Світ у Газі: Трамп розробляє план двостороннього врегулювання для України.
Угода про припинення вогню між Ізраїлем та ХАМАС не була досягнута в результаті багаторівневих переговорів, як це відбувалося під егідою ООН або "квартету" у 2000-х роках. Цього разу не було присутніх багатосторонніх форматів, резолюцій Генеральної асамблеї чи тривалих консультацій із Європейським Союзом. Основну роль у посередництві відіграла адміністрація США, яка налагодила комунікацію між Ізраїлем, Катаром і Єгиптом без формального залучення міжнародних структур.
Показовим був спосіб комунікації Трампа: мінімум моральних апеляцій, акцент на тому, що конфлікт можна закрити швидко, якщо не розтягувати процес дипломатією. Це вписується у його стиль, відомий ще з кампанії 2016 року - "peace through strength", де мир іде як акт політичної волі. Логіка полягала не в самому припиненні вогню, а в тому, хто його контролює й кому належить авторство.
Трамп ініціює концепцію миру як основу для ведення переговорів.
З перших днів свого президентства Трамп показує, що будь-які угоди повинні приносити йому політичні вигоди або розширювати вплив Сполучених Штатів. Яскравим прикладом є "Авраамові угоди", коли Ізраїль встановив дипломатичні відносини з ОАЕ, Бахрейном та Марокко в обмін на зняття військових обмежень, укладення оборонних контрактів та підтримку з боку Вашингтона в інших питаннях. Цей механізм ґрунтується на швидких домовленостях без затяжних переговорів та з мінімальною участю третіх країн.
Логіка "постконфліктного врегулювання" або побудови життєздатних держав тут відсутня. Перемир'я використовується як пауза для переналаштування регіонального балансу -- наприклад, для торгів із Саудівською Аравією щодо оборонних гарантій, енергетики та стримування Ірану, або для домовленостей із Туреччиною про зони впливу і роль у майбутніх процесах. Таким чином, припинення бойових дій у Газі не фінал, а стартовий етап для регіональних переговорів, де США виступають за власним сценарієм.
Близький Схід як майданчик для відновлення американського впливу.
Протягом останнього десятиліття Сполучені Штати втратили свою можливість самостійно встановлювати параметри безпеки на Близькому Сході. Простір, який раніше контролювався ними, тепер поділили Туреччина, Китай, Росія та інші регіональні гравці, які почали вести переговори без участі американців. Вашингтон не здатний відновити свої позиції через багатосторонні організації, але може повернути контроль шляхом прямого військового втручання. Перемир'я в Газі стало своєрідним експериментом: це не просто питання архітектури безпеки, а свідчення здатності швидко зупинити конфлікт і встановити рамки для подальших домовленостей.
Ця дія одночасно закриває кілька можливих варіантів розвитку подій.
По-перше, Європейський Союз був виключений з цього процесу. Його не залучили ні на стадії узгодження, ні перед офіційним оформленням умов, що позбавляє Брюссель можливості виступати в ролі гуманітарного чи політичного посередника.
По-друге, ООН перетворилася на платформу для післяконфліктного врегулювання. Це знижує вагу будь-яких резолюцій і дозволяє Вашингтону здійснювати дії без необхідності колективного затвердження.
По-третє, Китай отримує вказівку на те, що регіон все ще залишається під американським впливом. Навіть у відсутності військової присутності, США можуть перешкоджати виникненню альтернативних шляхів вирішення конфліктів.
По-четверте, Туреччина, Катар і Саудівська Аравія повинні не суперничати одна з одною, а адаптувати свої позиції відповідно до вже встановлених американських стандартів. Їхня незалежність залишається, проте вона безпосередньо залежить від того, як США надалі будуть регулювати доступ до механізмів безпеки та політики.
Отже, вирішення ситуації в Газі стало тестом для США, щоб з'ясувати, чи здатні вони знову взяти на себе одностороннє управління великими конфліктами без залучення міжнародних інститутів та союзників. Мова йде не про остаточне рішення, а про відновлення здатності визначати параметри дій для інших учасників, які змушені реагувати вже по факту ухвалення рішення.
