Чому Тайвань викликає найбільші побоювання у Пекіна: як Комуністична партія Китаю сама потрапила у пастку, здатну призвести до конфлікту - War on the Rocks.

Чарльз Едвард Герке, колишній заступник керівника підрозділу розробки та оцінювання військових ігор у Військово-морському коледжі США, а нині учасник програми Sloan Fellows в Массачусетському технологічному інституті (MIT), у своїй статті для War on the Rocks підкреслює, що прагнення Китаю здобути контроль над Тайванем часто пояснюють через призму стратегічних інтересів, таких як змагання зі Сполученими Штатами, важливість морських шляхів, напівпровідникову галузь та територіальну цілісність. Проте справжня загроза може полягати в іншому. Протягом десятиліть Комуністична партія Китаю формувала в свідомості громадян ідею, що об'єднання з Тайванем є історичною місією, яка тісно пов'язана з її політичною легітимністю. Сьогодні ця пропаганда стала пасткою для керівництва КНР: відмова від об'єднання може бути сприйнята як загроза існуванню самого режиму, навіть якщо це призведе до значних витрат у разі війни. Автор аналізує, чому американська стратегія стримування Китаю може виявитися неефективною, якщо Вашингтон ігноруватиме історичні страхи, які Пекін сам же створив і постійно підживлює.

Історична травма, яку режим в Китаї трансформував у засіб політичного впливу.

Існує безліч поширених причин, чому Тайвань є настільки важливим для Комуністичної партії Китаю: це і питання територіальної цілісності, і необхідність демонстрації здатності стримувати вплив, а також змагання з США, стратегічне становище в межах першого островного ланцюга та розвиток напівпровідникової промисловості, зокрема завдяки компанії TSMC. Хоча ці аргументи є обґрунтованими, вони не охоплюють всіх аспектів ситуації.

Раціональний стратегічний аналіз не може повністю пояснити, чому держава, що володіє ядерною зброєю та є другою за величиною економікою у світі, сприймає демократичний острів з населенням 23 мільйони як безперервну кризу, що виключає будь-які компроміси.

Ставлення Компартії Китаю до Тайваню визначається передусім не стратегічним розрахунком - принаймні не в тому розумінні, яке прийняте за межами Китаю. Його визначає політична травма, яку партія послідовно вирішувала приймати й підкреслювати: три тисячоліття китайської політичної історії, витлумачені крізь те, що я називаю моделлю фрагментації. За цією моделлю усунутий від влади режим створює альтернативний центр сили, який і далі претендує на суверенітет над усією країною.

Врешті-решт він або знову отримує контроль над центром, або його знищують. Незважаючи на те, що ця бінарна схема є хибною, це не має значення: саме цю наративу Комуністична партія вивчила і безсоромно підтримувала.

Пекін намагається зрозуміти, що цивілізаційна травма, до якої він постійно звертається для забезпечення стабільності влади, не є легкою для відкидання. Цей наратив визначає, як партія вважає за потрібне діяти. Для США це має важливі наслідки: стратегія стримування, що ґрунтується на підвищенні вартості агресії, може не спрацювати, якщо Пекін сприйматиме навіть бездіяльність як загрозу для існування режиму.

Отже, для того щоб усвідомити, що може стримати Пекін і в яких аспектах американська стратегія може зазнати невдачі, важливо врахувати історичну перспективу, через яку Комуністична партія Китаю розглядає Тайвань.

Американські аналітики можуть не повністю усвідомлювати, що для Китаю Тайвань є не лише питанням територіальних суперечок, а й символом незавершеної історичної мети Комуністичної партії.

Історики, зокрема Вікторія Тін-бор Хуей, у своєму порівняльному дослідженні формування держав у Китаї та Європі показують, що об'єднання Китаю не було історично неминучим. Як і Європа, Китай міг залишитися системою кількох держав. Його неодноразове об'єднання було наслідком конкретних політичних рішень, воєн і реформ, що посилювали окремі держави.

Однак, для сучасних китайських керівників історичні факти відіграють менш значущу роль у порівнянні з їх політичною інтерпретацією. Комуністична партія невтомно подає централізовану єдність як природний і єдино прийнятний стан для китайської державності.

