Ілько Лемко: Безкінечна проблема Донбасу
Знову Донбас опинився в центрі уваги інформаційного простору. Із подачі нашого президента, як той бісик, що вискочив із портсигара, виникла ідея міфічного референдуму щодо статусу регіону. Це голосування, яке ніколи не відбудеться, і навіть якби сталося, то не мало б жодних юридичних наслідків. Почалися безглузді дискусії про якусь "вільну економічну зону", що нагадує про часи сумнозвісних Мінських угод, які мали на меті закріплення "особливого статусу окремих територій Донецької та Луганської областей", звідки й виник термін ОРДЛО.
Слід усвідомити, що це всього лише ще одна сцена з української дитячої п'єси, призначеної для старого дідуся Трампа. Однак, згадка про Донбас, який, як відомо, не терпить пустоти, викликає певну ностальгію, нагадуючи про гіркоту роз'єднаності України в перші десятиліття нової незалежності, де цей регіон мав надзвичайно важливе значення. Знову виникає бажання зануритися в ту історію, яку важко читати без відчуття гіркоти...
Схід України ще віддавна був потужним осередком українського сепаратизму і не випускав можливості "тишком-нишком запустити усобиць лютую змію" (Тарас Шевченко). Ще у часи Великої Руїни (1657-1687) лівобережний гетьман Іван Брюховецький, потрапивши під юрисдикцію Москви, визнав своїм ворогом єдинокровного брата українця, правобережного гетьмана, прихильника турецької (натовської) орієнтації Петра Дорошенка, а Дорошенко з приводу цього констатував: "... Божою волею український народ обох сторін Дніпра роздвоєний і видаємося собі ворогами...".
Але надзвичайне значення у розколі України відіграв сепаратизм 1917 року. Ленінські лицемірні заяви на кшталт "вплоть до отделения" змушували серйозно замислитися над хоча б теоретично можливими втратами Росії за сценарієм "вплоть до". Уявляючи собі межі майбутньої української "автономії", які сягали Чорного моря, Одеси, Донецького регіону, Херсонщини, Катеринославщини і Харківщини, російські шовіністи з жахом усвідомили, що вони втрачають не лише вихід до моря, а й донецьке вугілля, катеринославський метал, харківську промисловість, херсонський хліб. І тоді виникла ідея обґрунтувати неможливість передання Україні "неукраїнських земель". Якщо Київщину, Полтавщину, Поділля, Волинь і навіть Чернігівщину червоні шовіністи ще могли зі скрипом визнати українськими, то Одесу з Чорним морем і шляхом до Дарданелл, Таврію, промислові райони Катеринославщини і Слобожанщини, Донбас - ні за що у світі. Підстави до обґрунтування були звичні: це не Україна, і навіть не Малоросія, це Новоросія, тут і населення здебільшого не українське, одне слово - це російський край. То що нового вигадав Путін?..
Отже, вся стратегія російських більшовиків була спрямована на знищення зародків новітньої української державності. Внаслідок цього було визначено оптимальний підхід до реалізації цієї політики — "федералізм", термін, який став дуже знайомим. Основною метою було поділити єдиний національно-етнографічний український простір на окремі регіони, які мали отримати статус "федеративних радянських республік". Принцип національної державності для України категорично відкидався. Більшовицькі ЗМІ відкрито заявляли, що основа для створення цих федеративних республік ґрунтувалася не на національних, а лише на економічних засадах.
Ідучи за схемою, виробленою ще ворожою капіталістичною кадетською Комісією Тимчасового уряду (російський шовінізм єднає ворожі класи), більшовики утворювали з "хлібно-залізно-вугільного" регіону (Харківська, Катеринославська, Херсонська губернії) єдину Донецьку Федеративну Совітську Республіку. Таврія і Крим створювали Таврійську Федеративну Совітську Республіку, були плани створення також Київської і Північно-Західної федеративних республік - різних частин "единой и неделимой" федеративної Росії.
Таким чином російський більшовизм остаточно відкидав звинувачення своїх патріотів-шовіністів у тому, що він нібито розтринькує Велику Росію, могутню й багатющу імперську державу. "Вплоть до отделения" більшовики спустили на гальмах і довели, що вони не гірше від капіталістів-кадетів і від самого царя-батюшки вміють "собирать русские земли". Найцікавіше, що на ґрунті маячної ідеї "великой и неделимой" об'єднувалися непримиренні класові вороги. Коли більшовики під командуванням Муравйова вступили до Києва, голова Київської міської думи правий есер і класовий ненависник більшовизму вітав вступ більшовиків до української столиці, як момент "воссоединения великого русского народа".
Чорносотенна та контрреволюційна преса, виправдовуючи більшовиків у всіх їхніх діях, відкрито визнавала їх досягнення та їхню національну політику. Таким чином, більшовизм та російський шовінізм буржуазно-капіталістичного характеру остаточно злилися в одне ціле. Це яскравий приклад консолідації нації, яка відбулася навіть на фоні найгостріших класових конфліктів у світі, викликаючи подив і заздрість.
Східний московський сепаратизм під більшовицькою оболонкою гучно про себе заявив наприкінці 1917 року. Харківська, катеринославська і донецька більшовицькі організації були найбільш потужними і численними в Україні, до речі, на відміну від київської, полтавської, чернігівської, житомирської і вінницької організацій, де більшовики перебували на третьорядних ролях. Етнічна українськість противилася більшовизмові. Та навіть у лавах самих більшовиків точилися серйозні суперечки на регіональному ґрунті щодо незалежності України.
