"Російськомовні висловлювання" та "кістка". Які сенси ховаються за мемами, пов'язаними з українською мовою?
У Європейський день мов ми досліджуємо еволюцію від обмежень у використанні мов до визнання їх рівноправності, а також розглядаємо три поширені стереотипи щодо української мови.
Сьогодні, 26 вересня, відзначається Європейський день мов, мета якого полягає в тому, щоб підкреслити цінність та важливість кожної мови на континенті. Цей день проголошує унікальність кожної мови і її значення для культурного різноманіття. Європа пройшла складний шлях, сповнений заборон і мовних репресій, щоб дійти до цього усвідомлення. Варто зазначити, що Російська імперія у різних своїх формах ставила свою мову в особливе становище, зокрема в Україні, і це питання заслуговує на окрему увагу.
Наприклад, англійська мова не здобула світового панування безпосередньо і автоматично. Її розповсюдження в рамках Британської імперії супроводжувалося політикою англізації, а в самій Великій Британії інші мови протягом тривалого часу мали значно нижчу соціальну вагу.
У XIX столітті уряд Великої Британії запровадив суворі заходи проти використання вельської мови в навчальних закладах Уельсу. Діти піддавалися не лише адміністративним покаранням, але й жорстоким знущанням. У так званих Блакитних книгах 1847 року, які є звітом британської урядової комісії, зазначалося: "Вельська мова є величезною перешкодою для розвитку Уельсу та суттєвим бар'єром на шляху морального прогресу і економічного добробуту народу... Вона віддаляє населення від решти цивілізованого світу". У документі також описані випадки, коли дітям, які говорили вельською, вішали на шию дерев'яну табличку з написом "WN" (Welsh Not). Це позначення потрібно було носити до тих пір, поки дитина не зловить іншого учня, який заговорить вельською, і не передасть йому табличку. Ті, хто залишався з табличкою наприкінці дня, піддавалися тілесним покаранням.
За майже 180 років мовна політика Вельсу зазнала кардинальних змін. Сьогодні Велика Британія забезпечує вельській мові найвищий рівень захисту: вона має офіційний статус, тоді як англійська, хоч і є де-факто офіційною, не має окремого закону, що визначав би її статус. Мовний комісар контролює можливість отримання усіх послуг рідною мовою, починаючи з рахунків за комунальні послуги і закінчуючи записом до лікаря. В уельському парламенті депутати можуть вільно спілкуватися вельською мовою з синхронним перекладом, а всі ухвалені закони мають однакову юридичну силу обома мовами. Двомовні дорожні знаки та вивіски є обов'язковими, в медіапейзаже функціонують національний телеканал та радіостанції, а в освітній системі вивчення вельської є обов'язковим для всіх дітей віком від 3 до 16 років. Завдяки мережі шкіл з повним зануренням, країна впевнено рухається до мети виростити до 2050 року мільйон носіїв вельської, що закладено в спеціальній мовній стратегії "Cymraeg 2050".
У ХХ столітті в Іспанії, під час правління генерала Франко, уряд сприймав каталонську та баскську мови як прояви "антиіспанського сепаратизму". У 1940 році Міністерство юстиції видало постанову, яка забороняла використання будь-яких мовних діалектів, окрім офіційної кастильської мови, у публічних заходах, театральних виставах, засобах масової інформації, на радіо, в державних установах та на вивісках. Будь-які документи, написані іншими мовами, вважалися недійсними. Заборонялося навіть реєструвати дітей з каталонськими чи баскськими іменами. Використання каталонської мови в школах або адміністративних органах каралося виключенням або штрафом.
Сьогодні в Іспанії одна із найпрогресивніших мовних систем. Іспанська є загальнодержавною мовою, але в Каталонії, Країні Басків та Галісії місцеві мови є рівноправними співофіційними. Щоб працювати вчителем, лікарем, поліцейським чи чиновником у Барселоні чи Більбао, людина мусить скласти офіційний іспит на знання місцевої мови. Депутати у національному парламенті виступають каталонською, баскською та галісійською, де їх синхронно перекладають. Ба більше, уряд Іспанії офіційно тисне на Євросоюз, вимагаючи надати каталонській, баскській та галісійській статус офіційних мов ЄС.
