Ердоган прагне знайти спосіб для отримання нового терміна на посаді. Конфлікт між Росією та Україною перетворюється на основний геополітичний виклик для Туреччини, зазначає Тімоті Еш.
Старший стратег RBC BlueBay Asset Management і науковий співробітник Chatham House Тімоті Еш аналізує внутрішньополітичну дилему президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана: чи проводити дострокові вибори, аби обійти конституційне обмеження у два президентські терміни, чи натомість спробувати ухвалити нову конституцію. Еш зазначає, що вибір Ердогана залежить від соціологічних рейтингів, боротьби всередині опозиційної НРП (CHP) та перебігу курдського мирного процесу. Щодо зовнішньополітичного контексту йдеться про потепління у відносинах із адміністрацією Трампа та Європою, а також низку ризиків, серед яких ірансько-американське протистояння, суперництво з Ізраїлем і, головне, невизначений результат війни росії проти України, який є ключовим геополітичним ризиком року для Туреччини.
Наразі політичну дискусію в Туреччині майже повністю визначає одне питання: чи піде президент Ердоган на дострокові вибори.
Формально Ердоган обмежений двома президентськими термінами, а це означає, що його повноваження мали б завершитися у травні 2028 року. Однак це обмеження можна обійти двома шляхами: ухваленням нової конституції або достроковими виборами, ініційованими парламентом. Ухвалення нової конституції теоретично можливе, але складне: для цього потрібна або більшість у дві третини голосів (400 із 600 мандатів), що виглядає майже нереалістичним, або більшість у три п'ятих (360 із 600), після чого документ ще має пройти референдум. Правляча коаліція ПСР (AKP) та Партії націоналістичного руху (MHP) не має навіть трьох п'ятих голосів у парламенті, і хоча теоретично могла б переконати частину опозиційних депутатів, референдум мав би значні ризики. Тому простіший шлях до нового терміну для Ердогана - це саме дострокові вибори: за чинними правилами, якщо президент не відпрацював повний термін, вважається, що ліміт у два терміни ним ще не вичерпано.
Ведуться активні обговорення про те, до якого моменту Ердоган може оголосити дострокові вибори, щоб формально не завершити повний термін на посаді і зберегти можливість знову балотуватися. Оскільки правляча партія ПСР фактично контролює судову систему, існує загальний консенсус, що будь-які спроби юридично оскаржити цей сценарій навряд чи матимуть успіх. Більше того, згідно з актуальними оцінками, Ердоган може відкладати проведення виборів до весни 2028 року і все ще буде мати право на повторну кандидатуру. Це створює для нього значний простір для маневру, але водночас пояснює, чому питання термінів дострокових виборів викликає таку активну зацікавленість у політичних колах.
Після місцевих виборів 2024 року соціологічні дослідження постійно показують, що правляча коаліція Партії справедливості та розвитку (ПСР) і Народної партії (ПНР) разом із самим Ердоганом втрачають підтримку на користь опозиційних сил. Незважаючи на це, під час ірано-ізраїльського конфлікту в мене виникли припущення, що Ердоган може скористатися ситуацією та оголосити дострокові вибори, ставлячи виборців перед вибором між досвідченим політиком, загартованим у міжнародних справах, і менш досвідченим опозиційним кандидатом. Цей сценарій співпав би з кризою всередині опозиційної Народно-республіканської партії (НРП): популярний мер Стамбула Екрем Імамоглу, який вважався найбільш імовірним кандидатом на президентських виборах, опинився за ґратами через звинувачення у корупції. Лідера партії Озгюра Озеля було усунено через скандали, пов’язані з фальсифікацією результатів попереднього з'їзду. Ця ситуація викликала запеклу боротьбу за вплив у НРП між Озелем та колишнім лідером Кемалем Киличдароглу. Судячи з усього, конфлікт може призвести до виходу Озеля з партії разом із більшістю депутатів та створення нової політичної сили. За даними опитувань, нова партія Озеля могла б розраховувати на близько 25% голосів — це менше, ніж у ПСР, яка залишається в межах 30-35%, але достатньо, щоб дестабілізувати електорат опозиції. Дострокові вибори в цьому році могли б застати Озеля ще до того, як його нова політична сила набереться справжньої ваги. Ще одним аргументом на користь дострокового сценарію було те, що Ердоган міг би звинуватити у невдачах міністра фінансів Шимшека та центробанку у боротьбі з інфляцією саме іранську війну, адже інфляція стала тією причиною, яка позбавила ПСР перемоги на місцевих виборах і залишалася головним болем виборців, а також, найімовірніше, стане ключовим питанням на наступних загальних виборах.
