Археологія знання в контексті дисциплінарних структур: вшанування сторіччя Мішеля Фуко

Ось варіант, що зберігає основну ідею, але має інший вираз: "Скажу вам: щоб створити зірку, що виконує танець, необхідно носити в собі певний хаос" (Ніцше, "Так говорив Заратустра").

15 жовтня 2023 року виповнюється 100 років від дня народження видатного французького філософа-постструктураліста Мішеля Фуко (1926-1984), який визначав себе як "професор історії систем мислення". Його внесок у розвиток інтелектуальної традиції XX століття важко переоцінити, адже без нього не можна уявити сучасну філософську думку. У своїх ключових творах, зокрема "Історія божевілля", "Народження клініки", "Наглядати і карати" та "Слова і речі", Фуко аналізував природу влади, знання, людської суб'єктивності та соціальних інститутів. Він порушував питання "мікрофізики влади", яку реалізують різні інституції та структури. Фуко зосередив свою увагу на концепції "дисциплінарного суспільства" та на тому, як механізми влади впливають на формування нашої особистості.

Мішель Фуко народився у французькому Пуатьє в родині успішного хірурга. Відкинувши традицію сімейної династії, занурився в філософію та психологію, здобувши блискучу освіту в елітному Вищому нормальному училищі Парижа. Кар'єра Фуко розвинулася доволі стрімко: від викладання у Швеції, Польщі та Тунісі до статусу професора на найпрестижнішій кафедрі в Колеж де Франс. Фуко був відкритим геєм у часи, коли це ще стигматизувалося. Він боровся за права ув'язнених і маргіналізованих груп, брав участь у вуличних протестах та став одним із перших інтелектуалів Франції, чиє життя трагічно обірвалося на піку творчих сил через ускладнення внаслідок СНІДу.

Я вперше ознайомився з концепціями Мішеля Фуко ще до вступу на філософський факультет Київського університету. Будучи студентом теологічного факультету в 2006 році, я натрапив на його книгу "Хто боїться постмодернізму?" ("Who's afraid of postmodernism?"). Це видання відкрило мені погляд на його думки про інститути влади, зокрема про школи, лікарні та в'язниці. Саме тоді я вперше зіткнувся з ідеєю "влада – це знання" і усвідомив, наскільки тісно пов’язані ці поняття, що їх можна об'єднати під спільним терміном "сила/знання". Влада створює знання, а істина завжди є продуктом влади. Той, хто має знання (наприклад, у науці, медицині чи в експертній сфері), задає норми. Визначаючи, що є "правдою", "здоровим глуздом" чи "нормою", знання легітимізує структури влади. В свою чергу, влада генерує знання, а знання підтримує владу.

Документ втратив статус простого бездушного матеріалу, який історія використовує для відтворення минулого, фіксуючи дії та слова людей, що залишили після себе лише відбитки. Сьогодні історія прагне вивчити структуру самого документа, досліджуючи його елементи, комплекси, послідовності та зв'язки. У сучасному контексті документ стає не просто свідченням, а справжнім артефактом історії... (Фуко, "Археологія знання")

Студентом філософського факультету (з 2008 року і далі) я мав змогу слухати лекції з постструктуралізму від знаних українських професорів і відвідував спецкурс за "Історією сексуальності" Фуко. Там дізнався, що французький філософ заперечував ідею про те, що вікторіанська епоха просто "замовчувала" секс. Навпаки, про секс почали говорити неймовірно багато, але у специфічному ключі: через кабінети лікарів, психоаналітиків і сповіді. Таким чином сексуальність перетворилася на інструмент класифікації, контролю та формування особистої ідентичності людини. Тоді я відкрив для себе працю Фуко з відверто ніцшеанською назвою "Воля до знання" (1976 року, переклад українською 2025 року), мій відгук на яку можна знайти в Тижні.

Потім я познайомився з текстом Фуко "Археологія знання" (1969, переклад українською 2003 року). Тут, використовуючи аналогію з археологією, автор наголошує: те, що ми завжди вважали надійними основами, більше схоже на зібрання фрагментів, звалених на дно ями. Фуко говорить про те, що суспільство кожної історичної епохи має свій прихований код або матрицю сприйняття світу -- епістему. Те, що здається нам абсолютно логічним сьогодні, у попередні віки вважалося б абсурдом, і навпаки.