Київські більшовики постійно перебували в конфлікті з харківськими та катеринославськими однодумцями, серед яких виділялися такі фігури, як Артем і Петровський (на його честь було названо місто Дніпропетровськ). Якщо київські більшовики частково визнали право українського народу на самостійність, то Артем та його прибічники дотримувалися жорсткої лінії заперечення, проголошуючи принципи валуєвщини - "не було, немає і не може бути".
Більшовики донеччани, харків'яни і катеринославці не хотіли себе навіть визнавати частиною України, яку вони для себе обмежили Правобережжям, а самі тяжіли лише до РСФСР, як самостійна донецько-криворізька організація. Після ухвалення Берестейського миру російські більшовики намагалися не допустити відновлення влади Української Центральної Ради у надзвичайно важливому в економічному і стратегічному стосунку Донецько-Криворізькому регіоні.
Таким чином, 30 січня 1918 року в Харкові на Четвертому з'їзді Рад робітничих депутатів Донецького та Криворізького басейнів за ініціативою Артема та його однодумців було проголошено нове політичне утворення - Донецько-Криворізьку Радянську Федеративну республіку, що являло собою комуністично-більшовицький гібрид, що частково нагадував державу. 14 лютого сепаратисти створили свій "уряд" - Раду Народних Комісарів, в якій на провідних посадах опинилися особи з досить помітними прізвищами: Артем (Сергєєв) став головою Раднаркому, Магідов очолив комісію праці, Філов відповідав за судові справи, Рухимович - за військові питання, а Жаков - за освіту.
До складу "республіки" увійшли сучасні області Харків, Суми, Дніпро, Донеччина, Луганщина, Запоріжжя, Миколаїв та частина Херсонщини. Лідери цього нового утворення без жодних правових підстав оголосили про своє приєднання до радянської Росії, яка на той момент офіційно не визнала цей крок. Основною метою "республіки" стало втілення ленінської концепції: "Без українського хліба, без українського цукру, без українського металу, без українського вугілля радянська Росія неможлива".
Скориставшись слабкістю Центральної Ради, донецько-криворізький уряд проголосив про повалення її керівного органу Генерального Секретаріату. Для Росії це був зручний кон'юнктурний хід: мовляв, війну з Україною веде вже не Росія, а "український" Харківський уряд, таким чином це громадянська війна між самими українцями (згадаймо період 2014-2022 років). Така позиція звісно була лицемірством, бо проросійський маріонетковий уряд усі директиви одержував із Петрограда і вів військові операції проти Центральної Ради силами російського уряду.
Проте Ленін незабаром усвідомив, що з його задумом про Донецько-Криворізьку республіку він зайшов занадто далеко, адже його метою була не частина України, а вся країна в цілому. Схоже, що і Путін перестарався з ЛНР та ДНР, де безрезультатно намагався вирішити ситуацію протягом восьми років. Цьому, зокрема, сприяла слабкість українського уряду в Києві, який уже не міг протистояти наступу московських більшовиків. Крім того, наступ німецьких військ створював загрозу захоплення всієї території України, що теоретично могло б відкрити шлях до її незалежності.
Ленін вказав своїм союзникам на їх короткозорість, пов'язану з сепаратизмом. У листі до Орджонікідзе він зазначав: "Щодо Донецької республіки, передайте товаришам... що, незважаючи на всі їхні спроби виділити свою область з України, згідно з географією Винниченка, вона все ж таки буде частиною України, і німці її завоюють. Тому відмовлятися від спільного фронту оборони з іншими регіонами України — це абсолютно безглуздо з боку Донецької республіки."
Проте донецькі сепаратисти (по суті, російські шовіністи) так захопилися своїми планами, що дозволили собі спочатку не підкоритися наказам свого лідера. Ідея будь-якого зв'язку з Україною здавалася їм абсолютно неприпустимою. Керівництво Донецько-Криворізької республіки навіть відмовилося направити своїх представників на Другий Всеукраїнський з'їзд Рад. Однак термінове засідання ЦК РКП(б) під керівництвом Леніна змусило "бунтівників" зрозуміти свою помилку: "На український з'їзд Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів мають прибути товариші з усієї України, включно з Донецьким басейном. На цьому з'їзді необхідно створити єдиний уряд для всієї України. Усі партійні працівники повинні об'єднати зусилля для формування спільного фронту оборони. Донецький басейн слід вважати невід'ємною частиною України".
Артем і його прихильники не мали іншого виходу, як визнати свої невдачі. Другий Всеукраїнський з'їзд Рад, що відбувся в березні 1918 року, ухвалив рішення про приєднання Донецько-Криворізької республіки до радянської України. Це штучне сепаратистське утворення втратило свою актуальність, оскільки територія потрапила під контроль Росії. Таким чином, за словами Путіна, Ленін "створив Україну", яка через кілька тижнів була захоплена російськими більшовиками, що призвело до найгірших і найтрагічніших наслідків для українського народу.
Історія, як бачимо, повторюється, але у ній не все так сумно. Балтійські нації вирвалися з російської тюрми народів 1917 року, а через 23 роки, тобто 1940 року, знову туди потрапили, і вдруге звідти вирвалися 1991 року. Донбас пробув у складі незалежної України теж 23 роки (1991-2014), сподіваємось на його повернення набагато швидше.
