Євген Положій: Я завжди мріяв створити книгу, що зможе знайти відгук у серцях читачів на сході і заході, півдні і півночі. На жаль, таким твором для мене став роман "Іловайськ".

Довіряйте надійному -- підпишіться на Telegraf у Google Новинах

Створений на основі свідчень очевидців, але поданий у форматі художнього роману, цей твір швидко завоював популярність і став бестселером. У 2021 році він потрапив до списку 30 знакових книг за три десятиліття незалежності України, згідно з інтернет-опитуванням, організованим Українським інститутом книги та Міністерством культури. Загалом було випущено понад 25 тисяч примірників.

Цього року, в честь Дня пам'яті захисників України, стало доступним нове видання роману. Книга стала першим релізом у серії General Cherry Library, що була започаткована компанією "Генерал Черешня". Видавництво "Фронезис" спільно з автором вдосконалили видання, додавши карти, фотографії прототипів персонажів та здійснивши нову редакцію тексту.

Про те, чи вивчило українське суспільство уроки Іловайська, письменництво під час війни і сенс літератури Telegraf поговорив із автором роману "Іловайськ", письменником, журналістом і сценаристом Євгеном Положієм.

Протягом часу незалежності між Україною та Росією виникло безліч напружених ситуацій: острів Тузла, конфлікти навколо газу, питання Чорноморського флоту. Коли ви зрозуміли, що повномасштабна війна є неминучою?

Остаточний момент настав 11 грудня 2013 року, коли протестувальники в Києві зруйнували пам'ятник Леніну. Я був поруч у той час. Коли Ілліч впав на асфальт, його падіння пролунало так голосно, що мені здалося, наче по землі пройшла тріщина, символічно окресливши межі між цивілізаціями.

Далі події розвивалися так стрімко, що їх вже неможливо було зупинити. Коли повернувся до Сум, одразу долучився до місцевого Майдану. 14 квітня на мене напали двоє в балаклавах.

- Чи ставали ви об'єктом переслідування через вашу активність під час Майдану?

- У тому числі. Але полювали не тільки на мене. Під час Майдану довелося переховуватися і моїй дружині з двома маленькими на той час дітьми. У списку "ворогів народу" місцевого осередку "Партії регіонів" я значився під №1. Та головною причиною цього нападу були майбутні вибори мера Сум. Того, який підтримував Януковича, сумський Майдан змусив піти у відставку. За ним стояв місцевий кримінал у тому числі.

Моя громадська діяльність була добре відома: я працював редактором впливової газети "Панорама" і займався публіцистикою. Через це мене вирішили усунути з процесу. Хоча це не вдалося зробити, я все ж отримав чимало проблем. Мені довелося пройти тривалий і складний шлях реабілітації. Історія розслідування цього злочину стала яскравим прикладом корупції в правоохоронних органах. Внаслідок знищення та втрати доказів до суду вдалося довести справу лише щодо одного виконавця. Судові розгляди тривали протягом 10 років, і врешті-решт підозрюваного було випущено на волю через закінчення терміну давності. Це справжня класика жанру.

З іншого боку, цей травматичний досвід допоміг мені в роботі над "Іловайськом". Не до порівняння, звісно, але пережите налаштовувало мене у розмовах із бійцями на правильні емоційні хвилі.

Яким чином виникла концепція написання про Іловайськ? Які етапи проходив творчий процес?

- У вересні 2014-го подзвонив колега Єгор Соболєв із проханням: до Сум їдуть бійці з батальйону "Донбас", чи можу допомогти з ефіром на телебаченні, вони для батальйону збирають кошти. Ми тоді потроху й самі волонтерили, збирали необхідне для 27-ї та інших бригад, де служили сумчани, їздили в зону АТО як волонтери і як журналісти, тож був у контексті. І якраз почали в той час вигулькували в медіа інтерв'ю про Іловайські події, що дуже сильно контрастували з офіційними доповідям Міністерства оборони: бійці описували "зелений коридор" як бійню, а МО повідомляло про незначні втрати.

