КОЛИ НАРОД СТАЄ РОЗУМНИМ

Сергій Дацюк. УП. 17.08.2018

Останнім часом надто багато експертів почали говорити, що народ неспроможний зробити країну кращою, бо він не дуже розумний.

Це звучить в доволі різних формах. І що українці ніколи не зможуть домовитися, бо вони надто дурні. І що народ розуміє прості речі, а говорити з ним потрібно ще простіше, а тому наше телебачення абсолютно адекватне народу. І що експерти, які апелюють до народу зі своїми складними уявленнями, діють антинародним чином. І що порозумнішати народ може лише тоді, коли виникне середній клас, який власне і стане розумом народу. І що політики, які пропонують базувати політичну систему на громадському контролі і надавати народу право законодавчої ініціативи, направду є вороги народу.

Зрештою все зводиться до уявлення, що народ дурний А раз народ дурний, то і пропонувати йому можна прості речі. Складних речей народу не потрібно. Тому олігархічний консенсус, який укладено поза народом, але за його рахунок, є єдино можливий спосіб існування України на найближчий час.

Ось такі уявлення поширюються останнім часом соціальними мережами та в очній експертній комунікації.

В римські традиції існувало дві установки та дві партії – оптимати та популяри. Оптимати вважали, що народ дурний, і вони самі знають, як краще. Популяри вважали, що народ розумний, і він сам знає, як краще.

Чи взагалі народ є розумним?

Розум є здатність застосовувати системні теоретичні знання практично і соціалізовано. Розум не є власне ерудиція. Розум не є теоретизування. Розум не є практика чи соціалізація самі по собі. Розум з’являється саме в цій здатності – практичного та соціалізованого застосування знань. Самі ж знання можуть бути пам’ятовані, актуально вичитані, на потребу випитані, здобуті самостійно.

Якщо мова йде про окрему особу, то тут все жорстко – розум або є, або нема. Існує навіть вікова схема становлення особи. Двадцять років – розуму нема і не буде. Тридцять років – сім’ї нема і не буде. Сорок років – грошей нема і не буде. П’ятдесят років – здоров’я нема і не буде. Шістдесят років – мудрості нема і не буде. Сімдесят років – визнання нема і не буде.

Але з народом все не так, як з окремою особою.

Народ розумний не весь час, а у визначальні періоди історії. Навіть не кожна криза стає визначальною для історії народу. Тому решту невизначального історичного часу народ пасивно не бажає бути розумним.

Народ розумний не весь, а за рахунок своєї еліти. Тому, якщо еліти немає, то правлячий клас призводить до радикального подурнішання народу. Якщо під час тривалої кризи правлячий клас не бажає розглядати складну ситуацію складно і так само складно це пояснювати народу, пропонуючи при цьому складні рішення, то настає руйнування суспільства, держави і навіть цивілізації.

Але от яка річ.

Функція еліти полягає у тому, аби продукувати нові знання, смисли, перспективи та мотивації. Будучи просунутими елітою у народ на рівні принципів, ці продукти можуть з часом стати ідеалами або цінностями цього народу.

В той же час, коли криза затягується надовго, а правлячий клас вперто не бажає виконувати функції еліти, народ опиняється перед викликом: порозумнішати, змінити правлячий клас, давши поштовх для виникнення еліти, або зникнути.

І ось тут саме і проявляється велика таємниця народного розуму – він є не теорія і не практика, він є здатність до соціалізації теорії у практиці спільності.

Кожного разу, коли ви чуєте слова – ви теоретики, а ми практики, це значить, вами маніпулюють. Бо ніякої практики без теорії не існує. Практика без теорії це досвідництво, тобто емпіричний набір досвіду без будь-якого теоретичного узагальнення.

В досвіді можуть бути негативні результати, а можуть бути відрефлексовані помилки. За змістом це одне і те ж, але воно має принципово відмінну соціалізацію.

