10 кроків Трампа, які трансформують Сполучені Штати та глобальну арену
За перший рік своєї нової каденції Дональд Трамп доклав максимальних зусиль, аби переробити за власними "лекалами" внутрішню та зовнішню політику США. Всередині країни -- "підігнати" під себе правила політичної гри, випробувати на міцність Конституцію країни та її інституції, деморалізувати політичних конкурентів. Усе це для того, щоби створити владну систему, де реально важить тільки його слово та воля. Зовні -- радикальне переформатування пріоритетів і засобів здійснення зовнішніх зносин та формування трампоцентричної світової політики.
Щоб глибше усвідомити наміри Дональда Трампа та його команди, а також проаналізувати можливості їхнього впливу на Сполучені Штати і світову арену, розглянемо "ініціативи" президента в десяти ключових аспектах. При цьому важливо зазначити, що зовнішня політика Трампа тісно пов'язана з політичною структурою, яку він прагне сформувати всередині країни.
Аби деморалізувати опонентів, уникнути або звести до мінімуму необхідність досягнення політичних компромісів, Трамп та його команда на початковому етапі активно використовували наявні інституційні "лазівки" на кшталт законів, передбачених для надзвичайних ситуацій (зокрема для того, щоб обґрунтувати необхідність залучення американських військовиків на території США чи введення тарифів). Водночас американські аналітики звертають увагу на те, що чинна адміністрація що далі, то більше демонструє небажання виявляти стриманість у своїх діях, керуючись принципом "нехай спробують нас зупинити".
Президент практично підпорядкував собі республіканську більшість в обох палатах Конгресу США. Ті, хто наважується на "фронду" проти господаря Білого дому, зараховуються до його особистих ворогів і зазнають нищівної критики. Конгрес наразі практично полишив функцію стримування та корекції президентської влади.
Не існує гарантій, що судова гілка зможе успішно виконувати цю функцію, незважаючи на безліч рішень, які стримують дії адміністрації. Важливим чинником на користь Трампа є консервативна більшість у Верховному суді США, а також позиція апеляційних суддів, яких він призначив під час свого першого терміну на посаді президента.
Ключовим етапом у створенні трампівської ієрархії влади стало переосмислення адміністративного апарату, яке мало на меті забезпечити новому "шерифу" абсолютну відданість з боку державних службовців. Масштабні скорочення та символічні чистки відповідали прагненням трампівської команди ліквідувати так званий глибокий державний апарат, пов'язаний з традиційним ворожим до Трампа істеблішментом. Тактика "шоку і трепету" використовувалася для залякування як політичних супротивників, так і особистих ворогів Трампа. Міністерство юстиції стало інструментом для реалізації обіцянки про "президентство помсти" та інших прямих вказівок президента.
Чим довше Трамп залишається на позиції з обмеженою владою, тим більший вплив на його політичні рішення має його інтуїція, примхи, вподобання та емоції, які можуть змінюватися протягом дня. Ставлення Трампа до певних іноземних лідерів відіграє важливу роль у його загальному ставленні до країн, які вони представляють, а також до проблем, що з ними пов'язані. Найзручніше він почувається у спілкуванні з автократами, або ж "сильними лідерами", як він їх називає. Це стосується таких осіб, як монархи Перської затоки, Віктор Орбан, Реджеп Ердоган і Володимир Путін.
Досить часто, аби завоювати увагу та прихильність Трампа, необхідно вдаватися до безмежних компліментів і розкішних подарунків. Яскравим прикладом є "тато" Трампа від Марка Рютте, а також золота корона, вручена президентом Південної Кореї. Не менш вражаючими є золотий зливок і настільний годинник "Ролекс", які він отримав від швейцарських мільярдерів.
Нинішня адміністрація Трампа складається з людей, готових беззаперечно втілювати в життя його "генеральну лінію" та виправдовувати будь-які, навіть найконтроверсійніші заяви й дії в галузі як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Доводилося неодноразово спостерігати, як члени президентської команди давали задній хід порівняно з раніше озвученими позиціями після того, як Трамп оприлюднював свої "остаточні істини", хоч якими неоковирними вони були. Це стосується й такого професійного та досвідченого політика, як Марко Рубіо, діяльність якого на посаді держсекретаря контрастує з його "сенаторськими" заявами щодо російської агресії проти України. За принципом лояльності та близькості до президента підбираються посланці на найскладніших і найделікатніших перемовинах.
Протягом року після президентських виборів особисті статки членів розширеної родини Трампа зросли на 4 мільярди доларів. На початку своєї другої каденції Трамп дав дозвіл на продаж 500 тисяч американських мікросхем, необхідних для розробок у сфері штучного інтелекту, компанії з Об'єднаних Арабських Еміратів, незважаючи на її зв'язки з Китаєм. Перед завершенням цієї угоди інвестори, пов'язані з урядом еміратів, вклали 2 мільярди доларів у World Liberty Financial — криптовалютний стартап, заснований родинами Трампа та Віткоффа. Основними економічними вигодонабувачами військової операції США у Венесуелі стали великі донори Трампа, зокрема фінансист Пол Сінгер: його хедж-фонд став новим власником Citgo — американського підрозділу венесуельської державної нафтової компанії. Також варто згадати про те, як влада В'єтнаму надала дозвіл на реалізацію проекту будівництва гольф-комплексу, що належить родині Трампа, під час тарифних переговорів. Або про обіцянки Південної Кореї та Японії інвестувати в американські фонди з сумнівним походженням. Схоже, що Трамп не відмовився від своєї ідеї перетворити сектор Гази на "Середземноморську Рив'єру", до реалізації якої, очевидно, долучаться бізнесмени з його оточення. Таке можна припустити після того, як зять президента Джаред Кушнер представив відповідний девелоперський план під час презентації новоствореної Ради миру в Давосі.