Після того, як я зустрів "донбасівців" і поспілкувався з "Артистом" та іншими бійцями, які пережили події в Іловайську, я отримав контакти їхніх товаришів. Ці розповіді мене глибоко вразили. Незабаром я зустрів свого друга Юрія Коваленка, археолога та пошуковця з Глухова, який довгий час займався розшуком зниклих безвісти під час Другої світової війни. Виявилося, що він нещодавно повернувся з експедиції з "Чорним тюльпаном", де працював у зоні боїв під Іловайськом. Їхня команда шукала та ексгумувала наших солдатів, які були визнані зниклими. Юра поділився фотографіями та відео знищених колон у "зеленому коридорі" та зображеннями наших загиблих воїнів. Я був шокований побаченим і продовжив шукати свідків тих трагічних подій.

Одним з перших, хто потрапив мені на зустріч, був прикордонник з Сум – Олексій Макарюк. Він поділився спогадами про діяльність Сумського пересувного прикордонного загону, який виконував свої обов'язки влітку 2014 року на території Успенки. Олексій розповів, як напередодні Дня Незалежності з боку Росії почали з'являтися танки, але команди на відкриття вогню не надходило. Місцеві жителі, відчуваючи напруженість, масово переходили до Росії напередодні 24 серпня. У його оповіді було безліч дивних моментів, які свідчили про нарощування ворожих сил та відсутність адекватної військової реакції з нашого боку. Всі ці події виглядали надзвичайно підозріло і вказували на одне – imminent invasion.

- Так, дуже дивно.

Олексій поділився розповіддю про те, як підрозділ залишав заставу в Амвросієвці, залишивши позаду Сергія Коваленка, відомого як "Кабан". Цей кулеметник, який зазнав поранення в живіт під час бою з ворожою колоною, що намагалася перетнути кордон, став нетранспортабельним. Дівчата-медсестри знайшли спосіб замаскувати його у морзі серед тіл, де Сергій змушений був лікуватися протягом десяти днів, перш ніж зміг виїхати через Крим до України. Ця практично міфічна історія вразила мене, тому я вирішив зустрітися з Сергієм у Харкові. Так народилася новела під назвою "Життя і смерть Сергія Кабана".

На превеликий жаль, у березні 2023 року в Серебрянському лісі загинув штаб-сержант Юрій Коваленко. Що ж до Сергія "Кабана" Коваленка, то з січня 2023 року він вважається зниклим безвісти, але його родина впевнена в тому, що він не вижив.

Отже, я вирушив від одного свідка до іншого. Знайомі волонтери підтримували мене в організації зустрічей з пораненими солдатами, які проходили лікування в київському військовому шпиталі. Дехто виявляв бажання поспілкуватися, інші ж відмовлялися. У результаті цих зустрічей виникло кілька цікавих епізодів.

- Тобто, ви відновлювали події Іловайська через розмови з бійцями?

Зараз ми можемо детально розповісти про події, що відбувалися під Іловайськом, практично по годинах. У той час, наприкінці 2014 - на початку 2015 року, коли я починав збирати матеріали, вдалося відтворити лише окремі моменти. Хоча я мав певне уявлення про хронологію та географію, це було лише на 10%. Офіційних джерел інформації не існувало, тому я формував цю картину, спираючись на свідчення очевидців. Я створив велику карту, роздрукувавши її на принтері, на якій позначив блокпости, маршрути пересування підрозділів та техніки, а також шляхи своїх героїв.

Чи можете розповісти про якусь незвичну історію та її персонажа?

- Насправді там усі такі. Але щодо нестандартного героя, то, так би мовити, за походженням можна згадати Ігоря Забару, суддю Сумського Апеляційного суду на той час. Людина працювала на стовідсотковій заброньованій посаді - ніхто б і слова йому не сказав. Але пішов добровольцем у 92-гу бригаду ЗСУ.

У військовій службі, юнаком, Ігор брав участь у бойових діях в Афганістані, де виконував обов'язки мінометника. У 2014 році його знову зарахували до мінометної роти, і він виявився єдиним бійцем, який мав навички стрільби з міномета. Це свідчило про стан комплектації Збройних сил на той час. Їх відправили з-під Чугуєва "проривати невеличке кільце" поблизу Іловайська, проте бригада не була готова до такого тривалого маршу. В результаті вони потрапили в засідку і зазнали значних втрат. Зрозуміло, що вороже оточення не вдалося прорвати. Навпаки, на них чекали укріплені позиції та засада. Ця історія носить назву "Суддя Забара і 'солом'яний шишарик'". Ігор відвідував мінометників 92-ї бригади, проводячи час на їхній базі в Щасті, але дуже важко було отримати інформацію, оскільки хлопці не прагнули ділитися своїми спогадами. Вони не хотіли згадувати про пережите.