Необхідно переглянути знайому формулу і стверджувати, що політика — це війна, що ведеться іншими методами. (Фуко, "Воля до знання")

Свого часу Фуко став для мене тим, хто вкотре нагадав, що гуманізм доби Відродження насправді не підніс, а применшив людину. Зазіхання модерну на наукову об'єктивність або духовну істину -- це плоди отруєного дерева влади. Мікросвіти (ці конкретні випадки), які описує Фуко в своїх книгах, говорять не лише, умовно, про в'язниці, а зачіпають суспільство в цілому. Якщо він документує зміни в пенітенціарній системі, то це мікросвіт ширших явищ у сучасній західній культурі. У своїй класичній праці "Наглядати і карати" Фуко досліджує, як суспільство перейшло від катувань тіла (суверенна влада) до "дресирування" душі й розуму через дисципліну. Філософ використовує образ ідеальної в'язниці Джеремі Бентама -- круглої вежі нагляду, де в'язень ніколи не знає, чи дивляться на нього саме в цей момент. Через це індивід починає контролювати сам себе. Сучасне цифрове суспільство побудоване так, що камери відеонагляду, алгоритми соцмереж та збір даних стають прямим продовженням цієї ідеї. Тюрми, армії, школи, заводи та лікарні побудовані так, щоб зробити людські тіла слухняними, корисними та продуктивними. Отже, починаючи з XVII-XVIII століть об'єктом контролю держави стає вже не просто юридичний підданий, а людина як біологічна істота, зазначає Фуко.

Фуко звільнив мене від наївних уявлень, які нав'язували мені фундаменталістські теологи та консервативні християни, що впродовж юності стверджували, ніби "Диявол походить з Франції". Вони звинувачували таких філософів, як Деріда, Ліотар і Фуко, у релятивізмі, плюралізмі та постмодернізмі. Під час навчання я натрапив на докторську дисертацію Фуко "Історія божевілля в класичну епоху" (1961 року). Біограф Дідіє Ерібон розповідає, що Фуко щодня з 11:00 до 15:00 або 16:00 проводив час у бібліотеці, працюючи над цим текстом, а ввечері писав під музику Баха та Моцарта. Він спочатку працював над чернетками, потім переписував їх у чистовик, а після цього знову вносив корективи. У своїй монографії Фуко стверджував, що сучасна цивілізація формує свою ідентичність через придушення, ізоляцію та примусове лікування тих, хто мислить інакше, тобто "божевільних". Він доводив, що божевілля не є об'єктивною медичною хворобою, а радше соціальним конструктом, який змінювався разом із розвитком європейської культури.

"Яка ж дивина в тому, що в'язниця нагадує заводи, школи, казарми та лікарні, якщо ці установи, в свою чергу, схожі на в'язниці?" (Мішель Фуко, "Наглядати і карати")

Мішель Фуко, без сумніву, не міг передбачити такі технології, як алгоритми TikTok, FaceID або таргетована реклама, але його роботи влучно відображають механізми їхньої роботи. Його ідея Паноптикуму — в'язниці, в якій ув'язнені підлягають постійному, хоч і невидимому нагляду — сьогодні стала невід'ємною частиною нашого цифрового життя. Сучасна біовлада більше не потребує фізичних бар'єрів чи охоронців з кийками. Ми самі стаємо носіями "пристроїв спостереження" у вигляді смартфонів і смартгодинників, які фіксують усі наші біометричні дані. Тепер межі норми встановлюють не психологи чи психіатри, а бездушні алгоритми соціальних мереж, перетворюючи XXI століття на глобальний цифровий простір, де самоконтроль і добровільна прозорість стали основними характеристиками "правильного" громадянина.

Існує думка, що Мішель Фуко час від часу замислювався над написанням художнього роману. Проте, зрештою, його пристрасть до історичного дослідження виявилася сильнішою. Як зазначав французький автор Антонен Арто: "Реальність завжди перевершує будь-який художній вигадку; все, що потрібно, – це мати дар розуміти, як її трактувати". Завдяки своїм працям та семінарам Фуко, виступаючи в ролі історика, критика, археолога та дослідника генеалогії, заклав основи постструктуралізму та суттєво вплинув на сучасні соціальні науки, філософію та культурологію. Його ідеї також знайшли відображення в кримінології, пенітенціарній системі, психіатрії, клінічній психології, медицині, гендерних дослідженнях, квір-теорії, історії, історіографії, політології, теорії державного управління, педагогіці та філософії освіти.