Протест: за реформатора чи за саму реформу?

У липні 2026 року, в період зміни влади, Михайла Федорова не було знову призначено на посаду міністра оборони після приблизно шести місяців роботи. Вже 16 липня в Києві та інших містах розпочалися акції протесту. Учасники цих протестів асоціювали Федорова з технологічними інноваціями та змінами в системі закупівель, висловлюючи побоювання, що без нього цей прогрес може бути зупинено.

Необхідно одразу спростувати зручне перебільшення: цей протест не був марним. Організатори виступали за повернення Федорова, звільнення головнокомандувача Олександра Сирського, пояснення кадрових рішень та продовження реформи. Вони навіть визначили конкретний термін і пообіцяли безстрокові акції.

Отже, адреса була. Кадрова вимога також була. Не було іншого: публічного технічного завдання на реформу.

Протест чітко окреслював, кого потрібно повернути на посади, а кого звільнити, але значно менш ясно висвітлював питання, які зміни мають відбутися вже наступного дня після кадрових змін. Які рішення з боку Федорова слід закріпити в нормативних актах? Які правила закупівель потрібно зробити постійними? Якими критеріями слід оцінювати результати? Хто має здійснювати незалежну перевірку цих показників? За яких умов необхідно коригувати курс?

Ця лакуна слугує центральним елементом оповіді. У рамках української дискусії двічі виникає спроба знайти простий аналог для складної системи: особу замість інституцій та технології замість організації військових дій. Обидва ці підходи зрозумілі, проте можуть мати серйозні наслідки.

Чому обрано саме Федорова?

Федоров став символом не просто чергової реформи. Він втілює обіцянку нової держави: швидкої, цифрової, зручної для користувачів, менш залежної від паперових документів, ручного управління та застарілої бюрократії. У військовій сфері ця обіцянка набула ще більшого морального значення. Її найсутьовіше формулювання звучить так: "Воювати мають роботи, а не люди".

У цій фразі є людська правда. Держава зобов'язана прибирати військового з небезпечної місії всюди, де це може зробити машина. Наземний робот, який підвозить боєприпаси або евакуює пораненого, не є модною іграшкою. Дрон, який веде розвідку чи уражає ціль, може зберегти життя. Роботизація для України є не забаганкою, а відповіддю на дефіцит людей, масштаб фронту та потребу воювати точніше.

Але моральний напрям ще не є планом. Фраза про роботів легко створює враження, ніби технологія здатна скасувати не окрему небезпечну роботу, а саму потребу в людях, підготовці, мобілізації, командуванні та дисципліні.

Федоров, представляючи Міністерство оборони, акцентує увагу на питаннях навчання, корпусної системи, збору даних та людського капіталу. Тому стверджувати, що в його концепції "людей немає", було б спрощенням. Справжня проблема полягає в тому, що політичне гасло існує окремо від повного плану і створює очікування, які сучасні технології ще не здатні реалізувати.

Так само заява Федорова, що він готовий працювати лише міністром оборони, є легітимною політичною позицією, але не доказом незамінності. Вона потребує конкретного пояснення, які саме повноваження цієї посади необхідні для плану і чому його не можна інституціоналізувати так, щоб він не залежав від однієї людини.

Не слід зводити всіх прихильників цієї обіцянки до категорії тих, хто просто уникає служби. Страх перед смертю, недовіра до некомпетентного командування та бажання уникнути хаосу — це цілком зрозумілі реакції на ненормальні обставини. Однак обіцянка війни в майбутньому без людей може стати зручним психологічним виправданням: складне питання особистої і суспільної участі відсувається на потім, до моменту, коли, за припущенням, нас замінять технології.

Справедлива політика повинна враховувати дві істини. Технологічні інновації мають знижувати ризики для людей. Проте, в найближчому майбутньому вони не зможуть позбавити суспільство від людських втрат, пов'язаних з війною.

Технологія множить систему

FPV-дрон не виконує бойові завдання самостійно. За його функціонуванням стоять оператор, навігатор, розвідники, зв'язківці, ретранслятори, батареї, команди з ремонту, логістика, аналіз частот, засоби протидії РЕБ та командир, який усвідомлює, чому конкретна мета є важливою для загального плану. Професійні роз'яснення щодо використання FPV підкреслюють значення підготовки оператора, технічного обслуговування, радіозв'язку та роботи ретрансляторів. Надання однакового дрону двом різним підрозділам не гарантує аналогічний результат.