Таким чином, він відкривав і підключав дедалі більше оповідей; з часом почала формуватися загальна картина та розвиток подій.

- Як довго ви збирали матеріал для книги?

З вересня 2014 року по травень 2015 року я подорожував країною: відвідував шпиталі, зони АТО, різні міста, а також навідувався додому до тих, хто більше не може пересуватися, або до тих, кого вже немає серед нас... Паралельно я займався розшифровкою записів з диктофона, в чому мені дуже допомагала моя дружина. У кінці червня 2015 року я надіслав свою книгу до видавництва, щоб встигнути надрукувати її до першої річниці Іловайської трагедії.

Ця оперативна діяльність у полі виявилася надзвичайно складною. Я провів опитування у понад ста свідків і навіть не намагався підрахувати, скільки тисяч знаків міститься в чернетці — можливо, близько 2 мільйонів.

Коли я був молодим, у мене була мрія стати письменником: сподівався, що моя книга знайде читачів у всіх куточках країни — на сході, заході, півдні і півночі. Мріяв створити настільки захоплюючий роман. Але, на жаль, таким романом виявився "Іловайськ". Пам’ятаю, як я брав участь у книжковому фестивалі в Одесі. У нас була виїзна сесія в Овідіополі, і організатори запросили нас завітати до місцевої бібліотеки. Це був суботній день, маленьке містечко, але люди прийшли в досить значній кількості, щоб поговорити про "Іловайськ". Я почав розповідати про зміст книги, а вони відповіли: "Ми вже її прочитали. Розкажіть, будь ласка, як склалася подальша доля ваших героїв..."

А як, до речі, відреагували прототипи героїв на публікацію книги?

- Для них було важливо, щоб книжка вийшла. І щоб у книжці була написана правда про ті події. Тому що в тему Іловайська дуже швидко втрутилася політика. Негідники з різних боків почали використовувати трагедію Іловайська в своїх інтересах. Було жахливо бачити і чути, як "танцюють" на кістках загиблих замість чесної розмови. Замість роботи з помилками трагедія тисяч родин стала інструментом для політичних маніпуляцій.

Політичне і військове керівництво, правоохоронні органи мусили розкласти цей кейс і показати, чому так сталося і де зробили помилки. Лише офіційно -- 366 загиблих, а ще -- зниклі безвісті та ті, хто був у полоні, сумарно близько тисячі постраждалих, а держава не пропрацювала цю історію. В публічній площині, до речі, також, тож тема Іловайська досі залишається відкритою. Це як рана, яка наче помалу загоюється, але однак страшенно болить, бо непролікована як слід.

Що спонукало вас обрати саме жанр художнього роману для написання?

- Хотів відтворити події художніми методами. Розкрити історії людей і попередити наше суспільство, більшість якого до кінця лютого 2022 року війни не помічало.

Сьогодні роман про події 2014 року може здаватися комусь застарілим або непотрібним. Проте це не зовсім так. Ця книга не лише відтворює факти того часу, а й пропонує глибше розуміння причин конфлікту, характеру росіян, мети їхніх дій, а також мотивації України у війні та можливих наслідків для окупованих територій. Тому мені хотілося б, щоб роман "Іловайськ" був перекладений і прочитаний у Європі, оскільки на Європейський Союз чекають складні часи. Стан їхніх суспільств зараз нагадує ситуацію в Україні в 2014-2015 роках, коли війна вже тривала, але не всі сприймали її серйозно. Це призводить до того, що на складні політичні питання шукають прості популістські відповіді, як це сталося в Україні у 2019 році, що може мати серйозні наслідки.

Протягом часу, що пройшов з моменту подій в Іловайську, з'явилося нове покоління молодих людей, для яких ваша книга може стати важливим інструментом у розумінні цієї війни. Чи маєте ви наміри якось адаптувати свої роботи для цієї нової аудиторії?

- Немає сенсу, не комікси ж малювати. Але співзасновник видавництва "Фронезис" Денис Денисенко дуже влучно зауважив, що орієнтується якраз на молоду аудиторію. Українські діти щороку чують про День вшанування пам'яті загиблих захисників і захисниць, 29 серпня. Прочитавши "Іловайськ", вони будуть знати, чому саме цей день відзначається як така трагічна дата. Тому в оновленому виданні додані мапи, пояснення, статистика і фотографії реальних учасників бойових дій. Книга ще раз нагадує: війна триває давно; світ не фрагментарний, він не складається з окремих шматків, навпаки, все пов'язано і має свої наслідки. Як-от вибір героїв книги, як і вибір кожного з нас: хоч яким тролейбусом їхати, хоч на виборчій дільниці, хоч бути в окопі чи на дивані.