Проте, історичний досвід свідчить, що Ердоган рідко вдається до дострокових виборів без вагомої причини. Винятками стали тільки "електронний меморандум" військових у 2007 році та нестабільний парламент після виборів червня 2015 року, які довелося повторно проводити вже в листопаді того ж року. Проведення дострокових виборів завжди несуть ризик поразки, а також фактично означають відмову від майже двох років президентських повноважень заради нової п'ятирічної каденції. Таким чином, реальна вигода становитиме лише три роки, що супроводжуватиметься значними політичними ризиками.
Протягом останніх тижнів представники Партії справедливості та розвитку (ПСР) все частіше підкреслюють своє бажання відкласти проведення дострокових виборів якомога довше. Це явище можна частково пояснити завершенням війни в Ірані, зниженням цін на нафту, а також надіями на те, що глобальний процес дезінфляції разом із уповільненням економіки Туреччини нарешті зможе зменшити рівень інфляції в країні до кінця терміну роботи чинного парламенту. Міністр фінансів Шимшек також оголосив про плани реалізації нових соціальних ініціатив, зокрема будівництва 700 тисяч нових житлових одиниць та програми адресної допомоги, яка, хоча й вимагатиме часу для реалізації, може залучити підтримку менш забезпечених виборців.
Усе буде залежати від змін у результатах опитувань: якщо Ердоган зафіксує зростання підтримки після саміту НАТО, а конфлікт між Озеля та Киличдароглу ослабить як НРП, так і ймовірну нову партію Озеля, то Ердоган має всі шанси оголосити дострокові вибори.
Паралельно Ердоган, здається, має в запасі ще один механізм впливу на політичну ситуацію навколо виборів — мирний процес із курдами. Судячи з наявних даних, умови угоди щодо миру практично узгоджені: курдська сторона, очевидно, бажає завершити конфлікт, який триває вже чотири десятиліття. Проте не зовсім зрозуміло, як укладення цієї угоди може вплинути на політичні позиції Ердогана. З одного боку, це, напевно, могло б принести йому підтримку з боку курдів та голоси від переважно курдської Демократичної партії в контексті дострокових виборів або навіть нової конституції. Але з іншого боку, є ризик, що це може відштовхнути націоналістичний електорат. Цілком ймовірно, що Ердоган хоче спочатку дізнатися, як розвиватиметься ситуація навколо НРП і хто стане його основним суперником на президентських виборах. Якщо припустити, що Імамоглу залишиться під вартою, потенційними кандидатами можуть бути Озель, Киличдароглу (хоча його шанси виглядають невеликими через репутацію постійного невдахи) і популярний націоналістичний мер Анкари Мансур Яваш. За поточними опитуваннями, Ердоган програє і Озелю, і Явашу, і навіть Імамоглу — останньому, ймовірно, просто не дозволять балотуватися через ув'язнення. Яваш, здається, дотримується обережності: якщо він рано заявить про свої наміри, то ризикує зазнати долі Імамоглу або Озеля, оскільки потужний державний юридичний апарат може бути використаний і проти нього. Від рішень Яваша чи Озеля може залежати, коли і чи взагалі Ердоган вирішить активізувати курдську карту.