Наземний робот може виконати певні завдання, замінюючи людину в конкретних місіях, проте це не означає, що людина більше не потрібна в системі. Наприклад, операція "Хартії", яка була представлена як перший повністю безпілотний наземний штурм, вимагала ретельного планування та координації між різними платформами, операторами та військовими, які згодом утримували зайняті позиції. Техніка взяла на себе частину ризику, але людські рішення, організаційні навички та відповідальність залишаються критично важливими.

У цьому контексті технологія виступає як каталіст. Вона значно підсилює вже сформовану та ефективну систему. Проте, вона також має потенціал для розширення хаосу: несумісність платформ, спонтанні закупівлі, брак запчастин, нерегулярний зв'язок, невдалі цілі та конкуренція між підрозділами за обмежені ресурси.

Отже, питання "скільки дронів було придбано?" є важливим, але цього недостатньо. Варто також з'ясувати, які бойові завдання ці дрони виконували, яка загальна вартість їхньої ефективності, скільки людей було залучено, яким чином вони вплинули на втрати, темп проведення операцій та можливості противника для наступу.

Тепер варто перевірити, чи свідчать публічні цифри не лише про масштаб технологізації, а й про системний ефект.

Що насправді кажуть цифри

Було б несправедливо стверджувати, що за технологічною риторикою немає реалізації. За даними Міноборони, у 2026 році через систему Є-Бали, один із механізмів замовлення техніки підрозділами, війську вже поставили понад 181 тисячу одиниць безпілотної техніки, засобів РЕБ та іншого обладнання, а вартість замовлень перевищила 14 мільярдів гривень. Станом на 31 липня наземні роботизовані комплекси виконали понад 66 300 місій, а держава законтрактувала понад 22 тисячі таких систем.

Це демонструє рівень впровадження. Проте сам по собі обсяг постачання не є доказом стратегічної ефективності. Кількість доставлених платформ відображає функціонування системи логістики, а не є остаточним підтвердженням того, чи здатні збройні сили краще протистояти противнику з меншими втратами.

Слід зазначити, що децентралізація замовлень дозволяє підрозділам оперативніше отримувати необхідні ресурси, але в той же час може призвести до ризику локальної оптимізації. Кожен підрозділ може покращувати свої показники, проте в результаті армія в цілому може не досягати оптимальної структури спроможностей. Саме з цієї причини парламентська слідча комісія рекомендувала запровадити єдиний механізм для визначення потреб, пріоритизації та створення системи, що об'єднує потреби, витрати, постачання, фінансування та бойові результати.

Протест мав вимоги, але не мав програмного мандата

Не слід очікувати від стихійного громадянського протесту наявності чіткої оборонної стратегії. Громадяни мають повне право висловлювати своє обурення з приводу непрозорих кадрових рішень, підтримувати політика, якого вони довіряють, та вимагати від влади відповідей. Порівнювати їх із дитиною, яка плаче в магазині, було б не лише невірно, а й зневажливо. Вони чітко усвідомлювали свої вимоги на рівні призначень.

Коли протест визначає певного міністра як гаранта реформи, це підвищує вимоги до суті змін. Громадськість має бути обізнана не лише з ім'ям людини, що втілює зміни, а й з конкретними аспектами, які потребують захисту. Інакше, після повернення цієї особи, контроль закінчується на тому етапі, де він повинен був початися.

Наприкінці липня ініціатор акцій висунув пропозицію надати Федорову рік для оцінки результатів його діяльності. Це вже свідчить про певний прогрес у напрямку відповідальності, проте без чітко визначених критеріїв термін "результат" залишається лише абстракцією. Один з таборів вважатиме успіхом кількість придбаних дронів, тоді як інший зауважить, що фронт не набув стабільності. Третій табір вдасться до статистики уражень, не враховуючи зміни у противнику, погодних умов, структури цілей та принципів верифікації.

Отже, найбільш вірний опис виглядає так: протест мав конкретні вимоги та персонал, але не сформулював відкритого технічного завдання. Це був індивідуалізований вотум довіри, а не соціальний договір щодо реформування оборонної сфери.