"Небесне право" та виклик легітимності влади

На відміну від європейської ідеї божественного права королів, у стародавньому Китаї існувало поняття "Небесний мандат", яке вимагало від правителя доводити своє право на владу через здатність підтримувати суспільний порядок, ефективно керувати державою та забезпечувати її цілісність.

Стихійні лиха, масові заворушення, втрата контролю над територією чи розпад країни могли сприйматися як ознаки того, що правляча династія втратила цей мандат.

Дослідник Дінсінь Чжао у своїх працях про формування китайської державності показує, як за часів Західної Хань конфуціанські уявлення про моральну легітимність влади поєдналися з жорсткими адміністративними механізмами.

З цього історичного фону виникає важливий для сучасної політики висновок: якщо за межами території, що підлягає контролю центральної влади, функціонує альтернативний уряд, який намагається претендувати на ту ж історичну легітимність, це може бути трактовано як свідчення нездатності чинного режиму.

Історія багата на численні приклади. Після падіння Західної Цзінь, її наступники продовжили керувати під егідою династії Східна Цзінь на південному заході Китаю. Після завоювання країни маньчжурами, прихильники династії Мін боролися ще майже двадцять років, вважаючи себе законними правителями.

Це всього лише одна з можливих трактувань китайської історії. Проте саме цю версію Комуністична партія перетворила на складову своєї державної ідеології.

Цю модель підтримала кампанія з патріотичного виховання, що стартувала внаслідок подій на площі Тяньаньмень у 1989 році.

Дослідник Чжен Ван у книзі про історичну пам'ять і китайську політику описує, як китайська влада поставила в центр патріотичного виховання концепцію "століття національного приниження" - періоду іноземної експансії, нерівноправних договорів, японського вторгнення та внутрішньої слабкості держави.

Комуністична партія позиціонувала себе як єдина політична сила, яка має потенціал подолати наслідки цього приниження та повністю відновити велич країни.

Цей випадок ілюструє концепцію "обраної травми", запроваджену психіатром Ваміком Волканом. Йдеться про історичний досвід, який політичні лідери свідомо трансформують у ключовий аспект колективної ідентичності.

Таким чином, відмова від жорсткої позиції щодо Тайваню стала б для китайського уряду не лише зміною зовнішньої політики, а й серйозним викликом для історичних наративів, на яких він будував свої претензії на владу протягом багатьох років.

Чому Тайвань ідеально вписується в історичні страхи Пекіна

Події 1949 року вражаюче відображають модель фрагментації, на якій базується Комуністична партія.

Після невдачі у громадянській війні китайські націоналісти під керівництвом Чан Кайші втекли на Тайвань. Вони не оголосили про створення нової незалежної держави, а просто перемістили уряд Китайської Республіки на острів, продовжуючи вважати себе законним представником всього Китаю.

До 1971 року представництво Китаю в Організації Об'єднаних Націй належало саме Китайській Республіці.

У період холодної війни уряд Тайваню підтримував свої вимоги на материковий Китай і навіть розробляв плани для повернення цієї території за допомогою військових дій.

Проте з процесом демократизації на Тайвані ситуація зазнала значних змін. Сучасні жителі Тайваню все більше відчувають себе відокремленими від материкового Китаю, а більшість населення острова не має бажання встановлювати контроль над континентальною частиною.

Незважаючи на це, Пекін все ще розглядає Тайвань через призму конфлікту між двома китайськими адміністраціями.

Проблема полягає не в самій історії, а в її вибірковому використанні.

Протягом століть китайські держави неодноразово співіснували одна з одною. Наприклад, у 1005 році династія Північна Сун підписала угоду з державою Ляо, фактично визнавши її правителя рівноправним партнером. Між 317 і 589 роками китайські території більше 250 років були поділені між різними політичними утвореннями. Більше того, після свого відступу до Монголії Північна Юань продовжувала чинити опір спробам династії Мін знищити її.

Отже, історичні аргументи про нібито абсолютну неможливість співіснування кількох китайських держав не витримують перевірки.

