Олександр Левченко: Вшанування пам'яті жертв українсько-польського конфлікту під час Другої світової війни – Блоги | OBOZ.UA
Українці та поляки мають давнє спільне минуле, яке сповнене як трагедій, так і значних перемог. Ця історія не є легкою, тому важливо підходити до висвітлення відносин між цими народами з обережністю та відповідальністю. Також необхідно правдиво відображати складні моменти минулого, уникаючи надмірної політизації та штучного загострення історичних проблем. Одним із найактуальніших у медіа є питання українсько-польського конфлікту під час Другої світової війни. Одним з найтрагічніших моментів цього протистояння стали події на Волині в ніч з 10 на 11 липня 1943 року, коли підрозділи УПА, за підтримки місцевого населення, здійснили напади на села, де проживало переважно польське населення.
11 липня Республіка Польща офіційно вшановує день пам'яті жертв так званого "геноциду, вчиненого ОУН та УПА на східних територіях Другої Речі Посполитої". Міністерство закордонних справ України у своїй заяві від 05 червня 2025 року закликало польську сторону утриматися від кроків, які можуть призвести до зростання напруження у двосторонніх відносинах. В українсько-польському протистоянні обидві сторони чинили злочини, жертвами яких найчастіше ставало цивільне населення. Мусимо вшанувати всіх її жертв, вивчити всі його передумови, обставини та наслідки. Забуття чи приховування - неможливе і неприпустиме. Здатність брати на себе відповідальність за своє минуле, вміння бачити і сприймати його таким, яким воно було, - це внесок у розбудову кожної зрілої нації.
Українсько-польське сусідство протягом століть було сповнене як спільних трагедій, так і перемог. Ми не можемо і не маємо забувати минуле, але воно не може мати виключного впливу на наше сьогодення та майбутнє. З нього маємо брати уроки, як ставати сильнішими, чого уникати і до чого прагнути. Протистояння між українцями та поляками в роки Другої світової війни та перші повоєнні роки є трагічною сторінкою в історії обох народів. Воно було підігріте нацистським і комуністичним тоталітарними режимами з метою послаблення польського та українського підпілля.
Антипольські акції українців 1943-1945 років супроводжувалися масовими вбивствами цивільних поляків, які були етнічною меншиною на Волині. До озброєних націоналістів приєднувалося місцеве українське населення, яке довгий час відчувало утиски з боку польської влади. Водночас польські підрозділи Армії Крайової та селянські батальйони теж вдавалися до масових убивств українського цивільного населення не тільки на території Волині, але й на сучасній території Польщі.
Основними жертвами українсько-польського протистояння у роки Другої світової війни і з польського, і з українського боку були беззбройні цивільні. Саме їм належить насамперед віддати шану: встановити імена, вшанувати та зробити все, щоб подібна трагедія ніколи не повторилася. Польська й українська історіографія по різному трактують конфлікт.
Польська точка зору акцентує увагу на свідомих односторонніх актах українців, які, за її версією, призвели до геноциду та етнічних чисток проти поляків, внаслідок чого поляки змушені були захищати себе, користуючись принципом відплатних дій. Натомість українська історіографія розглядає події на Волині як соціально-політичний конфлікт, в якому українці постраждали від репресивної політики Другій Польській Республіці в 1920-1930-х роках, зокрема у 1938-39 роках. Ці обставини стали каталізатором негативної оцінки дій польських властей щодо українського населення. Політика повного витіснення всього українського з Волині сприймалася етнічними українцями як агресивна і таку, що загрожує їхньому існуванню в цьому регіоні.
Формула примирення довкола цієї болісної сторінки минулого: "Просимо пробачення і пробачаємо" залишається дієвою. Просимо пробачення у польського народу за страждання, завдані представниками народу українського. Наша пам'ять про трагічні події українсько-польського протистояння має сприяти примиренню, а не слугувати помсті та зведенню рахунків. Вона має стати уроком, до чого призводить міжнаціональна ворожнеча, робити сильнішими наші суспільства. Сьогодні російські фашисти - рашисти, так само як і нацисти з комуністами в 1940-х, радо використовують польсько-українське протистояння на ґрунті минулого, щоб розділити та розсварити два народи, зробити слабшими. Під час та відразу після Другої світової війни їм вдалося роздмухати взаємну ворожнечу та зрештою на тлі протиріч знищити українські й польські організовані сили національного спротиву. Тоді наші народи поплатилися за це свободою та великою кількістю людських жертв. Не можна допустити, щоб це повторилося.