Але є й інша модель мовного тиску. Мова може витіснятися не лише прямою забороною. Її штучно перетворюють на нижчу, непотрібну, непрестижну, смішну чи таку, навіть, що шкодить здоров'ю, бо непристосована до мовного апарату. І поки Європа працює над остаточним подоланням мовних утисків, в "русском мире" мови, зокрема і українська, є об'єктами знищення, але іншим шляхом. Саме тут історія мовної політики Російської імперії та СРСР перетинається із сучасними мемами про "кісту" від вживання української, "російськомовну щелепу", "какую разніцу?"
ВІД ЦИРКУЛЯРНИХ ДОКУМЕНТІВ ДО "ЗАКОНУ КІВАЛОВА-КОЛІСНІЧЕНКА"
Якщо Європа змогла усвідомити травми минулого, то колоніальна політика "русского міра" пішла шляхом гібридизації та вдосконалення тиску.
Систематичне знищення мов поневолених народів стало звичною практикою Москви. Один з історичних прикладів — серія указів 1864-1865 років, що забороняли литовський друк латиницею, а також суворі обмеження щодо вживання польської мови після двох повстань у XIX столітті. Так, циркуляр генерал-губернатора Михайла Муравйова 1864 року забороняв використання польської мови в публічних місцях, товариствах, торгівлі та навіть на вивісках, загрожуючи штрафами та арештами.
Щодо білоруської мови використовували приховані, але не менш руйнівні методи: її викладання в навчальних закладах було заборонено, а сама мова навмисно утримувалася в статусі "некультурного сільського діалекту", оголошуючи її "спотвореним варіантом російської". Білорусів же розглядали як складову частину "триєдиного русского народа".
Щодо української мови, її розвиток пройшов шлях від жорсткої заборони, закріпленої в класичному Валуєвському циркулярі 1863 року, де стверджувалося, що "ніякої особливої малоросійської мови не існує, не існує і не може існувати", до більш витончених маніпуляцій, які вживалися в радянський період і до сьогодні в Росії.
Імперія постійно змінювала свої назви - від Російської імперії до СРСР і сьогоднішньої Російської Федерації - проте її амбіції залишалися незмінними. Кожного року продовжувалися спроби впровадити легалізацію російських впливів через законодавчі ініціативи.
У 2012 році в Україні виник скандально відомий "закон КаКа" (Закон України "Про засади державної мовної політики", ініційований регіоналами Колісніченком і Ківаловим). Під виглядом дотримання європейських стандартів захисту регіональних мов, цей закон фактично надав статус другої державної мови російській у більшості областей, дозволяючи її використання в судових системах, освітніх закладах та державних установах. Для скасування цього неоднозначного закону знадобилося шість років активної боротьби з боку активістів і чотири роки гібридної війни з боку Росії.
ЗОТКУ СИЛУ НОГИ У "ЩЕЛЕП" І "КІСТ" З ЯКИХ ДЖЕРЕЛ?
Крім безпосередньо нормотворчої діяльності, російська ідеологія діяла набагато результативніше, підносячи одну мову в свідомості людей, тоді як інша зазнавала приниження. Часто саме цей м'який снобізм виявляється більш дієвим, ніж відкрита заборона.
Тут варто згадати тьотю Мотю з сатиричної комедії Миколи Куліша "Мина Мазайло". Тьотя Мотя, приїхавши з Курська до Харкова, пояснює своє ставлення до українізації реплікою, вартою нинішніх культурних референсів: "Лучше быть изнасилованной, чем украинизированной". Типовий мем початку ХХ століття? І чим він відрізнається від нещодавно вилізлої "кісти" Насті Каменської, яка вже теж стала в народі "Настею Кістою"?
