Аристотель, активізація та оцінка зрілості.
Перемагають не ті нації, які ніколи не помиляються, а ті, які швидше адаптуються, коригують свої підходи та роблять уроки з власного досвіду.
Ще Арістотель зауважив одну річ, яка не втратила актуальності й через більш як дві тисячі років: зрілість мислення полягає не в тому, щоби швидко знаходити відповіді, а в здатності розрізняти причину і наслідок.
Цей принцип однаково актуальний для усіх країн. Кожна криза ставить суспільство перед вибором. Легше обрати шлях, який веде до пошуку винної особи, що стане символом усіх проблем. Але можна також задати більш складне питання: що саме призвело до цієї ситуації? Які механізми зламалися і які зміни необхідні, щоб уникнути подібних криз у майбутньому? Перший варіант завжди виглядає привабливо, оскільки він простий, емоційний і добре сприймається у медіа-просторі. Другий, хоч і не приносить миттєвих політичних вигод, є основою зрілого управління державою.
Карл фон Клаузевіц описував війну як арену конфлікту, де навіть найкраще підготовлені війська зустрічають непередбачувані виклики. З цього випливає важлива, хоча й проста, істина: мета військового управління не полягає у створенні бездоганної системи, адже такої не існує. Основна задача полягає в здатності своєчасно виявляти вразливі місця, аналізувати їхні причини, адаптуватися до нових умов і зміцнювати систему після кожного наступного випробування.
Саме ця здатність сьогодні є ключовим чинником, що визначає стабільність країни.
Показовий приклад - мобілізація. Навряд чи сьогодні знайдеться інша тема, яка викликає настільки сильні емоції, адже вона безпосередньо стосується безпеки держави, життя людей і спроможності армії виконувати свої завдання. Водночас, саме в проблематиці мобілізації найбільш помітно, наскільки часто суспільна дискусія зводиться до оцінки окремих людей або окремих структур, тоді як сам процес значно складніший.
Мобілізація не є виключно завданням територіальних центрів комплектування або Сухопутних військ, а також жодної іншої окремої інституції. Це комплексний міжвідомчий процес, в якому кожен державний орган відіграє свою роль. Успіх цього процесу залежить від того, наскільки добре вони співпрацюють один з одним.
Генеральний штаб визначає необхідну кількість військових формувань та їх пріоритети щодо комплектування. Міністерство оборони займається розробкою нормативної бази, організаційних механізмів та державної політики в оборонній сфері. Командування Сухопутних військ відповідає за організацію діяльності територіальних центрів комплектування і контролює мобілізаційні процеси в рамках своїх функцій. Водночас, самі територіальні центри комплектування займаються військово-обліковими процедурами. Міністерство охорони здоров'я відповідає за функціонування системи військово-лікарської експертизи. Міністерство внутрішніх справ та Національна поліція виконують законодавчо визначені завдання щодо розшуку та доставки військовозобов’язаних. Місцеві органи влади та адміністрації забезпечують реалізацію мобілізаційних заходів на території, а підприємства, установи та організації виконують вимоги щодо військового обліку та бронювання своїх працівників.
У цій системі всі елементи мають однакову значущість. Невисока ефективність будь-якої складової неминуче позначається на результатах загальної державної стратегії.
Тому в останні часи Командування Сухопутних військ зосередило увагу не на конкретних кампаніях або епізодичних рішеннях, а на переосмисленні основних принципів управління.
Введено нову систему організації мобілізаційних завдань, яка базується на принципі "знизу вгору". Військові підрозділи формують свої потреби, враховуючи оперативну ситуацію, після чого узгоджують їх з територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, а також оперативними командуваннями. Зібрана інформація потім аналізується Командуванням Сухопутних військ і подається до Генерального штабу Збройних Сил України для остаточного визначення та затвердження планових завдань. Ця нова схема дозволила створити планові показники, що ґрунтуються на реальних потребах військ та можливостях системи комплектування, що, в свою чергу, підвищило ефективність мобілізаційного планування та укомплектування військових частин.
