Ормузька криза стала початком нової ери нео-каперства — The Guardian.
Від Червоного моря до Балтійського регіону країни все більше застосовують морські простори в якості інструменту впливу.
Світова система морської безпеки переживає найглибшу кризу за десятиліття. Напруженість навколо Ормузької протоки стала лише одним із проявів ширшого процесу. Він уже охопив Червоне море, Південнокитайське море, Балтику, Північне море та Північну Атлантику. Держави дедалі частіше відмовляються від усталених міжнародних правил і повертаються до політики сили на морі, розповідає у своїй колонці міжнародний оглядач The Guardian Саймон Тісдалл.
Автор проводить аналогію з початком XIX століття, коли Сполучені Штати відправили військові сили до Середземного моря з метою захисту свого торгового флоту від атак піратів і корсарів. На його думку, нинішня стратегія Вашингтона щодо Ормузької протоки все більше орієнтується на захист національних економічних інтересів, а не на підтримку міжнародного порядку.
Тісдалл підкреслює, що принцип свободи мореплавства (mare liberum), який протягом багатьох століть був основою міжнародного морського права, сьогодні зазнає небезпеки. Він також наводить слова державного секретаря США Марко Рубіо, який у червні зазначав: "Жодна країна не має права накладати мита чи збори за прохід міжнародними водами".
Проте Дональд Трамп згодом сам висловлював думку про можливість введення подібних платежів, а меморандум, укладений між США та Іраном, фактично визнав право Тегерана і Оману отримувати доходи від транзиту через Ормузьку протоку.
За переконанням автора, ця суперечливість відображає занепад міжнародного консенсусу стосовно свободи судноплавства та поступове відхилення від норм, які протягом багатьох років регулювали морські зв'язки.
Одним із найбільш загрозливих результатів цієї тенденції Тісдалл вважає виникнення нових форм, які історично нагадують каперство. Хоча після Паризької декларації 1856 року приватна військова діяльність на морі була офіційно заборонена, сьогодні держави дедалі частіше застосовують аналогічні механізми, але під іншими найменуваннями.
Передусім ідеться про проксі-сили. Хусити, яких підтримує Іран, атакують торговельне судноплавство в районі Баб-ель-Мандебської протоки, використовуючи блокаду як засіб політичного тиску. Формально вони не є державним флотом, однак отримують зброю, технології та підтримку від Тегерана. За логікою автора, такі структури щораз більше нагадують історичних каперів, які діяли від імені держав.
Відзначено окрему тенденцію, що стосується використання цивільних суден для військово-політичних цілей. Зокрема, Росія експлуатує так званий "тіньовий флот" та допоміжні судна, щоб підтримувати свої гібридні операції. Західні країни неодноразово висловлювали підозри щодо картографування критично важливої підводної інфраструктури, збору розвідувальної інформації та активності поблизу комунікаційних й енергетичних кабелів у Балтійському та Північному морях.
Тісдалл також звертає увагу на все частіше використання державами методів, які нагадують піратство. Він згадує захоплення комерційних танкерів, суперечки щодо можливого стягнення плати за проходження міжнародними протоками та використання морських шляхів як інструменту політичного тиску. Якщо практика Ормузької протоки стане прецедентом, подібні ідеї можуть виникнути й щодо Малаккської протоки, Босфору чи Гібралтару, через які проходить значна частина світової торгівлі.
Окремим аспектом конфлікту є Індо-Тихоокеанський регіон. Автор звертає увагу на створення Китаєм штучних островів у Південнокитайському морі, часті інциденти на морі з Філіппінами, а також військові навчання поблизу Тайваню. Додаткові побоювання викликали нещодавні тренування з бойовою стрільбою китайського есмінця в економічній зоні Японії за участю російського військового судна.
Європейський театр морських конфліктів стає все більш активним. Після серйозних втрат, які зазнав Чорноморський флот, Росія збільшила свою військову присутність у Балтійському морі, Північній Атлантиці, Північному морі та Ла-Манші. Автор статті звертає увагу на пошкодження підводних кабелів і трубопроводів, а також на нещодавні інциденти з участю російських військових суден поблизу берегів Великої Британії, що, на його думку, вказує на загострення морського протистояння між Росією та НАТО.
У той же час все більше країн посилюють свої військово-морські потенціали. Велика Британія має намір оновити свою морську ядерну складову стримування, Австралія активно розробляє проєкт атомних підводних човнів, а держави-члени НАТО переосмислюють свої оборонні стратегії.
Підсумовуючи, Тісдалл стверджує, що нинішня криза виходить далеко за межі окремих конфліктів. На його думку, світ поступово повертається до системи, у якій визначальну роль відіграє не міжнародне право, а сила держав і їхніх союзників. Якщо після середини XIX століття каперство було витіснене міжнародними правилами, то сьогодні його сучасні аналоги усе виразніше проявляються у вигляді проксі-груп, державного примусу та використання морських комунікацій як інструмента геополітичного тиску. Саме тому нинішній хаос дедалі більше нагадує не повернення класичного піратства, а появу своєрідного "нео-каперства" -- державно санкціонованої боротьби за контроль над морськими шляхами під новими політичними й військовими формами.
Боротьба за контроль над ключовими морськими шляхами останніми тижнями лише загострюється. Після нової ескалації між США та Іраном Вашингтон змістив акцент на забезпечення свободи судноплавства через Ормузьку протоку. Одночасно підтримувані Тегераном хусити відкрили новий фронт у Червоному морі, атакувавши нафтові танкери біля Баб-ель-Мандебської протоки.
Водночас Європа активізує свої зусилля в боротьбі з російським "тіньовим" флотом, який відіграє важливу роль у обходженні нафтових санкцій, запроваджених проти Кремля. У статті економіста, волонтера та фахівця з антикризового управління Олега Саркіца під назвою ""Тіньовий" флот вже не ховається в тіні, але все ще ухиляється від покарань", розглядається, як цей флот став одним із основних інструментів російської гібридної політики на морі.