Укрінформ поцікавився трьома актуальними мемами, що поширюються в українському інформаційному просторі. Чи можуть ці меми стати частиною продовжуючої мовної війни між російською імперією та українською ідентичністю?
Доктор політичних наук та експерт у сфері мовної політики й національної ідентичності Володимир Кулик розглядає меми, що стосуються "русскоязычной челюсти" або "кісти", як невдалі спроби виправдати власну пасивність. "Це свідчить про рівень особистості – абсолютно безглуздо, - підкреслює Володимир Кулик. - Уявлення про те, що ти не в змозі вивчити мову, як це роблять інші, робить тебе не особливим, а безпорадним. Я не маю жодних відомостей про те, наскільки ця думка може бути популярною. Можливо, існує якась альтернативна реальність, але в мене немає інформації про це".
Водночас, співрозмовник пропонує розглядати прихильників цього явища як дві протилежності. З одного боку, є громадяни, які підтримують державну патріотичну мовну політику, але при цьому мають побоювання щодо втрати власного приватного простору. Потреба в збереженні такого простору є цілком зрозумілою.
"Але все інше - це різні варіанти оцієї самої російськомовної щелепи чи кісти, - наголошує Кулик. - Це спроба виправдати свої лінощі чи свою зневагу і упередження".
Докторка наук і дослідниця в галузі соціолінгвістики Ольга Шевчук-Клюжева підтримує цю думку, але закликає розглядати питання з більшої та глибшої перспективи. Коли публічна особа, яка має значну аудиторію, висловлює псевдомедичні тези під час інтерв'ю, це рідко є лише емоційною реакцією. "Якщо такі заяви робить відома особистість з чіткою комунікативною метою, їх варто сприймати з усією серйозністю, – зазначає Ольга Шевчук-Клюжева. – Це, насамперед, робиться для того, щоб привернути увагу до себе". Однак це може також вказувати на прагнення уповільнити процес зміни мовного репертуару українців, який стрімко активізувався після 2022 року.
Аналогічно, існує міф про "неправильну щелепу" або біологічну нездатність оволодіти вимовою. Заяви про неналежну структуру артикуляційного апарату у певних груп мовців є абсолютною псевдонаукою, - зазначає Ольга Шевчук-Клюжева. "Безумовно, існують науково підтверджені факти: до 10-річного віку мова розвивається у дитини природно, і при активному її використанні можна досягти рівня, що не передбачає акценту. У дорослому віці усунути акцент стає важче, але це зовсім не означає, що це неможливо".
МЕЖА "ЯКА РІЗНИЦЯ": ДЕ ФІНІШУЄ ПРИВАТНЕ І РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ ГРОМАДСЬКЕ
Інша, більш складна та ризикована концепція звучить так: "Яка різниця, якою мовою спілкуватися, головне, щоб людина була доброю".
Соціолінгвістка Ольга Шевчук-Клюжева зазначає, що в науковій спільноті існує термін "інтерлінгвальні (пасивні) практики", які були предметом досліджень у США ще з 1970-х років. Це явище, коли кожен співрозмовник використовує свою рідну мову, проте завдяки взаємному розумінню вони досягають комунікативних цілей.
Проте в українських реаліях цей концепт зазнав викривлення: "Що стосується України, це наша історична спадщина з часів Радянського Союзу, - зазначає Ольга Шевчук-Клюжева. - У такий спосіб намагалися утверджувати панівну функцію російської мови та спонукати мовців відмовлятися від рідної. Логіка була проста: "Якщо всі й так розуміють російську, то яка різниця, який у тебе мовний досвід?". Ми як держава маємо свідомо це пояснювати й розвінчувати".