Медіа: баланс між доступністю та перевіркою інформації

У контексті персоналізованого вотуму довіри досить цікаво виглядають публікації деяких незалежних медіа, які останнім часом демонструють доволі "позитивний" підхід до Федорова. Зокрема, піднімалися питання мобілізації, закупівель, аудиту, конфлікту з Сирським та особистих амбіцій. При цьому "Детектор медіа" дійсно відзначав певні масштабні інтерв'ю як компліментарні, тоді як UNITED24 Media взагалі призупинило публікації на день, щоб приєднатися до протесту. У другому випадку редакція фактично змінила курс від звичайного висвітлення подій до активної адвокації.

Сама адвокація не заборонена. Проблема виникає, коли читачеві не пояснюють, у якій ролі перебуває медіа, або коли доступ до популярного героя підміняє перевірку його тверджень. Професійний стандарт тут доволі простий. Після слів про візію мають звучати питання про рішення. Які нормативні акти ухвалено? Які кошти витрачено? Яка була початкова точка? Що змінилося? Хто перевірив результат? Що не спрацювало? Хто блокував необхідне рішення і якими документами це підтверджується?

Активісти: боротися не за носія, а за незворотність.

Дивно виглядає також позиція деяких членів антикорупційного руху, які протягом багатьох років намагалися переконати громадськість, що дотримання правил має більшу значущість, ніж особистості, а процедури є більш надійними, ніж просто бажання людини. Вони також підкреслювали, що незалежний нагляд необхідний навіть для тих, кому ми віддаємо свою довіру.

Протягом багатьох років активісти боролися за прозорість у конкурсах, незалежні наглядові ради, аудит та процесуальні механізми захисту. У випадку Федорова ця структура залишалася незмінною: представники вказували на конкретні зміни у визначенні потреб, конкуренції серед постачальників, контролі якості та діяльності АОЗ. Водночас публічна кампанія явно акцентувала увагу на особистості, що захищала реформу. Офіційні канали закликали повернути "ефективного міністра", тоді як його відставка сприймалася як майже неминучий крок назад.

У цьому контексті постає важливе питання. Якщо механізми є основними, суспільство має зрозуміти, які з них вже отримали офіційне закріплення, які можуть бути скасовані наступником і чому їх незворотність залежить саме від повернення Федорова. Хоча підтримка певного реформатора може бути обґрунтованою, це не повинно перешкоджати вимозі забезпечити незалежність реформи від його особистості.

Яким повинен бути суспільний договір?

Оборонна реформа не може бути повністю відкритою під час війни. Частина даних закономірно залишатиметься закритою. Але таємність операцій не скасовує відповідальності. Потрібен достатній публічний контур і незалежний контроль, який має доступ до закритої частини.

Кожен важливий напрям потребує чіткої структури, яка включає в себе визначення проблеми, запропоноване рішення, осіб, відповідальних за реалізацію, необхідні ресурси, терміни виконання, вихідні дані, критерії оцінки результатів, методи незалежної перевірки та умови для перегляду. Також необхідно впровадити прозорі процедури закупівель, забезпечити рівний доступ для виробників, встановити правила розподілу ресурсів, а також організувати парламентський контроль і наступність політичних рішень. В такому випадку суспільство спиратиметься не на особисту харизму чи бренди, а на конкретний курс дій. Відтак, звільнення міністра не призведе до автоматичного руйнування вже досягнутого.

Україна не повинна ставити себе перед вибором між Федоровим і "генералами традиційного підходу", між безпілотниками та піхотою, між новітніми технологіями та людським фактором. Це хибні дилеми. Армія, яка не використовує технології, втрачає життя людей. Водночас технології, позбавлені кваліфікованого управління, логістики та узгодженого плану, лише витрачають кошти і створюють вражаючі статистичні дані без реального стратегічного впливу.

Необхідно мати потужного міністра, а також ефективну технологічну політику. Проте справжня перемога реформатора полягає не в тому, що суспільство не може уявити реформи без його присутності. Вона настає тоді, коли система, яку він створив, залишається життєздатною навіть після його відходу.