Незалежно від того, що демонструють результати опитувань, Ердоган залишається досвідченим політичним гравцем: він матиме підтримку на фоні саміту НАТО, а його великий геополітичний досвід, ймовірно, буде високо оцінений виборцями в умовах нинішньої нестабільності. До того ж, за ним стоять потужні державні ресурси — контроль над медіа, судовою системою, фінансовими можливостями Шимшека, а також, імовірно, центробанком, який до виборів може перейти до пом'якшення грошово-кредитної політики. Таким чином, Ердоган, здається, продовжує залишатися в міцній позиції для переобрання і навряд чи особливо турбується про соціологічні дані. Всередині партійного апарату ПСР також відчувається новий оптимізм: вони вважають, що партія розробила чіткий план дій на найближчий час і зможе запропонувати виборцям більш привабливий меседж до кінця наступного року.
Опозиція в свою чергу стверджує, що політична система стає все більш обмеженою, і Туреччина рухається у напрямку моделі "контрольованої демократії", що більше нагадує ситуацію в Центральній Азії. У цій моделі чинна влада змагається лише з офіційно визнаними суперниками, а всі державні структури націлені на забезпечення переобрання президента. Противники чинної влади підкреслюють, що справжня конкуренція є невід'ємною складовою повноцінної демократії, яка передбачає наявність механізмів стримувань і противаг, що в підсумку сприяє більш якісним політичним рішенням.
Опозиція сподівалася на підтримку західних країн у боротьбі з тим, що вона вважає зростаючим авторитаризмом Ердогана. Проте ці надії, здається, розвіялися після недавнього саміту НАТО в Анкарі, де західні партнери більше зосередилися на спільних інтересах із Туреччиною та її урядом, а питання цінностей залишилися поза увагою. Адміністрація Трампа, своєю чергою, не виявляє схильності давати поради іншим державам - за винятком, напевно, Великої Британії та Європи - щодо демократії, прав людини чи верховенства права, натомість зосереджуючи увагу виключно на власних інтересах та укладанні угод. Європа, в свою чергу, зосереджена на вирішенні своїх власних проблем, зокрема на стримуванні загрози з боку Росії. На фоні все більшого відсторонення США, Туреччина під керівництвом Ердогана пропонує Європі важливі рішення в сфері оборони, адже має спільні інтереси з нею щодо Ірану та Близького Сходу. До того ж, Європі важко виступати з лекціями про "європейські цінності", коли її власна політика щодо Гази, Західного Берега та Лівану викликає звинувачення у подвійних стандартах. Здається, новий європейський наратив полягає в тому, що Туреччина є критично важливим союзником у протистоянні з Росією, і саме через поглиблення економічної, оборонної та безпекової співпраці можливо відновити довіру, а вже потім впливати на внутрішньополітичні процеси в країні. Проте можна стверджувати, що такий підхід - акцент на безпекових інтересах, а не на поширенні демократії - визначав відносини Заходу з Туреччиною з моменту її вступу до НАТО, адже НАТО завжди було, перш за все, оборонним союзом проти Росії, а не платформою для просування демократичних цінностей.
Зовнішньоекономічна стратегія та геополітичні загрози.
Після саміту в Анкарі виникає спокуса подумати, що для Туреччини складається сприятлива зовнішньополітична кон'юнктура.
Відносини між Туреччиною та Сполученими Штатами під час президентства Трампа стали найуспішнішими за останні роки. Справа Halkbank була успішно вирішена, Трамп натякнув на можливе повернення Туреччини до програми F-35, а санкції в рамках CAATSA можуть бути скасовані найближчим часом. Як уже було відзначено, Європа прагне посилити співпрацю з Туреччиною в галузі оборони та безпеки, укладаючи двосторонні угоди з різними країнами. Очікується, що це створить можливості для більш тісної економічної співпраці, включаючи торговельну угоду з Великою Британією та розширену митну угоду з ЄС. Напруга, пов'язана з іранським конфліктом та сумнівами щодо готовності США захищати Перську затоку, також спонукає країни регіону до співпраці з Туреччиною у сфері оборони, подібно до європейської моделі. Серед знакових ініціатив - формування стратегічного альянсу між Туреччиною, Саудівською Аравією, Єгиптом та Пакистаном ("квартет"), а також зміцнення оборонних зв'язків з Катаром. Є надії на нові торговельні маршрути та трубопроводи, які з'єднають Затоку з Європою через Туреччину, що стане альтернативою традиційним шляхам. Навіть у відносинах з Вірменією існує сподівання на підписання угоди з Азербайджаном, що могло б призвести до нормалізації зв'язків із Туреччиною, зокрема до відкриття кордонів.