Але Комуністична партія, зробивши національне об'єднання головним елементом власної легітимності, вже не може легко відмовитися від цієї інтерпретації. Так само росія представляє війни проти сусідів як боротьбу з екзистенційними загрозами. Йдеться радше про загрозу владі самого путіна, а не існуванню російської держави.

Як Пекін сам зменшив свої шанси на відступ.

Історичні наративи поступово перетворилися на юридичні й політичні зобов'язання китайської держави.

У 2005 році Китай прийняв закон, що спрямований на боротьбу з сепаратизмом, який дозволяє використання силових методів у певних випадках для запобігання відокремленню Тайваню.

У 2022 році влада опублікувала Білу книгу про тайванське питання, в якій об'єднання острова з материковим Китаєм визначено як невіддільну складову великого відродження китайської нації.

Наступного року було ухвалено закон про патріотичне виховання, який закріплює тему національного об'єднання в державній системі освіти та називає його "священним обов'язком" усіх китайців, зокрема жителів Тайваню.

Політичні заяви Сі Цзіньпіна також посилювали ці зобов'язання.

Ще у 2013 році китайський лідер заявив, що тайванську проблему не можна нескінченно передавати від одного покоління до наступного. Це істотно відрізняється від підходу Ден Сяопіна, який був готовий чекати на об'єднання навіть тисячу років.

Кожен новий закон, політична заява та освітня програма збільшують для китайського керівництва ціну відступу.

Дослідження, проведене Джессікою Чень Вайс та Алланом Дафо, виявило, що громадяни Китаю мають негативне ставлення до безрезультатних загроз з боку влади, проте позитивно оцінюють стриманість, коли пропаганда представляє її як важливий крок до досягнення успіху в майбутньому.

Це свідчить про те, що Пекін може обґрунтовувати тривале підтримання існуючого стану справ, проте йому значно важче прямо відмовитися від цілі об'єднання під впливом зовнішніх країн.

Зміна лідерів у Китаї може стати шансом для поступового відходу від старої моделі, не роблячи це публічно. Ключовим індикатором цього процесу могли б стати зміни в офіційній риториці: чи залишиться Комуністична партія налаштованою на акцентування теми об'єднання, чи з часом відмовиться від неї на політичній арені.

Основна помилка військових ігор США.

Працюючи в якості розробника та арбітра військових ігор у Військово-морському коледжі США, я дотримувався важливого принципу: нехтування моделлю фрагментації може призвести до серйозних ризиків. Для того, щоб військові ігри були дійсно ефективними, ця модель повинна бути врахована, навіть якщо це лише на рівні усвідомлення арбітрів. В аналізі дій Пекіна важливо оцінювати не лише військові витрати, але й цивілізаційні наслідки бездіяльності. Голосне питання полягає не в тому, "чи можемо ми здобути перемогу", а в тому, "чи зможе режим уникнути долі династії, що втратила Небесний мандат". Більшість стратегічних моделей конфлікту навколо Тайваню базуються на припущенні, що китайське керівництво діє як раціональний актор, який зважує військові витрати, ризики та потенційні вигоди.

Якщо ймовірна ціна вторгнення перевищує очікувані переваги, Китай має відмовитися від силового сценарію. Це цілком зрозуміла логіка, але вона не обов'язково відповідає способу мислення китайського керівництва.

Дослідимо серію військових симуляцій, що проводяться Центром стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS) і присвячені потенційному вторгненню Китаю в Тайвань. Ці дослідження ретельно моделюють військові спроможності учасників, організацію логістики, втрати в повітряному і морському флоті, а також етапи бойових дій. Проте ці симуляції не були розроблені з метою відображення того, як керівництво КНР оцінює політичні виклики.

Військова модель здатна з високою точністю прогнозувати кількість бойових вильотів, проте при цьому вона може спиратися на припущення щодо справжніх страхів китайського керівництва.

Існує проблема дзеркального мислення, коли стратегічні розробники воєнних ігор припускають, що противник оцінює ризики та вигоди так само, як вони самі. Американські воєнні ігри повинні враховувати не лише військову ціну нападу на Тайвань, а й політичну ціну бездіяльності для Компартії.

