В умовах війни мовчання стає не цінним металом, а потужною зброєю.
Недавнє повідомлення з Берліна про рішення приховати інформацію про постачання зброї Німеччиною для ЗСУ не є простою бюрократичною ініціативою нового уряду Фрідріха Мерца, а свідчить про свідомий стратегічний поворот одного з ключових партнерів України в Європі. Основна мета цього кроку полягає в тому, щоб ускладнити російському агресору можливість адаптуватися до майбутніх дій своїх союзників.
Проте це рішення також слід вважати тривожним сигналом і важливим орієнтиром для України. Протягом останніх трьох років з Києва неодноразово звучали заяви, які варто було б зберігати у таємниці. Німецьке рішення, здавалося б, підказує: час бути обережнішими у висловлюваннях.
Застереження зовсім не зайве. Згадаймо хоча б початковий період війни. Контрнаступ 2023 року, задуманий як раптовий удар, обговорювали тижнями. Географія напряму, терміни, цілі - усе це ставало надбанням широкої публіки. Навіть випадковий глядач ток-шоу знав, куди рушать ЗСУ. І що було в підсумку? Глибоко ешелонована оборона ворога, невиправдані втрати ЗСУ і майже повний, на думку низки спостерігачів, провал ретельно спланованої операції.
Насправді, аналогічний вплив мала й резонансна стаття тодішнього головнокомандувача Валерія Залужного у виданні The Economist. У цій публікації, нагадаємо, прямо йшлося про "глухий кут", у якому опинилися Збройні Сили України. Чи була там прозорість? Так. Чи була чесність? Можливо. Однак у контексті запеклої війни такі матеріали стають не лише відображенням реальності, але й потенційною підказкою для агресора. Вони прямо підштовхують ворога до висновків: можна розслабитися, можна продовжувати тиск, можна перемогти. Незалежно від намірів, досвідчений генерал, навіть якщо був щирим, напевно надав чимало корисної інформації Кремлю.
І, хай як це сумно констатувати, приблизно в такому інформаційному соусі варилася оборонна система України всі ці роки. HIMARS, Leopard, Storm Shadow - усе це спочатку з'являлося в новинах - і лише потім на фронті. А в результаті Росія мала тижні, а то й місяці на адаптацію. Зводила оборонні споруди, посилювала ППО, передислоковувала частини. Усе це з часом позначалося на карті боїв.
Приклади нераціонального підходу до стратегічно важливої інформації можна спостерігати не лише серед високопосадовців або таких публічних депутатів, як Мар'яна Безугла, але й серед багатьох військових журналістів і громадських активістів, яких важко запідозрити у співпраці з ворогом. Наприклад, останнім часом я неодноразово стикався в різних телеграм-каналах та соцмережах з інформацією про те, що в Збройних Силах України "майже не залишилося піхоти". І хоча в цьому, можливо, є частка правди — адже процес мобілізації та підготовки резервів, як і раніше, вимагає покращення — важливо пам’ятати, що сучасна війна все менш схожа на фронтові хроніки з минулих часів і дедалі більше нагадує шахову партію. Сьогодні війна — це не стільки гра у відкритість, скільки мистецтво дезінформації супротивника. Якщо Україна постійно демонструватиме свої карти, шлях до перемоги стане ще складнішим.
Ось і виникає питання: як збалансувати право на доступ до інформації з потребою в обґрунтованій конфіденційності? Де саме встановлюється межа між свободою висловлювань і військовими інтересами?
Цілком зрозуміло, чому дехто відкрито висловлює свої думки та поширює інформацію про нагальні проблеми Збройних Сил України. Інформаційні повідомлення про нестачу піхоти, низький рівень укомплектованості підрозділів (20-30%), а також труднощі з логістикою та будівництвом оборонних споруд - це не лише тривожні ознаки, а й інструменти для тиску на державну владу. Їхнє завдання - спонукати до дій тих, кого народ обрав для управління країною, і кому за це виплачуються значні кошти. Проте занадто відверті публікації можуть стати джерелом інформації для ворожої розвідки, яка складає ці "пазли" для планування атак на конкретні об'єкти, маршрути та тилові позиції. Один необачний пост у соціальних мережах може призвести до численних жертв, і вже призводив.
Чому так відбувається? Окрім низького рівня довіри до влади (про це буде сказано нижче), є кілька факторів: політичні конфлікти, які продовжують існувати в Україні навіть під час війни, прагнення багатьох журналістів "підштовхнути" державні рішення, а також звичка суспільства до відкритого обговорення всіх аспектів життя - від тарифів до військових операцій. Однак, якщо це ще можна застосувати до тилових питань, то до фронтових справ воно не підходить. Війна - це не захоплюючий серіал і не пресконференція.
Рішення уряду Німеччини засекретити інформацію про постачання зброї Україні фактично відкриває нову главу у війні — главу переоцінки ефективності союзницьких дій. Раніше акцент робився на словесних заявах, резолюціях і звітах про надану допомогу. Тепер же на перший план виходять конкретні дії. Закривши доступ до публічної статистики, Німеччина подала сигнал: стратегічна тиша може виявитися не менш важливим ресурсом, ніж боєприпаси чи безпілотники.
Що це означає для України? Перш за все, настав час переосмислити підхід до прозорості у військовій сфері. Звичка ділитися всіма деталями, навіть з найкращими намірами, повинна залишитися в минулому. Сьогодні інформаційна стриманість (за винятком випадків, пов'язаних з корупцією) є не загрозою для демократії, а необхідністю для виживання. Якщо на початку війни Україна прагнула бути почутою, то тепер важливо, щоб її не почула ворог.