Пряма проекція на Україну
Українська ситуація вже стала предметом уваги Трампа, який розглядає її як майданчик для демонстрації свого підходу. Для Вашингтона ця війна виконує кілька ключових функцій: вона стримує Росію без безпосередньої участі США, змушує Європейський Союз активізувати свою військово-промислову базу і обмежує вплив Китаю через санкції та логістичні бар'єри. Проте фінансові витрати, політична фрагментація на Заході та зростаючий внутрішній тиск у США спонукають до пошуку рішення, яке можна буде реалізувати швидко, без необхідності формування широкої коаліції.
Якщо перемир'я на Близькому Сході можливо реалізувати без ООН, ЄС чи НАТО, це відкриває шлях до спроби заморозити конфлікт в Україні поза форматами "Рамштайна" або ОБСЄ. У цьому сценарії не потрібно колективного рішення: достатньо двосторонніх каналів між Вашингтоном і Москвою, а Київ підштовхується до прийняття умов через обмеження допомоги та пропозицію участі у відбудові.
У цьому підході мирна формула набуває характеру транзакцій. Москва фактично отримує визнання свого контролю над певними територіями через часткове скасування санкцій або укладання специфічних угод у сфері безпеки. Київ, у свою чергу, зберігає можливість отримання фінансування для відновлення, постачання військової техніки та участі в інтеграційних програмах, але без жодних гарантій щодо членства або відновлення своїх кордонів. Вашингтон розглядає вирішення конфлікту як політичний інструмент: зменшення бюджету підтримки, виключення цього питання з внутрішнього порядку денного та демонстрація своєї здатності стримувати Китай через контроль над європейським регіоном.
Яким чином може виглядати план дій для Києва?
Передумови вже закладаються. Скорочення або тимчасове блокування військових пакетів використовується як важіль впливу на внутрішні рішення України. Публічно артикульовані вимоги щодо "ефективності управління", "боротьби з корупцією" та "оновлення командних структур" виконують функцію підготовчого тиску перед переговорною фазою. Паралельно питання постачання далекобійних систем, зокрема ракет Tomahawk, ставиться в залежність від американського контролю над їх застосуванням - через інструкторів, подвійне управління або обмеження по цілях.
Наступним кроком може стати встановлення прямих зв'язків між Вашингтоном і Москвою без залучення багатосторонніх форматів. Росія може запропонувати зменшення співпраці з Китаєм і Іраном в обмін на певні поступки на фронті і часткове зняття санкцій. Для США це стане можливістю подати угоду як розумне завершення конфлікту перед внутрішньою аудиторією або в контексті більш широкої угоди зі Сходом.
Остаточна модель буде передбачати умовне завершення конфлікту з визначенням лінії розмежування як де-факто кордону. Відновлення інфраструктури покладеться на Європейський Союз, в той час як безпекові гарантії будуть оформлені у вигляді двосторонніх угод зі США, без зобов'язань щодо вступу до НАТО.
Вплив на Україну: участь без реального впливу.
Найбільша загроза для України не стільки у втраті територій, скільки у втраті можливості визначати умови завершення конфлікту. Якщо Трамп вирішить застосувати до України стратегію, перевірену на Газі, то предмет переговорів зосередиться не на суверенітеті, а на перерозподілі впливу між США, Китаєм та Європейським Союзом. Київ опиниться в ситуації, коли його залучать до реалізації вже ухвалених рішень, а не до їх розробки, в той час як Європа буде змушена фінансувати новий статус-кво.
Американська стратегія в даній ситуації не вимагає залучення НАТО в якості посередника. Вашингтону важливо досягти контрольованої угоди, яку можна буде представити як власний успіх. Якщо вдалося реалізувати мирне вирішення в Газі без участі багатосторонніх інститутів, Україна може стати прикладом того, що колективні механізми більше не є необхідними для завершення конфлікту.
Якщо ви виявили помилку в написанні, будь ласка, дайте нам знати.
