Ердоган веде гру на двох арені: які плани має Туреччина в Чорному морі?
Анкара одночасно закликає Москву й Київ припинити атаки на судноплавство та поглиблює військову співпрацю з Україною. Чи справді Ердоган обирає сторону, чи Туреччина просто захищає власні інтереси в Чорному морі?
Морський баланс можна перефразувати як "баланс океанів" або "морський розрахунок".
Туреччина знову стала предметом обговорення через події в Чорному морі. У зв'язку з нещодавніми нападами на комерційні судна, Анкара виступила з ініціативою закликати Росію та Україну домовитися про мораторій на атаки на цивільні судна та інфраструктуру, пов'язану з морською торгівлею.
Зокрема, міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан заявив, що сторони дедалі менше розрізняють військові та цивільні цілі, а під загрозою опинилися й судна під турецьким прапором.
"На жаль, наші попередження підтверджуються... Конфлікт розширився в акваторії Чорного моря. Спочатку були атаки на військові порти та кораблі, але тепер під прицілом опинилися всі торгові судна без винятку," - підкреслив Фідан.
Для Анкари це вже не абстрактна проблема війни між сусідами: Чорне море є критично важливим маршрутом для турецької торгівлі та енергетичної безпеки.
Саме з цієї причини в інформаційному полі з'явилися новини про те, що Туреччина, мовляв, готова вжити рішучих заходів і обмежити проходження суден через Босфор і Дарданели, які прямують до портів Росії та України.
Однак тут важливо не перебільшувати. Станом на 9 серпня Reuters із посиланням на турецьких посадовців повідомляв, що рух комерційних суден через протоки не припинявся. Заходи безпеки могли тимчасово впливати на проходження окремих суден, але загальної блокади Босфору немає. Навігація продовжується відповідно до режиму, встановленого Конвенцією Монтре.
Отже, заява про те, що Ердоган вже "зачинив Босфор для росіян та українців", на сьогоднішній день не підтверджується надійними джерелами. Аналогічно, інформацію про затримання російських суден слід сприймати з обережністю: існують відомості про затримки або додаткові перевірки документів для деяких суден, але це не еквівалентно встановленню морської блокади.
За словами політичного експерта Вадима Денисенка, турецькі заяви про обмеження судноплавства пов'язані передусім не зі спробою завершити війну, а з бажанням стабілізувати Чорне море та не допустити його фактичної блокади.
"Експерт наголошує, що метою Туреччини є не завершення конфлікту, а відновлення доступу до морських шляхів."
Він також вважає, що Анкара зацікавлена у послабленні Росії, а нинішня ситуація може дозволити Туреччині створити механізм тиску одночасно на Москву і Київ. Окремо Денисенко звертає увагу на ризик блокади Новоросійська та можливі наслідки такого сценарію для російської економіки й логістики.
Тож логіка Анкари зрозуміла. Туреччина не хоче, аби війна перетворила Чорне море на зону неконтрольованої ескалації, де під удар потраплятимуть торгові судна, порти, енергетична інфраструктура та екосистема. Для країни, котра контролює протоки між Чорним і Середземним морями, масштабна морська криза становила би не лише дипломатичну, а й безпосередню економічну проблему.
Проте це не є завершенням турецької політики стосовно України.
Зброя для Києва
Паралельно з миротворчими закликами Анкара фактично поглиблює військову взаємодію з Києвом.
Згідно з інформацією, отриманою з українських та американських джерел, Туреччина планує передати Україні великий обсяг американської зброї, що знаходиться на її арсеналі.
Йдеться, зокрема, про 12 пускових установок M270 MLRS та 70 балістичних ракет M39 ATACMS. До пакета також фігурують 2524 некеровані ракети M26 із касетною бойовою частиною та 47 тисяч 203-мм артилерійських боєприпасів M509A1 із касетним спорядженням.
Українські ЗМІ інформували про ці показники, спираючись на інформацію, надану американською стороною для Конгресу. Це є надзвичайно важливим аспектом.
Адже M270 не є просто старою реактивною системою залпового вогню: вона може застосовувати широкий спектр боєприпасів, включно з ATACMS, що дає можливість завдавати ударів на значній відстані. Саме тому передача Україні таких систем потенційно посилює її здатність уражати російську військову інфраструктуру далеко від лінії фронту.
Водночас вживати термін "нові" щодо цих ATACMS було б не зовсім коректно. Насправді, мова йде про давні американські ракети серії M39, які Туреччина отримала раніше. Проте їхній вік не веде до автоматичної втрати бойової ефективності: ATACMS все ще залишаються зброєю оперативно-тактичного призначення, а M39 були розроблені для ураження площинних і військових цілей на значних відстанях. Таким чином, Україна, безумовно, зможе використати цю зброю для знищення пускових установок російської балістики, що є одним з найбільших викликів на сьогодні.
Та особливо показовим є загальний склад боєприпасів, що ми отримаємо: касетні ракети та артилерійські снаряди можуть допомогти Україні відбитися від нових хвиль російських м'ясних штурмів, котрими загрожує чергова осіння хвиля мобілізації у РФ. Туреччина при цьому не є учасницею Конвенції про касетні боєприпаси й раніше заперечувала повідомлення про передачу такого озброєння Україні.
Отже, на перший погляд виникає парадокс: в один момент Анкара закликає Москву та Київ припинити удари в Чорному морі, а в інший - бере участь у посиленні українського ракетного потенціалу.
В дійсності, тут існує менше суперечностей, ніж може здаватися на перший погляд.
Ердоган не обов'язково "грає за Україну" або "грає за Росію". Він грає за Туреччину.
"Туреччина нам нічого не продавала. Це реекспорт американського озброєння з турецьких складів, який вимагає дозволу Держдепу США", - зауважив з цього приводу директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос.
Щодо причин, що спонукають Анкару до дій, Семиволос виділяє кілька аспектів: знищення старих запасів озброєння, показування своєї багатосторонньої політики та зміцнення позицій Туреччини як важливого військово-логістичного центру НАТО.
При цьому Анкара не відмовляється від економічних та енергетичних зв'язків із Росією, водночас продовжуючи підтримувати територіальну цілісність України, розвивати оборонну співпрацю з Києвом. Однак Туреччина не приєдналася до західного режиму санкцій проти РФ, зберігає економічні та енергетичні зв'язки з нею, залишаючись членом НАТО. Reuters характеризує цю політику як балансування між двома сторонами.
А саме в цьому полягає ключова стратегія Ердогана.
Туреччина прагне залишатися одночасно посередником, торговельним центром, військово-промисловим партнером України та державою, котра має канали комунікації з Кремлем.
Тому нинішня позиція Анкари - це не різкий розворот "в український бік". Але й називати Туреччину нейтральною державою у класичному розумінні теж дедалі складніше.
Ердоган прагне уникнути вибору між сторонами, намагаючись зберегти можливість впливати на обидва табори. Якщо Чорне море стане загрозою для турецького судноплавства, Анкара, здається, готова активізувати тиск на обидві сторони конфлікту. Що стосується зміцнення військових можливостей України, Туреччина може навіть вирішити використати свої власні запаси американської зброї для цього.
Саме тому правильніше говорити не про те, на чиєму боці Ердоган, а про те, наскільки далеко він готовий зайти, захищаючи турецькі інтереси.
І відповідь на це питання зараз дедалі очевидніша: Ердоган не хоче перемоги Росії, що посилила б її домінування в Чорному морі, але й не хоче остаточного розриву з Москвою. Його ставка - на сильну Україну, контрольовану ескалацію та максимальне збереження власного простору для маневру.