Це зовсім не означає, що країна повинна залишатися в тиші. Ні, навпаки. Але важливо навчитися висловлюватися по-іншому — обдумано, чітко і з усвідомленням того, що кожне слово може мати серйозні наслідки. Мовчання не є ознакою бездіяльності; це може бути виявом сили. А комунікація перетворюється на інструмент мобілізації: людям не можна залишати в повному невіданні, проте вони повинні отримувати інформацію в такій мірі, щоб розуміти обстановку і зберігати свою силу, але не настільки, щоб надавати ворогу можливість для аналізу.
Отже, це вимагає нової дисципліни, особливо на рівні інституцій. Настав час створити чітку систему військової цензури. Вона повинна бути не каральною чи хаотичною, а професійною, з ясними та логічними правилами. Потрібні фахівці, які не тільки забороняють, але й вміють пояснити свої рішення. Навчати інформаційній гігієні слід так само, як і стрільбі: спокійно, систематично та без зайвої паніки.
Не побоюся сказати, що Україні потрібна нова інформаційна філософія. Не заборони й карателі, а правила і фільтри. Військова цензура має діяти прицільно, як снайпер: не косити всіх журналістів і блогерів поспіль, а бити точково - по джерелах найбільшої шкоди. І журналісти мають стати не такими собі "барабанщиками", а провідниками - нести людям суть, не видаючи план.
Аналогічно, важливо переглянути ставлення до співпраці з партнерами. Не слід сприймати мовчання західних країн як прояв недовіри. Це може свідчити про зрілість: підтримка не завжди вимагає публічності. Раніше вважалося досягненням оголосити про постачання ще до їх фактичного прибуття, але тепер це може стати ризиком і приводом для проблем. Менше слів — більше результату. Слід приймати допомогу так, як її надають: без зайвого галасу, без камери, без оголошень про десятки F-16, що прилетять, ще до того, як перший з них буде на українській землі. Кожен такий витік інформації не є політичним досягненням, а швидше стратегічною втратою.
На полі бою зміни теж уже назріли. Війна практично увійшла у фазу, де головне - маневреність. Не тільки в техніці, а й в інформації. Гнучкість, тиша, несподівані рішення і навіть дезінформація. Військові технології змінюються просто на очах - стають тихішими, розумнішими, підступнішими. І перемагає не той, хто першим розповість про операцію, а той, про чию операцію дізнаються тільки постфактум, коли вже нічого не змінити.
Ми переходимо до етапу контрольованого мовчання, де інформація стає не менш потужною, ніж артилерійський вогонь. Це період, коли справжнім героєм є не той, хто голосно кричить про "безвихідь", а той, хто тихо трансформує правила гри. Це людина, яка виконує свою роботу – і зникає в тіні, залишаючи після себе не галас, а реальні досягнення.
Щоб реалізувати цю стратегію, українському уряду необхідно створити нову модель взаємодії з громадськістю. Важливо усвідомлювати, що мовчання не є синонімом бездіяльності. Влада повинна уникати зловживання цензурою в тих випадках, де це недопустимо. Раціональне мовчання має бути компенсоване структурованою комунікацією. Хоча інформація може бути обмеженою, її має бути достатньо, щоб підтримувати громадський дух і уникати надмірних розкриттів. Це особливо актуально в сучасну епоху, коли кожен смартфон може слугувати як засіб стеження, а будь-яке військове відео в TikTok може стати небезпечною пасткою.
Це питання стосується не лише військових чи представників влади. Це виклик для кожного з нас. Справжній патріотизм сьогодні полягає не в гучних висловлюваннях, не в фотографіях у формі чи в емоційних закликах в ефірі. Це, можливо, просто усвідомлене рішення не натискати кнопку "відправити", коли виникає спокуса поділитися зображенням колони техніки або новиною в чаті. Це усвідомлення того, що навіть публікація в соціальних мережах може стати небезпекою, а наш телефон — вразливим місцем.
У такій глибокій тиші легко відчути присутність самотності. Проте "фаза інформаційної тіні" не є втечею чи ізоляцією. Я б скоріше охарактеризував це як період, коли важливо навчитися не лише витримувати удари, а й обмірковувати свою реакцію на них, немов у грі в шахи, передбачаючи два кроки наперед. Найголовніше — не плутати стратегічне мовчання зі слабкістю. Історія знає багато випадків, коли перемоги починалися з абсолютної тиші.
Дозвольте повернутися до теми довіри українців до своїх лідерів. Підвищення цього рівня є критично важливим для реалізації стратегічних ініціатив, інакше їх втілення в життя виглядає маловірогідним. Схоже, що настав момент переосмислити оцінку діяльності керівництва нашої країни.
У президентській біографії Володимира Зеленського є такі факти, як призначення людей на ключові посади за принципом дружби і бізнесових зв'язків, а не компетентності, спускання "на гальмах" сумнівних історій із деякими з його наближених... Зусиллями апарату Офісу президента багато помилок і зловживань влади замовчувалися "ручним" телемарафоном, а уявні успіхи, навпаки, випиналися.
Хтось має пояснити Володимиру Олександровичу, якщо сам він не розуміє: у разі продовження такої практики довіра суспільства до різних інститутів влади залишиться, у кращому разі, як сумнівні "50 на 50", а найреальніше - на явно недостатньому рівні, щоб країна змогла перетворитися на непорушний моноліт.