Ще один важливий аспект, що впливає на ухвалення рішень Трампом, полягає в тому, наскільки ці рішення допомагають формувати його публічний образ. Яскравим прикладом цього є ситуація з Гренландією, де рішучість та авантюрний підхід президента США були зумовлені кількома факторами: прагненням залишити слід в історії як президент, який суттєво розширив територію країни, зацікавленістю в ресурсах острова (зокрема, у рідкоземельних металах) та образою через невручення йому Нобелівської премії миру.
Саме бажання вивільнити руки для вирішення важливіших для себе проблем і перейти до побудови "світлого" економічного та політичного майбутнього з Росією спонукає Трампа домагатися якнайшвидшого "припинення" війни в Україні за будь-яких умов, зокрема й усупереч національним інтересам останньої. Тим часом він із задоволенням повторює, що за його президенства Україна не отримує від США ані долара. "Припинення" цієї війни має також зацементувати репутацію Трампа як усемогутнього миротворця й забезпечити отримання ним Нобелівської премії миру.
Трамп і його команда не враховують, що втілення їхніх "мирних" ініціатив призведе до капітуляції тих, хто постраждав від агресії, а також до винагородження агресора. Це може стати першим кроком до загальноєвропейського конфлікту і негативно вплинути на безпекові інтереси самих Сполучених Штатів. Несправедливий і нестійкий "мир" без надійних гарантій безпеки для України лише підсилюватиме агресивність країн, які залишатимуться стратегічними конкурентами США.
Основним інструментом для "відновлення справедливості" були обрані торговельні тарифи. Тарифні війни спричинили дестабілізацію світової торгівлі та серйозно вдарили по країнам Європейського Союзу, які стали основними економічними суперниками США. Така стратегія відображає тенденцію деєвропеїзації у зовнішній політиці та значне зниження ролі Європи в ієрархії безпекових пріоритетів США. Головним акцентом проголошено Західну півкулю, де Сполучені Штати мають стати абсолютними лідерами відповідно до принципів "доктрини Монро".
Стосовно НАТО США виходять із того, що до 2027 року європейці мають узяти на себе відповідальність за більшість неядерних військових спроможностей Альянсу. Якщо цього жорсткого терміну не буде дотримано, то Сполучені Штати загрожують припинити свою участь у деяких координаційних механізмах НАТО (Пентагон уже повідомив про наміри відкликати частину своїх представників, які беруть участь у роботі деяких структур Альянсу). Про закриття американської "ядерної парасольки" над Європою наразі не йдеться, але сумніви щодо реальної ваги натовської статті 5 посилилися, надто після гренландської епопеї, коли спричинена Трампом криза ледь не призвела до силового протистояння між США та їхніми європейськими союзниками.
Очевидно, що ми не побачимо колапс НАТО. Нещодавно американські високопосадовці стали більш обачними у своїх висловлюваннях, а держсекретар США під час свого виступу на Мюнхенській безпековій конференції запевнив європейських партнерів, що завершення трансатлантичної ери "не є ані метою, ані бажанням" Сполучених Штатів. Проте, вимоги щодо суттєвого зміцнення європейського елементу альянсу, ймовірно, залишаться актуальними навіть у випадку зміни політичної ситуації в США у 2028 році. Схоже, що лідери європейських країн усвідомили відсутність альтернатив до посилення своїх зобов'язань щодо власної безпеки, включаючи їхній внесок у військову підтримку України.
Під тиском з боку Трампа опинилися також інші союзники Сполучених Штатів — від країн Азійсько-Тихоокеанського регіону до Канади. "Старі партнери" вже почали розглядати альтернативні варіанти, зокрема економічні, зміцнюючи співпрацю з Китаєм та Індією.
Очікується, що список непотрібних для Сполучених Штатів організацій буде розширено. Водночас, Трамп представив новий великий проєкт — Раду миру, яка, судячи з її статуту, покликана втілити президентську мету створення альтернативи Раді Безпеки ООН, де він матиме єдине право вето. Проте існує й інша сторона цього процесу: нехтування традиційним мультилатералізмом з боку США і відмова від активної участі в реформуванні міжнародних організацій можуть призвести до збільшення політичного впливу Китаю.
Наступний етап -- спроби Трампа переосмислити відносини з традиційними суперниками, такими як Китай та Росія: від суперництва до угод і навіть співпраці. Його концепція нового світового порядку включає досягнення компромісів між великими державами, допускаючи ігнорування певних розбіжностей, замість того щоб обмежувати амбіції один одного. Стабільність вимагає визнання сфер впливу. Погляди американського лідера на міжнародні відносини значною мірою збігаються з позицією його російського колеги, що стало основою для формування "28 пунктів" Трампа. Проте не викликає сумнівів, що він вважає себе "директором всесвіту", вимагаючи поваги і підкорення як від союзників, так і від опонентів.