Якщо китайські керівники переконані, що втрата перспективи об'єднання ставить під загрозу існування їхнього режиму, вони можуть погодитися на військові витрати й втрати, які американські аналітики вважають неприйнятними.

Це змінює всю логіку стримування.

Пекін може виявити меншу чутливість до можливих великих військових втрат, але при цьому буде рішучіше реагувати на символічні кроки Вашингтона, які не впливають на реальне співвідношення сил.

Отже, ймовірність війни не зросте тільки в той момент, коли Китай досягне військової домінанти. Конфлікт може виникнути внаслідок політичних обставин, за яких китайське керівництво прийме рішення, що бездіяльність є більш ризикованою, ніж застосування військової сили.

Війна не є неминучою. Поріг, за яким Пекін може вдатися до сили, потенційно нижчий, ніж передбачають традиційні американські моделі.

Чому демонстративний тиск США може збільшувати ризик війни

Американська стратегія стримування, як правило, полягає у збільшенні витрат на потенційні агресивні дії. Укріплення оборонних можливостей Тайваню, постачання військової техніки та розміщення американських військових у цьому регіоні мають на меті переконати Китай у тому, що напад стане занадто витратним.

Ця політика є важливою, але необхідно враховувати історичні страхи, які підтримує китайська влада. Суть проблеми полягає в тому, що певні дії Вашингтона можуть не лише посилювати механізми стримування, але й надавати політичні підстави для ескалації з боку Китаю.

Особливо це стосується заяв про статус Тайваню, публічних суперечок про політичний статус острова та символічних візитів високопосадовців.

Для Сполучених Штатів ці дії є способом продемонструвати свою рішучість і підтримати партнера в демократичних цінностях. Для Комуністичної партії Китаю ж вони можуть слугувати підтвердженням її власного історичного наративу: іноземні держави знову втручаються в те, що Пекін вважає внутрішніми справами Китаю, заважаючи національному відродженню.

Це не вказує на те, що Вашингтон має йти на компроміси з вимогами Пекіна. Навпаки, необхідно чітко відокремити два типи американських сигналів.

Перший етап включає в себе заходи, що підвищують військову вартість агресії: постачання озброєння, навчання тайванських військовослужбовців, розгортання військових підрозділів та показ готовності реагувати на силові спроби змінити статус-кво.

Другий аспект полягає у символічних діях, які, хоч і не суттєво впливають на військову рівновагу, проте змушують китайське керівництво реагувати, аби не постати слабким в очах свого народу.

Саме другого різновиду сигналів Вашингтону варто уникати, якщо вони не дають відчутних стратегічних переваг.

Візит Ненсі Пелосі як приклад небезпечного сигналу

Одним з найяскравіших випадків є поїздка Ненсі Пелосі, яка на той момент обіймала посаду спікера Палати представників США, на Тайвань у серпні 2022 року. Вашингтон сприймав цю подію як знак підтримки Тайваню, тоді як Пекін скористався цим для значного збільшення своєї військової присутності в околицях острова.

Протягом серпня 2022 року 302 літаки Народно-визвольної армії Китаю перетнули серединну лінію Тайванської протоки. До 2025 року ця цифра зросла до приблизно 1500 перетинів на рік, і такі події фактично перестали викликати інтерес у міжнародних ЗМІ. В результаті, Китай зміг суттєво змінити традиційні норми військової присутності в районі Тайваню.

Навряд чи Пекін не шукав би інших приводів для таких дій. Але візит Пелосі надав йому зручне політичне виправдання.

Неафішовані продажі зброї або прохід американського авіаносця Тайванською протокою можуть ефективніше підвищувати ціну можливої агресії, не створюючи такої самої необхідності для китайського керівництва демонстративно реагувати.

У той же час, зайва обережність може дати Пекіну підстави вважати, що Вашингтон є слабким.

Однак недостатню демонстрацію рішучості відносно легко виправити чіткою політичною заявою або відповідним військовим сигналом. Натомість виправити наслідки надмірно демонстративних сигналів значно складніше.

Тайвань зазнав значних змін, тоді як Пекін все ще тримається старих уявлень.