Розвиток зрілого та відповідального суспільства неможливий без щирого аналізу власного минулого. Не існує жодного народу, чия історія була б позбавлена як героїв, так і жертв. Це особливо актуально в контексті складних і трагічних подій XX століття в Центрально-Східній Європі. Тому українські інституції та наукові кола активно працюють над створенням максимально об'єктивного, усвідомленого та фактично обґрунтованого погляду на непросту історію українських земель та їх народу в період Другої світової війни.
Конфлікт між українцями та поляками має глибокі історичні витоки. Після закінчення Першої світової війни він переріс у збройне протистояння між Польською Державою та Західноукраїнською Народною Республікою. Ця війна за території, які українці вважали своїми західними землями, а поляки - власними східними, завершилася у 1919 році поразкою української сторони. За підсумками Ризького мирного договору 1921 року, ці землі були приєднані до Польщі. Незважаючи на домовленості між Варшавою та Москвою про розподіл українських земель, як це відбувалося в 17 столітті, зокрема у 1686 році під час укладення Вічного миру, коли Лівобережжя з Києвом відійшло до Московії, а Правобережжя разом із Галичиною та Волинню - до Польщі, український народ не зупинився у своїй боротьбі за захист своїх громадянських, політичних, національних та культурних прав. Ця боротьба набирала різних форм - від політичної активності до збройних виступів і підпільних рухів.
В міжвоєнний період Другій Речі Посполитій українці піддавалися тривалій дискримінаційній політиці, що суттєво не відрізнялася від тих репресивних заходів, які мали місце в 16-18 століттях. Така політика викликала зростання ворожнечі між національностями і створила умови для конфлікту між українцями та поляками. У березні 1939 року на Карпатських перевалах, зокрема на Верецькому, польські війська розстріляли сотні полонених бійців Карпатської Січі, які захищали проголошену незалежною Закарпатську Україну, що була жорстоко придушена угорськими військами.
Безпрецедентний, навіть у ті часи, антиукраїнський акт, що глибоко вразив серця тисяч українців Волині та східної Галичини. Сучасним польським історикам і політикам бракує усвідомлення та оцінки того, що перебування українців на територіях Першої та Другої Речі Посполитої було далеко не найщасливішим етапом їхньої історії. Вони не мали тих самих прав, що й етнічні поляки. Варто нагадати, що Волинь — це історичний український регіон, де ще в перші століття нашої ери проживали автохтонні слов'яни, які називали себе волинянами або дулібами.
Ці племена належали до великої групи споріднених слов'янських народів, відомих як Склавини, які оселялися на правому березі Дніпра, в північних та західних регіонах сучасної України. Тим часом слов'янські племена, котрі мешкали на території сучасної Польщі, зберегли свою первісну назву — Венеди, якою їх позначали давньогрецькі та римські історики. Наприкінці 5 століття, після розпаду Римської імперії, Склавини, включаючи дулібів, почали масову міграцію на захід, освоюючи території сучасних Чехії, Моравії та Словаччини, вносячи свій культурний внесок у ці регіони. Ті, хто залишився, налагодили тісні зв'язки між племенами, орієнтуючись на Київ — перше велике місто слов'янської історії, засноване в 482 році. Київ став об'єднуючим центром для всіх племен Склавинів, включаючи волинян та інші великі групи слов'ян, що мешкали в центральній частині сучасної України, зокрема Антів, які утворили потужний міжплемінний союз. У 6 столітті Анти та Склавини, разом із волинянами-дулібами та білими хорватами, активно переселялися на Балкани.
Ті що залишилися на місці, продовжували своє суспільне та державне життя орієнтуючись на Київ, що за якийсь час стає третім за величиною (після Риму та Константинополя) містом Європи. У 9-му столітті Київ стає на чолі держави Київська Русь, куди і увійшли волиняни. З часом усі племена, які входили раніше до міжплемінних союзів Склавин та Антів починають називати себе Русами, а це батьки сучасних українців. З приходом орд монголів Київська держава руйнується, але її наступницею стає Галицько-Волинське князівство, яке в 1253 році стає королівством на чолі з королем Данилом Галицьким. Тільки в 1569 році після Люблінської унії на Волині почали з'являтися перші поляки. У цьому краї, де одвіку жили дуліби-волиняни, які належали до союзу слов'янських племен Склавин, а потім до Київської Русі та Галицько-волинської держави завжди трималися своїх звичаїв, мови і культури. Тому загроза українській мовній та культурній ідентичності на Волині через шовіністичну політику Другої Речі Посполитої наприкінці 30-х років минулого століття була сприйнята як серйозна загроза усьому українському буттю, що мало тут традицію більше 1500 років.