Одночасно проводиться перегляд кадрової стратегії. Відбір керівників територіальних центрів комплектування тепер не обмежується лише формальним призначенням. Включення комплексної оцінки кандидатів, використання поліграфа, створення атестаційних комісій, встановлення випробувального терміну, оновлення керівництва та підвищення рівня професійної підготовки стають складовими частинами системного підходу, де якість управлінських рішень залежить від якості людей, які їх ухвалюють.
Аналогічно, інші зміни також мають системний характер:
* посилено контроль за роботою військово-лікарських комісій;
* Впроваджено нову систему відбору та контролю доброчесності операторів Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів під назвою "Оберіг". Кандидати на посади операторів проходять перевірку за допомогою поліграфа, і на основі отриманих результатів ухвалюються кадрові рішення. Військовослужбовці, які не відповідають необхідним стандартам доброчесності, будуть переведені на інші служби, зокрема до бойових підрозділів.
* Введено процес відбору кандидатів серед військовослужбовців бойових підрозділів, які через проблеми зі здоров'ям не здатні виконувати бойові місії. Цей процес передбачає проходження поліграфа, спеціальну підготовку та призначення на позиції операторів реєстру.
* Організовано команду для внутрішнього моніторингу виконання мобілізаційних норм Національною поліцією України та спостереження за подальшим призовом порушників.
* посилено співпрацю з правоохоронними структурами для запобігання та виявлення корупційних злочинів;
Створено та реалізовано навчальну програму, спрямовану на підвищення професійних компетенцій працівників територіальних центрів комплектування.
На перший погляд, ці напрямки можуть здаватися різними, але насправді їх об'єднує спільна мета – зменшити залежність системи від людського втручання, підвищити її прозорість та забезпечити більшу ефективність управління.
Варто зазначити, що деякі з цих рішень вже продемонстрували вимірювані результати. Спостерігається зростання показників безпосереднього комплектування бойових підрозділів, а також покращення ефективності співпраці з Національною поліцією України. Загальні результати виконання мобілізаційних завдань, навіть на фоні скорочення доступного людського ресурсу, збільшилися на 16% у порівнянні з попередніми періодами, що надало перевагу нашим збройним силам безпосередньо на фронті. Хоча це не означає, що всі проблеми вирішено, проте свідчить про те, що система реагує на виклики не лише через кадрові зміни, а, насамперед, шляхом вдосконалення процесів.
Втім, було б великою помилкою зробити з цього висновок, що достатньо реформувати лише одну складову - і проблема буде вирішена. Так не працює жодна складна державна система. Якщо одна інституція розвивається швидше за інші, ефективність усе одно визначатиметься найслабшою ланкою. Саме тому навіть найякісніші зміни у роботі Командування Сухопутних військ не можуть повністю компенсувати недоліки нормативного регулювання, роботи військово-лікарських комісій, міжвідомчого обміну інформацією, цифрової взаємодії державних реєстрів чи організації роботи на місцевому рівні.
Саме тут проходить принципова межа між відомчим управлінням і державним.
Установа може ефективно виконувати свої обов'язки, проте, якщо інші учасники процесу діють із різною швидкістю, дотримуються різних норм або оцінюють свою продуктивність за різними показниками, кінцевий результат залишиться далеким від бажаного. Тому мобілізація в сучасних умовах є не лише військовим завданням, а й випробуванням на зрілість державного управління, а також показником здатності інституцій до координації своїх зусиль і функціонування як єдиного механізму.
У цьому, мабуть, і полягає головний урок, який варто винести з будь-якої великої війни. Перемагають не ті держави, які не припускаються помилок. Таких не існує. Перемагають ті, які швидше навчаються, змінюють правила і швидше роблять висновки із власного досвіду.
Можливо, саме це мав на увазі Арістотель, коли говорив про вміння відрізняти причину від наслідку. Для держави, що веде війну, це вже давно не просто філософське питання. Це стосується її спроможності підтримувати стабільність, розвиватися навіть в найскладніших ситуаціях і перетворювати кожну кризу не на привід для пошуку винних, а на стимул для вдосконалення всієї системи.
Олена Шевцова, радник командування Сухопутних військ