Згідно з інформацією, представленою Центром дослідження виборів Національного університету Ченчі, 62% населення острова вважає себе лише тайванцями, тоді як менше 3% ідентифікують себе виключно як китайці.

Це свідчить про те, що традиційна концепція, згідно з якою Тайвань виступає як укриття для уряду, що має намір відновити контроль над усім Китаєм, поступово втрачає свою актуальність.

Сьогоднішній Тайвань насправді діє як незалежна демократична політична одиниця, жителі якої розвинули свою унікальну ідентичність.

Під час своєї інавгурації президент Лай Цінде запевнив, що дотримуватиметься статус-кво, не піддаватиметься тиску й уникатиме провокацій. Проте трактування статус-кво, яке підтримує Тайбей, суттєво відрізняється від позиції Пекіна. Тайваньська адміністрація вважає, що острів вже має свій суверенітет і не потребує повторного проголошення незалежності. Натомість Китай вважає Тайвань невід'ємною частиною своєї території.

Ці питання не можуть бути вирішені лише Вашингтоном або Пекіном, і певні пропозиції, скоріше за все, не знайдуть підтримки в Тайбеї.

Візити американських представників до Тайбею сприймаються як знак підтримки. Більшість жителів Тайваню позитивно оцінили візит Ненсі Пелосі, незважаючи на проведені після цього китайські військові навчання, хоча більшість виборців Гоміньдану висловили незадоволення. Ці запевнення стали особливо актуальними в умовах, коли лише приблизно третина тайванців вважає США надійним партнером. Вашингтон може компенсувати зменшення символічної підтримки реальними кроками щодо зміцнення оборонних спроможностей Тайваню.

Вашингтон раніше закликав Тайбей до обережності: у 2003 році президент Джордж Буш-молодший відкрито виступив проти референдуму, ініційованого президентом Тайваню Чень Шуйбянем, оскільки США не підтримували односторонні зміни в статус-кво з боку будь-якої сторони.

Безпека Тайваню має залежати насамперед від військових можливостей, а не від демонстративних політичних жестів Вашингтона.

Чи не стане обачність США стимулом для агресора?

Є й серйозніше заперечення: такий підхід фактично винагороджує Пекін. Якщо посилання на історичну травму спонукає США до стриманості, китайська влада матиме всі підстави дедалі частіше до неї апелювати.

Але йдеться лише про стриманість у символічних діях. Постачання озброєнь, розгортання військ, підготовка військових і самі зобов'язання США залишаються незмінними. Тож апелювання до історичної травми не дає Пекіну жодних додаткових військових переваг. Навпаки, воно лише тугіше затягує кайдани, які китайська влада сама на себе наклала.

Чим більше Пекін асоціює легітимність свого режиму з об'єднанням Тайваню, тим дорожче йому обходиться будь-який явний відступ, і тим менше можливостей залишається у китайського керівництва для дій. Вашингтон, позбавляючи Пекін підстав для ескалації, одночасно зміцнює оборонні спроможності Тайваню, змушуючи Пекін платити за власну риторику без отримання жодних вигод у відповідь.

Проте ця стриманість стосується лише символічних дій. Постачання зброї, розгортання військових контингентів, підготовка солдатів і самі зобов'язання Сполучених Штатів залишаються без змін. Таким чином, звернення до історичних травм не надає Китаю жодних додаткових військових переваг. Кожне таке звернення лише ще більше затягує кайдани, які китайська влада наклала на себе.

Нещодавно Вашингтон демонструє протилежну позицію. Коли в травні президента Дональда Трампа запитали про його підтримку пакету озброєнь для Тайваню на суму 14 мільярдів доларів, якого ще не було остаточно затверджено, він відповів, що "поки що відкладе" це питання і що все "залежить від Китаю". "Чесно кажучи, це досить потужний козир у переговорах для нас", - додав Трамп.

Використання оборонних можливостей Тайваню як предмету переговорів під час самітів – це крок, який суперечить наведеним аргументам.

Якою повинна бути нова стратегія США?

Необхідно розглянути три ключові елементи американської політики.