У роки Другої світової війни конфлікт між українським і польським національними рухами перетворився на жорстокі збройні сутички. Польське підпілля прагнуло відновлення довоєнних кордонів Другої Речі Посполитої, тоді як українські діячі вбачали західноукраїнські землі невід'ємною частиною майбутньої незалежної української держави. В результаті, жодна зі сторін не була готова відмовитися від своїх принципових позицій, що призвело до збройного вирішення національної проблеми.
Головними учасниками збройного конфлікту були військові формування обох підпільних рухів: Українська повстанська армія (УПА) та Армія Крайова (АК). В епіцентрі протистояння опинилося цивільне населення, наявність чи відсутність якого на спірних територіях могла відіграти вирішальну роль у визначенні приналежності цих територій після війни. Але українське та польське населення було не лише жертвою розправ під час нападів ворожої сторони, а іноді - безпосереднім учасником чи навіть ініціатором атак. Конфлікт часом набував характеру селянської війни, в якій питання політичного характеру відігравали вторинну роль. Умови партизанської війни, певна загальна аморальність суспільства під час Другої світової війни, створювали додаткові можливості для скоєння воєнних злочинів обома сторонами протистояння.
Велику роль у розпалюванні конфлікту відіграли треті сили, зацікавлені в ослабленні українського та польського національних рухів: спочатку німецькі окупанти та червоні партизани, а згодом - комуністичні режими в СРСР та Польщі. Війна, що розпочалася з невеликих конфліктів та спорадичних убивств на Холмщині у другій половині 1942 року, наступного, 1943-го, набрала обертів. Епіцентром протистояння стала Волинь. Особливо трагічними стали події в ніч з 10 на 11 липня 1943 року, коли підрозділи УПА за підтримки цивільного населення атакували села, в яких переважало польське населення. Водночас польські підрозділи Армії Крайової та селянські батальйони теж вдавалися до масових убивств українського цивільного населення не тільки на території Волині, але й на території Польщі.
На сьогодні встановлено імена близько 30 тисяч польських і майже 10 тисяч українських жертв цих масових убивств. Ці імена з усіх регіонів, які були охоплені конфліктом. Адже географія протистояння ширилася. Уже взимку 1943-1944 років вона додатково охопила Галичину. Інформація про вбивства циркулювала між різними регіонами, спричиняючи ескалацію: емоційно насичені, перебільшені новини про жертви на одному терені запалювали вогнище конфлікту на іншому. Напередодні відступу нацистів із заходу України, в першій половині 1944 року польське підпілля розгортає операцію "Буря", щоб продемонструвати контроль над цими теренами. Українські повстанці намагалися цьому завадити. В результаті в окремих регіонах дійшло до тривалих боїв між УПА та АК, які припинилися тільки з наближенням радянсько-німецького фронту. Наприкінці 1944 року - на початку 1945-го збройне протистояння охопило Надсяння та Лемківщину, які після вигнання нацистів знову стали частиною Польщі.
Ця область, відома як "Закерзоння", яка була переважно населена українцями, стала останнім полем битви між українським та польським підпіллям, а згодом місцем досягнення компромісу. Навесні 1945 року було укладено угоду про перемир'я, що призвело навіть до співпраці між обома сторонами. Найбільш відомою подією стала спільна атака на містечко Грубешів у травні 1946 року. Після укладення мирної угоди головним противником УПА в цьому регіоні стали військові та адміністративні органи польського комуністичного режиму, які розпочали масову депортацію українців до УРСР. Повстанці вели боротьбу, знищуючи комунікаційні лінії та атакуючи стратегічні позиції Війська Польського та його допоміжних служб, намагаючись зірвати процес вивезення українського населення. Навесні 1947 року УПА влаштувала засідку, в результаті якої був убитий віце-міністр оборони Польщі Кароль Свєрчевський.
Його смерть стала каталізатором для реалізації "остаточного розв'язання українського питання" на території повоєнної Польщі. 28 квітня 1947 року стартувала операція "Вісла" — масштабна депортація приблизно 150 тисяч українців з їхніх рідних земель на північний захід Польщі. Рішення про цю акцію, ймовірно, було ухвалене за участю радянських властей. Конфлікти між УПА та військами ВП завершилися влітку, і керівництво визвольного руху було змушене припинити опір, оскільки українці вже покинули ці землі. Вцілілі підрозділи повстанців здійснили рейд на Захід, намагаючись прорвати інформаційну блокаду, або ж перетнули польсько-радянський кордон, приєднавшись до підрозділів УПА, що дислокувалися там. Спірні території опинилися під контролем комуністичного режиму. Цим протистоянням між українцями та поляками скористався тоталітарний комуністичний режим, який на багато років закріпив своє владарювання над ними.