Машини мають зменшувати ризик для людей. Інституції мають зменшувати залежність держави від "незамінних" людей. Саме ця подвійна вимога і повинна бути центром розмови про Федорова, протести та майбутнє української армії.

Хто повинен бути ініціатором, розробником і реалізатором змін?

Після всіх вимог залишається питання, яке протест так і не поставив уголос: хто суб'єкт затребуваних змін. Незручна відповідь полягає в тому, що єдиного виконавця немає. Деперсоналізація реформи означає, що "чарівний хтось" розкладається на функції, кожна з яких має власного інституційного власника. Частина цих власників існує, частина працює впівсили, а ключовий поки вакантний.

Матеріали для суспільного контракту вже підготовлені: звіт парламентської слідчої комісії містить рекомендації щодо створення єдиного механізму для визначення потреб, була оприлюднена рамка від Міноборони, а конкретні напрями окреслені НАКО. Серед запропонованих заходів — проведення конкурентних тендерів, автоматизація процесу закупівель, диверсифікація постачальників, контроль за виробничими можливостями, а також державна гарантія якості продукції.

Необхідно знайти особу, яка зможе об'єднати ці документи в пакет рішень та пройти через встановлену процедуру. За логікою Конституції, цю роль виконує Верховна Рада: під час воєнного стану проведення виборів неможливе, тому діючий парламент, незважаючи на певні сумніви щодо його легітимності, залишається єдиним майданчиком, здатним перетворити народні вимоги на законодавчі ініціативи. А відповідний комітет може перетворити рекомендації своєї ж Тимчасової слідчої комісії на законопроєкти.

Тут і виникає головний парадокс. У системі воєнного часу жодне оборонне рішення не рухається всупереч позиції верховного головнокомандувача та його офісу. Тобто контракт має імплементувати влада, проти непрозорості якої він спрямований. Цей парадокс розв'язується єдиним способом - ціною. Протести вже довели, що кадрові рішення без пояснень мають політичну вартість. Завдання контракту в тому, щоб так само дорого коштував демонтаж механізмів.

Виконання завдань має лягати на плечі міністерства як інституції, Генерального штабу як замовника спроможностей, а також на закупівельні агенції, які виступають у ролі операторів контрактів. У цьому контексті виконавцем є посада, тоді як прізвище – це змінна. Якщо система залежить тільки від конкретного міністра, це свідчить про її слабкість. Найбільш вразливою ланкою є процес перевірки: в Україні немає повноцінного аналога американського GAO, спеціалізованого на обороні; Рахункова палата має обмежені повноваження, а внутрішній аудит підпорядкований тим, хто підлягає перевірці. Тому важливо створити незалежного аудитора, який матиме доступ до закритої інформації, і включити це в умови контракту. Зовнішній контроль може стати гарантією незворотності: індикатори Ukraine Facility, рамки переговорів з ЄС, а також угоди в сфері безпеки, що містять зобов'язання щодо закупівель і цивільного контролю. Українські реформи ставали сталими, коли внутрішній попит поєднувався з зовнішніми вимогами, і відкат починав загрожувати фінансовими витратами та репутаційними збитками.

Нарешті, давайте зосередимося на протестувальниках. Найважливіше, що може здійснити цей рух, - це перейти від статусу тимчасової події до постійної структури, подібно до того, як після 2014 року Реанімаційний пакет реформ розробляв законопроєкти та вносив їх до Верховної Ради. Замість встановлення термінів для повернення міністра, варто створити власний пакет законопроєктів, організувати публічні слухання та проводити щоквартальні перевірки за заздалегідь визначеними критеріями. Це і є перетворення довіри громадськості на контрактні зобов'язання.

Отже, писати технічне завдання мають експерти разом із профільним комітетом, ухвалювати - Рада та уряд, виконувати - міністерство і Генштаб як інституції, перевіряти - аудитор із допуском та військовий омбудсман, гарантувати незворотність - міжнародні зобов'язання. А ціну за саботаж призначає суспільство, яке вже показало, що вміє виходити на вулицю. Якщо жодна з цих ланок вимогу не підхопить, відповідь на питання "хто" буде коротшою: ніхто. І тоді протест залишиться в історії вотумом довіри одній людині, а розмова про суспільний контракт - гарною публіцистикою.