Щодо питання зміни уряду

директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства

Відставка уряду Юлії Свириденко виглядає не стільки кадровим рішенням, скільки симптомом глибшої проблеми -- хронічної несуб'єктності виконавчої влади. Попри окремі спроби продемонструвати автономність і політичну волю, Кабінет Міністрів так і не зміг перетворитися на самостійного гравця. Він залишався радше інструментом ситуативного управління, ніж інституцією, здатною формувати і реалізовувати довгострокову державну політику.

Після відставки Андрія Єрмака з посади керівника Офісу президента, уряд отримав певну можливість для відновлення своїх конституційних повноважень. Відзначалися перші ознаки того, що Кабінет Міністрів починає обережно взяти на себе відповідальність за важливі рішення, намагаючись вийти з тіні політичних впливів. Однак ці процеси так і не було доведено до завершення — їм бракувало політичної рішучості, системного підходу та часу.

Юлія Свириденко, незважаючи на зусилля знайти баланс між різними впливовими групами, не змогла реалізувати перехід до повноцінної суб'єктності. Уряд залишився в режимі реактивного управління, де замість вирішення нагальних соціально-економічних викликів пропонувалися лише нові інформаційні ініціативи. Розвиток піару почав замінювати політичні рішення, а короткострокові результати – стратегічне планування.

Водночас проблеми лише накопичувалися: нерівновага в соціальній сфері, відсутність єдиної економічної стратегії, неефективна промислова політика та регіональні диспропорції. Замість проведення системних реформ ці виклики вирішувалися поверхневими рішеннями, які створювали хибне враження прогресу, проте не змінювали основу державної політики. Як наслідок, країна опинилася з розбалансованою моделлю управління, де відповідальність є розмитою, а результати – фрагментарними.

У цьому контексті питання нового прем'єр-міністра виходить за рамки особистостей і перетворюється на питання функціональності. Уряд повинен очолити людина, здатна до комплексного управління та з досвідом у веденні складних процесів. Серед кандидатів, які обговорюються в політичних колах, логічно виділяються дві особи: Денис Шмигаль та Ігор Терехов. Ймовірне повернення Шмигаля викликає сумніви: якщо він дійсно був успішним, чому його колись замінили?

Ігор Терехов, будучи міським головою Харкова, опинився в умовах постійного управлінського кризису, де політичні аспекти майже повністю переплелися з необхідністю забезпечення виживання міста. Його підхід характеризується поєднанням технократичної обачності та змушеної публічної рішучості: з одного боку, він намагається продемонструвати стабільність і контроль, а з іншого – реагує на щоденні виклики, пов'язані з безпекою, руйнуванням інфраструктури і гуманітарними потребами. У цьому контексті Терехов виступає як представник нового типу військового муніципального управління, де ефективність оцінюється не стільки через реалізацію реформ, скільки за здатністю підтримувати функціонування міста.

Терехов давно вийшов за межі суто регіонального політика. Досвід управління прифронтовим містом-мільйонником, здатність взаємодіяти з парламентом, наявність союзників і чіткої позиції -- усе це формує потенціал для створення уряду нового типу. Кабмін під його керівництвом міг би стати центром сили, а не формальністю. До того ж його бачення соціальної політики, акцент на реіндустріалізації, розвитку промисловості та регіонів дають шанс перейти від нескінченних презентацій до реальних дій. І, можливо, в урядовій роботі справді стане менше слайд-шоу -- і більше результату.

Однак, логіка, яка керує призначеннями в нашій владі, завжди залишала багато запитань. Тому й кандидат на пост прем'єра може виявитися абсолютно неочікуваним...