Негативні результати самі по собі не ведуть до позитивних результатів. Лише ті негативні результати, які відрефлексовані як помилки, можуть вести до позитивних результатів. Але зрозуміти щось як помилку можливо лише на рівні теоретичних досліджень. А виправити помилку можна лише в процесі, коли з такої теорії виростає успішна практика, яка позбувається помилок.

Причому гуманітарне знання принципово відрізняється від природничого тим, що воно призначено не для пояснення, а для тлумачення в ході соціальної практики. Гуманітарне знання важко здобувається, важко перевіряється, важко підтверджується та спростовується.

В основі здобуття та перевірки гуманітарних знань лежить здатність людей укладати договори – храми, церкви, конвенції, консенсуси, конкордії, хартії, правди, конституції – в різни сферах життя: релігії, державі, науці, мистецтві, повсякденному житті.

І ось цей момент – здатність укладати договори, що за складністю співмірні ситуації, в якій їх укладають, – є засадничим для будь-якого співжиття.

Існує давно чута мною схема порівняння, яке передає означення цього моменту.

Один росіянин чи українець в середньому розумніший за будь-якого європейця чи американця (жителя США). 5-10 одних рівні 5-10 іншим. А от уже 20 європейців чи американців (жителів США) розумніші за 20 росіян чи українців. Чому так відбувається?

Це відбувається з однієї доволі складної для розуміння причини – здатності до складного договору, який фактично уособлює цивілізаційну модель будь-якого суспільства: лідери (або еліта, якщо мова йде про ціле суспільство) здійснюють свої функції; решта довіряють лідерам та підпорядковуються їм; при цьому лідери самі дотримуються загальновстановлених правил та не утискають свободу решти.

Іноді це називають інклюзивним підходом, але його зміст завжди спрощують до співжиття та співучасті всіх громадян. Інклюзія це не просто співучасть, це складна модель диспозитивної довіри, розподілення функцій, рівновага між свободою та підпорядкуванням загальним правилам, використання ініціативи та активності усіх.

Народ, як дитина, дорослішає тоді, коли ви починаєте ставитися до нього як до дорослого.

Народ стає розумним тоді, коли ви починаєте апелювати до нього серйозно, говорити про складні речі складно, у складних ситуаціях пропонувати складні рішення.

Усякий раз, коли хтось говорить, що народ дурний, що народ цього не зрозуміє, що це занадто складно для народу, він маніпулює і зневажає народ.

В цьому сенсі український народ тим відрізняється від історичних чи імперських народів, що його ніколи не вважали розумним – ані інші народи, ані власний правлячий клас.

Народ може бути розумним не за рахунок національного (домінування мовно-культурних установок) чи класового (домінування соціальних установок) змістів.

Народ може бути розумним за рахунок громад. Саме громади як договірні спільноти, які поєднані процесами економічної, політичної, соціальної та культурної активності, змушені бути розумними.

Функція громад якраз і полягає у тому, що пояснити незагромадженому народу те, чого він не розуміє.

Зрештою велика таємниця народу в тому, що він є абстракція, яка ніколи ніде не існувала. А існували, існують і будуть існувати лише громади, які власне і роблять народ народом.

Народ стає розумним у громадах.

Народ стає розумним, коли інтелектуали апелюють до громад та активують саме громади, а не власне абстрактний народ.

Світ тоталітаризму, фашизму чи націонал-соціалізму влаштований дуже просто. Світ представницької демократії влаштований значно складніше, хоч там і залишається пасивна більшість, яка делегує все активній меншості. Світ співволодіння та співуправління влаштований ще складніше.

Саме тому світ громад, світ співволодіння та співуправління, це світ, який потребує складних договорів.

Складний Суспільний Договір є власне продовженням Помаранчевої революції та Революції Гідності – тобто тих процесів, де власне розум українського народу проявлявся в практиці соціальної дії.

Україна завжди була складною. Україна завжди потерпала від історії, коли її заганяли у спрощений чужий договір.

Україні потрібен власний складний Суспільний Договір.

Народ, що відкидає складний договір на користь більш простих договорів за його спиною, його іменем та за його рахунок, не має шансу стати розумним.

Народ, що погоджується на складний договір, має шанс стати розумним.