Що ж може піти не так?
У чому полягають ризики для цього загалом сприятливого геополітичного сценарію і як вони можуть позначитися на внутрішній політиці?
По-перше, як показали останні тижні, іранське перемир'я тримається доволі непевно: Іран і США й далі змагаються за контроль над протоками. Складається враження, що жодна зі сторін не прагне повернення до повномасштабної війни - ціна для обох надто висока. У Трампа наближаються проміжні вибори, і якщо ціни на паливо залишатимуться високими, це може виявитися фатальним для шансів республіканців зберегти Сенат. Іран, своєю чергою, пережив і війну червня 2025 року, і весняно-літню війну цього року, але війна - річ непередбачувана, і немає впевненості, що режим витримає повторний повномасштабний удар з боку США та Ізраїлю. Навіть якщо Трамп і керівництво Ісламської Республіки схильні до мирної угоди, чимало гравців можуть звести ці плани нанівець - від радикалів у КВІР (IRGC) до самого Ізраїлю, який відкрито демонструє зневагу до нинішнього мирного плану. Повернення до повномасштабної війни в Затоці означало б відновлення всіх страхів, які Туреччина вже переживала раніше цього року: зростання цін на нафту, що б'є по інфляції та платіжному балансу, ризик колапсу режиму в Ірані, громадянську війну там, яка ускладнить курдський мирний процес усередині самої Туреччини, і загрозу масових потоків біженців.
По-друге, Ізраїль наразі змагається з Туреччиною в кількох сферах — у Східному Середземномор'ї, Сирії, навіть на азербайджанському фронті, а також у Єгипті, Газі та Перській затоці. Політика Ізраїлю, здається, спрямована на формування навколо себе нестабільної зони, що охоплює Сирію, Іран, Газу, Ліван, Ємен та Ірак, що, в свою чергу, створює ризики для Туреччини, яка прагне стабілізації та відновлення своїх сусідів і регіону в цілому. Водночас Туреччина сама перетворюється на зростаючу військову силу, і багато ізраїльтян бачать у цьому потенційну загрозу. У ізраїльських колах вже звучать тривожні попередження про можливість майбутнього конфлікту між Ізраїлем і Туреччиною. Для Туреччини та її союзників по НАТО це стало б катастрофічним сценарієм, як і для самого Ізраїлю та регіону в цілому. Міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан намагається знизити градус напруги у відносинах, але в Ізраїлі є чимало "яструбів", які вважають за доцільне малювати Туреччину як нову загрозу, наступну за Іраном. Це абсурд, але ситуація радикалізації ізраїльського суспільства після 7 жовтня та небажання США й Заходу стримувати Ізраїль викликає занепокоєння. Важливо відзначити, що Ізраїль, згідно з наявними даними, активно лобіює у адміністрації Трампа за збереження санкцій CAATSA та проти включення Туреччини до програми F-35. Демонізація Туреччини як "першої загрози" може бути частиною цієї кампанії.