По-перше, характер сигналів Пекіну. Вашингтон повинен частіше й чіткіше говорити про наслідки застосування Китаєм військової сили, але якомога рідше вступати в публічні суперечки щодо правового статусу Тайваню.

По-друге, дипломатичну риторику. Недоцільним є постійно представляти Тайвань як стратегічний інструмент американського суперництва з Китаєм або як передовий рубіж глобального протистояння демократії та авторитаризму.

Хоча ці визначення можуть мати сенс з американської перспективи, для китайської пропаганди вони слугують підтвердженням думки, що іноземні країни експлуатують регіони, які Пекін вважає частиною свого територіального суверенітету, у власних геополітичних інтересах.

Вашингтон здатний підтримувати демократичні цінності Тайваню, не роблячи острів центральним елементом американсько-китайського суперництва.

По-третє, послідовність американської політики. США нині одночасно заявляють, що не підтримують незалежність Тайваню, постачають йому сучасні озброєння та відряджають на острів високопосадовців.

Цей сплав є складовою традиційної стратегії стратегічної невизначеності, яку застосовують Сполучені Штати. Однак така невизначеність ефективна лише в тому випадку, якщо супротивник сприймає її саме в тому ключі, в якому це передбачалося.

Влада Китаю може інтерпретувати ці сигнали не як стратегічний дипломатичний крок, а як свідчення зовнішнього втручання і загрози для національної єдності. У зв'язку з цим, США слід чітко сформулювати свою позицію: Вашингтон не вказує, яким чином Китай і Тайвань мають вирішувати свої суперечки, але підкреслює важливість мирного розв'язання конфліктів і не визнає одностороннього використання сили, яке могло б змінити існуючий статус-кво.

Цей підхід не є новим і не варто вважати його політикою поступок. У 1950-1960-х роках американські адміністрації вживали заходів, щоб стримати не лише комуністичний Китай, а й націоналістичний уряд Тайваню від спроб відновлення громадянського конфлікту. Наприклад, у 1965 році адміністрація Ліндона Джонсона завадила реалізації планів Чан Кайші щодо вторгнення на китайську територію. У 2003 році президент Джордж Буш-молодший відкрито висловився проти ініціативи президента Тайваню Чень Шуйбяня провести референдум. Таким чином, принцип неприйнятності зміни статус-кво силовим шляхом може бути застосований до обох сторін конфлікту.

Час може стати перешкодою для Пекіна.

Найбільш стабільним результатом може виявитися не остаточне юридичне вирішення питання Тайваню, а поступове відходження Комуністичної партії Китаю від традиційної моделі, згідно з якою існування Тайваню сприймається як загроза її легітимності.

Чим довше Тайвань залишатиметься самостійним демократичним утворенням, тим менш вірогідною виглядає ідея про його неминуче об'єднання з материковим Китаєм.

Проте важливо уникати постійного відтворення однієї й тієї ж історичної травми.

Політика Сполучених Штатів повинна інтегрувати два важливі аспекти: систематичне підвищення оборонних можливостей Тайваню і водночас обережність у своїх публічних діях, які можуть спровокувати Пекін до мобілізації громадськості на основі страху перед можливим новим національним приниженням.

Цей метод також необхідно взяти до уваги в контексті військових стратегій та оборонного планування в Сполучених Штатах.

Американським експертам недостатньо лише аналізувати військові можливості Китаю. Вони мають також враховувати, як китайське керівництво сприймає загрози, що ставлять під загрозу його політичне виживання. Адже противник, який вважає, що бездіяльність може призвести до катастрофи для його режиму, може вчиняти зовсім інакше, ніж це передбачає стандартний аналіз військових витрат і вигод.

Комуністична партія Китаю сама ж опинилась у політичній пастці: маніпулюючи історичними травмами для укріплення своєї влади, вона поступово звузила свої можливості для ухвалення рішень.

Для США це передбачає потребу не лише утримувати Китай за допомогою військових засобів, але й глибше усвідомити історичні побоювання, що впливають на дії китайського уряду.

Доля Тайваню визначатиметься не лише балансом сил у Тихому океані, але й тим, чи зможе Пекін відмовитися від історичного наративу, який став основою його політичної легітимності.

Источник: War on the Rocks