.

Зрештою останнє важливе. Україна як фронтирна країна знаходиться під тиском великих цивілізацій – Росії, Європи, мусульманського світу, а в останній час до них поступово доєднується Китай. Забезпечення домінування свободи над демократією, вирішення проблеми рівноваги між державною та корпораціями завдяки активній громаді, знищення можливостей виникнення олігархії та розблокування вертикальної мобільності в регіонах не дозволять автоматично виграти цивілізаційне протистояння з сусідами.

Тобто нам потрібен стратегічний центр влади, який би слугував як інноваційним компресором (впровадження нових ідей, підходів, технологій і т.д.), так і позицією, яка здійснює цивілізаційний конфлікт на користь України за рахунок довгострокових програм, проривних проектів, масштабних планів.

Цей стратегічний центр має бути інституціоналізований, йому мають бути надані безпрецедентні повноваження інноватики та масштабування державної моделі. Саме так – створена державна інституційна модель не має закостеніти хоч би і на десятки років, вона має стати динамічною в плані підвищення чутливості до інновацій, до спонтанної творчості громади та бізнесу, придатності регіонів для здійснення вертикальної мобільності.

Отже шоста установка – на стратегічний розвиток як орієнтаційне ненасильницьке, недомінаційне спрямування індивідуальної свободи на колективну позитивну перспективу через проривні проекти та програми.

Тобто ми маємо вирішити в творенні нової моделі країни три фундаментальні проблеми суспільно-політичної системи.

1) Як створити суспільство, де домінує спонтанна індивідуальна свобода, а демократичні правила та процедури встановлюють рівновагу вже на основі досягнень цих свобод, обмежуючи при цьому лише монопольно-олігархічні та корупційні устремління, та стимулюючи устремління інноваційні.

1) Як на основі активної громади створити більш зрівноважену систему з різних суспільних груп, будуючи цю систему знизу (від громадських активістів, інтелектуальних груп, авторитетів, територіальних спільнот), уникаючи при цьому як олігархічного монополізму, так і диктату держави в царині науки, літератури та мистецтва в орієнтації на спонтанну індивідуальну свободу, а не на бюрократичну демократію.

2) Як забезпечити стратегічний розвиток країни (з якої позиції і в яких процесах) та використання індивідуальної свободи аж до рівня автономності суспільством. Як поєднати спонтанний розвиток, який диктують ці вільні і навіть автономні індивіди, з рівновагою на основі громадського самоуправління та зі стратегічним баченням країни, яке потребується з огляду на зовнішні виклики та геополітичні розломи, що повсякчас ведуть до руйнування України.

Щоб реалізувати та поєднати ці шість несуперечливих, але важкопоєднуваних установок, нам потрібні будуть вже принципи. Але про це – іншим разом.