Я також згадував про дітей, які в 2014 році розпочали свій навчальний шлях у щойно окупованому Донбасі. Деякі з них вже беруть участь у війні проти України, і вбивають тих же першокласників, які виросли на вільних українських територіях.

- У книзі представлені фотографії авторства Макса Левіна, відомого фотографа, якого в березні 2022 року росіяни вбили на Київщині.

На жаль, ми не мали можливості познайомитися з Левіним, проте я завжди з великим захопленням і шаною ставився до його внеску в професію. Макс Левін опинився під Іловайськом в оточенні, вони намагалися відступити тим самим "коридором", що і військові, і потрапили під вогонь, але, на щастя, вдалося вижити.

Бійці, які бачили Макса Левіна в роботі, були вражені його безстрашністю.

Потім Макс Левін зробив багато для того, щоб зафіксувати пам'ять про Іловайськ і його героїв. З його загибеллю ми багато втратили. Він був першокласний військовий кореспондент, сміливий і з точним баченням того, що хоче зробити.

Яка ваша думка про те, що писати про війну в період її безпосереднього перебігу є передчасним? Чи вважаєте ви, що можна лише зафіксувати певні події, тоді як для глибшого аналізу та осмислення потрібно більше часу?

Майбутні покоління також створять свої оповіді про війну — з власної перспективи, спираючись на нові, можливо, узагальнені факти. Проте ми живемо в цей момент. Особисто я не маю часу чекати, поки війна завершиться. І не бажаю цього. Якщо хтось не готовий виїхати на фронт або відвідати шпиталь, щоб побачити жорстокість і страждання, поспілкуватися з солдатами — то, можливо, такій людині не варто й займатися написанням про війну. Однак не слід виправдовувати свій страх чи небажання тим, що війна ще триває, що потрібно перетравити події і що залишаються незрозумілі аспекти. Для когось це може бути неясно, а для інших — цілком зрозуміло. Це дуже індивідуально.

Ті, хто вміє відчувати емпатію, володіють особливими здібностями – вони можуть створювати і передавати історії про людей, яких не слід забувати. Якщо ми не зафіксуємо ці спогади, вони можуть зникнути. Якщо не ми, то це зроблять інші, подаючи події у власному, спотвореному світлі, а не так, як це було насправді. Це, здається, очевидно.

У 2014 році мене справді обурювало, що під час війни відомі автори та критики, перебуваючи на своїх вершинних позиціях, ігнорували ситуацію, зневажливо ставлячися до книг, присвячених цій темі. Безумовно, були й виключення, такі як Андрій Курков, Макс Кідрук та Андрій Любка, які стали на мою підтримку в той час. Проте загалом ставлення до літератури про війну залишалося, м’яко кажучи, негативним. Яскравим прикладом є ситуація з Ветеранським наметом на Книжковому арсеналі, де премія "Книжка року ВВС" навіть відмовилася включити "Іловайськ" до свого списку, не надавши жодних пояснень.

Проте тепер ми стикаємося з новими реаліями. Література, присвячена військовим темам та війнам, здобула широку популярність. До речі, другий тираж "Іловайська" стає відправною точкою для серії General Cherry Library — спільного видавничого проєкту "Фронезис" та відомої компанії-виробника дронів "Генерал Черешня".

Ця ініціатива дійсно вражає. Впевнений, що видавництво відкриє багато нових талантів. Співзасновники "Генерала Черешні", Станіслав і Ярослав Гришини, роблять важливі кроки: бізнес повинен підтримувати суспільство та надавати орієнтири, адже держава не може охопити всі потреби.

Які інші свої літературні роботи на тему війни ви могли б порадити для читання?

По-перше, варто згадати роман "Фінальний епізод" (про війну, яка триває вже 400 років), виданий у 2023 році під назвою "Віват". Якщо "Іловайськ" є моїм найвідомішим і найзначнішим твором, то "Фінальний епізод", без сумнівів, є найвидатнішим романом і найвищим художнім текстом на сьогоднішній день.