По-третє, багато уваги приділяють особистій приязні між Трампом і Ердоганом як основі разючої трансформації американо-турецьких відносин за другого президентського терміну Трампа. Проте варто пам'ятати, що саме за першого терміну Трампа були запроваджені санкції CAATSA й санкції проти Halkbank, а сам Трамп свого часу погрожував "обвалити" турецьку економіку через справу пастора Брансона. Настрій Трампа може змінитися миттєво - у чому нині переконуються, наприклад, Мелоні в Італії чи Стармер у Великій Британії. Ключ до розуміння Трампа - та й до вміння з ним "грати" - полягає в його соціопатичній вдачі: доки Ердоган здатен пропонувати Трампу перемоги й показувати його у вигідному світлі, доти він зможе тримати Трампа на безпечній дистанції. За першого терміну Трампа той, схоже, сприймав Ердогана як "невдаху", якого можна було залякувати, з огляду на слабкість турецької економіки, що тоді була на межі колапсу. Відтоді Шимшек стабілізував ситуацію, а компанія Baykar разом із оборонним сектором перетворила турецькі оборонні технології на потужний козир Туреччини - вагомий навіть в очах Трампа. Але, попри все це, йдеться про Трампа, тож Туреччині варто пам'ятати, що він завжди діятиме передусім у власних інтересах, як це вже було під час іранської війни, байдуже до інтересів союзників.
По-четверте, Ян Бреммер визначив росію як головний геополітичний ризик поточного року, і це дійсно так. росія нині програє війну проти України й не має реальної перспективи перемоги. Україна здобула перевагу в дронових технологіях, а європейське фінансування дає змогу нарощувати їх серійне виробництво. Наслідки цього вже видно в далекобійних ударах українських дронів по російській енергетичній інфраструктурі та Криму - і надалі становище росії лише погіршуватиметься. Це означає дедалі відчутніший дефіцит пального, який позначиться не лише на самій росії, а й на світовій економіці, оскільки експорт російського пального блокується. Україна вже фактично закрила Азовське море для російського судноплавства, що б'є як по експорту пального, так і по експорту зерна. На тлі дефіциту дизелю всередині країни росія вже змушена імпортувати пальне. Це, найімовірніше, тиснутиме на світові ціни на енергоносії, що завдасть удару і по енергозалежній Туреччині.
Інше питання полягає в тому, як саме Росія реагуватиме на те, що опинилася в оборонному становищі під тиском з боку України. Чи вирішить вона піти на ескалацію конфлікту, і якщо так, то в якій формі це може статися? Чи може бути атаковано судноплавство, яке виходить з українських портів у Чорному морі, що призведе до збільшення небезпеки для всіх учасників навігації? Чи застосує вона тактичну ядерну зброю в Україні, або ж вдасться до ескалації через операції під чужим прапором в країнах НАТО? Наприклад, вже обговорюються можливі провокації, підготовлені з території Польщі проти Калінінграда, або поява "зелених чоловічків" у балтійських країнах. Якою буде реакція НАТО на ці дії, і яку роль у цьому відіграє Туреччина як член альянсу? Чи існує загроза безпосереднього зіткнення між Туреччиною і Росією? І як це може вплинути на постачання енергоресурсів та туристичні потоки до Туреччини, що, в свою чергу, може позначитися на її платіжному балансі?
Для самої Росії існує безліч можливих сценаріїв, якщо війна в Україні закінчиться поразкою. Чи може ця поразка мати наслідки, схожі на ті, які пережила царська Росія після Першої світової війни, або ж Радянський Союз після афганської кампанії? Чи реальний можливий переворот проти Путіна в Москві, соціальні заворушення, бунти або навіть розпад Російської Федерації? Соціальні конфлікти та революційні зміни в Росії можуть поставити під загрозу постачання енергоресурсів і туристичні потоки до Туреччини, а також спричинити масову еміграцію через цю країну. Хоча на перший погляд такі сценарії можуть здаватися малоймовірними, складається враження, що ми знаходимося на порозі значних змін у війні і в самій Росії, а так звані "чорні лебеді" стали новою глобальною реальністю.
Водночас для Туреччини є й позитивні сценарії: якщо перемога України принесе мир і прискорить відбудову, Туреччина, з її будівельними компаніями, має всі шанси опинитися серед головних бенефіціарів цього процесу, подібно до того, як це вже відбувається в Сирії і може повторитися в Лівані та країнах Затоки. Зміни в самій росії теж можуть виявитися сприятливими для Туреччини - якщо зміна режиму приведе до перезавантаження відносин із Заходом, скасування санкцій, а відтак і буму відновлення й реконструкції, скористатися яким Туреччина знову буде добре готова.