- Хочу спитати вас як автора книги "Фінальний епізод (війни, що триває 400 років)": коли і чим вона закінчиться?

У "Фінальному епізоді" персонажі ведуть дискусію про те, що таке справжня перемога: чи означає це крах Росії, відновлення кордонів 1991 року, чи є інші можливі варіанти. Один із них зазначає: "Ця екзистенційна війна триває вже 400 років!" А пастор, який є центральним персонажем, замислюється: чи може ця боротьба світла і темряви, що триває понад 2 тисячі років, коли-небудь завершитися?

Відповідей, принаймні, зрозумілих, не вдається відшукати.

Великий внесок у написання цього роману, який відзначається складною структурою і багатьма сюжетними лініями, зробив мій досвід у сфері сценарного мистецтва для художніх та документальних фільмів. Кінематограф навчив мене, що кожна сцена та кожен діалог повинні сприяти розвитку подій. Моя мета — забезпечити читача таким чином, щоб він не втрачав зв’язок із сюжетом, а кожен абзац підтримував інтерес до тексту.

У "Фінальному епізоді" події відбуваються в різних часах і місцях, проте інтерес читача залишається незмінним, принаймні, так стверджують рецензії. Щиро рекомендую цей роман для прочитання. Це не лише родинна сага, що переплітається з українською історією, але й шлях радянського школяра, який стає протестантським пастором. Головний герой зазнає глибоких змін, переходячи від пострадянського російськомовного світу до україноцентричної ідентичності, стаючи волонтером і військовим капеланом. І все це розгортається на фоні подій у Маріуполі, широкомасштабного вторгнення та перших років Великої війни.

Які завдання ви виконуєте в даний момент?

- Закінчив на днях стендап-роман "Всі тварини ходять босоніж". Дуже незвичайна, незвична, смішна і сумна водночас книжка. Це історія багатодітної родини, що починається у 2014 році, а закінчується у 2026-му. Роман про стосунки між людьми, родину, Україну, рідне місто, Польщу, біженство, самотність... Дуже особистий роман. У першій частині головний герой - кіт, у другій - пес. Оповідач - пристаркуватий перекладач-мізантроп, який через ковід спочатку залишається без роботи, потім через широкомасштабне вторгнення і стан здоров'я - без професії, без дому, а зрештою втрачає і все найдорожче, що має. Окрім свого нікчемного життя. Якщо книжка вийде ще й аудіо, то буде безумовний бестселер.

- Що самі любите читати?

Я майже не читаю, коли займаюся письмом. А пишу я вже чотири роки досить інтенсивно. Спостерігаю, що починаю свідомо чи несвідомо аналізувати чужі думки, адаптуватися до різних стилів, і в результаті втрачаю свою унікальність. Це не зовсім правильно. Краще вже подивитися якийсь серіал.

Хіба своїм синам-підліткам читаю на ніч цикл Стівена Фрая "Міфи", "Герої", "Троя" та "Одіссея". І дуже радий, що можу дати їм цей цілісний давньогрецькій світ, що так відрізняється від шортсів і рілзів соцмереж.

Раніше я багато часу присвячував читанню, мав безліч улюблених авторів та творів, але зараз з особливим задоволенням повертаюся до творчості Хорхе Луїса Борґеса. Існує безліч чудових книг у світі. Коли я відвідую книгарню, завжди озираюся і замислююся: що нового ти можеш запропонувати читачеві, чого не можуть дати ці письменники? Про що ти можеш написати? Яку історію розповісти? Яка твоя неповторна літературна пропозиція для аудиторії?

Порівняно з іншими ровесниками-колегами я досить пізно став видаватися. На початку писав російською і українською, при тому що робочою була перша, а першою, тобто рідною - друга. Довго працював над стилем. Знаю, що недосконалий, менш із тим у новому романі ("Всі тварини ходіть босоніж") нарешті вдалося випрацювати щось по-справжньому власне.

- Яка ж мета існування літератури?

- Детективи - для розваги, жахи - для побоятися, тобто велика частина літератури існує суто для розваги. Щодо романів, то, як казав Ніцше, мистецтво дано нам для того, щоб не померти від істини. Думаю, це визначення можна застосувати і для певних жанрів літератури.

Нагадаємо, у День пам'яті захисників України, 29 серпня, у Києві презентували перевидання роману Євгена Положія "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей". Сам текст не має стратегічних змін, проте книжка читається зовсім по-іншому.