Дослідниця наголошує, що мовне питання в Україні в даний час є вкрай чутливим і емоційним аспектом, оскільки воно підпорядковане травмам, завданим війною. Вона наводить два яскраві приклади із сучасного аналізу контенту в соціальних мережах:
Перший приклад про мову як символ порятунку. Йдеться про вірусне відео вчительки з Київщини, яка зі сльозами на очах пояснювала старшокласникам, чому важливо говорити українською. Вона пригадувала досвід окупації: коли цивільні ховалися в підвалах і здригалися від кожного звуку, боячись фізичної розправи, і лише почувши на вулиці українську мову, усвідомили, що вони врятовані.
Другий приклад про складність мовної біографії. Інше вірусне відео записала переселенка з окупованої частини Херсонщини. Говорячи українською, дівчина ділилася болем: вона не хоче повністю перекреслювати свою мовну історію, адже російською вона все життя спілкувалася з мамою та рідними вдома.
"Професорка Орися Демська в одному з інтерв'ю слушно озвучувала цю проблему, - додає Шевчук-Клюжева. - Для багатьох внутрішньо переміщених осіб російська була мовою першого спілкування і є частиною їхньої особистості. Вимагати від них просто "витерти ці файли" з голови - означає ментально відрізати їх від власного минулого та дому. Тому і суспільство, і держава мають підходити до цього з високою делікатністю".
Володимир Кулик ділиться своїм досвідом у сфері дипломатії та експертизи, підкреслюючи важливість принциповості. Він згадує, як у рамках Європейської комісії проти расизму і нетерпимості відповів на висловлювання свого ісландського колеги, який захищав своє право мати власну думку про війну: "І я також маю право висловити свою думку про твою позицію".
Ті, хто каже "какая разніца", обстоюють небажання взагалі знати українську мову, небажання нею говорити - така позиція поваги не викликає. Тільки там, де людина каже: "Я все це розумію, я всі дії вітаю, але хочу зберегти для себе приватний простір тої мови, яка мені дорога", - тут я відступаю. Тільки в цьому випадку".
У той же час виникає розрив між легітимними та нелегітимними підставами, якими часто маніпулюють. З одного боку, існує аргумент стосовно військових: перебуваючи в тилу, складно висувати моральні вимоги до солдатів на фронті щодо вибору мови спілкування, адже вони захищають країну. З іншого боку, порушення межують з приватним простором у соціальних мережах. Хоча соцмережі є публічними, вони не є регульованими державою в юридичному сенсі. Кожна людина має право висловлюватися так, як дозволяють її співрозмовники. "Я завжди можу відповісти на мову, яка мені не до вподоби, просто припинивши спілкування або покинувши цей спільний простір. Врешті-решт, коли мені показують рекламу російською, я так і роблю", - зазначає Кулик.
Найбільш суперечливими фігурами стають публічні особи, чиї репутація та статус вимагають від них значно більших зусиль, ніж від звичайних громадян. "Звичайній людині достатньо просто дотримуватися законів, і вона має право на особисті вигоди. Натомість публічні особи не можуть дозволити собі такого," - зазначає Володимир Кулик. "Від них очікують більше, ніж від інших, і відповідно їм пропонують і більше."
Ольга Шевчук-Клюжева, відповідаючи на питання про можливу загрозу мовного реваншу чи гібридного витіснення української мови, зазначила: "В даний момент я не бачу жодних загроз для української мови. В Україні це питання вже вирішене. Мовна політика була послідовно сформована ще до початку повномасштабної війни, а конфлікт, навпаки, лише прискорив ці процеси. Українська мова повертає всі свої функції і вже не є в небезпечному стані. Проте гібридні наративи можуть все ще використовуватися для маніпуляцій у суспільстві з певними політичними цілями. Тому наш курс повинен залишатися стабільним, але його реалізація має відбуватися м’яко, через просвітницьку діяльність і розуміння, а не через агресивний тиск на приватну сферу".
В Україні тим часом все ще триває боротьба на різних рівнях між мовою імперії та мовою народу. І коли знову з'являться вкиди про необхідність захисту чи підтримки російської (а таке часто можна почути), важливо розрізняти російську мову як мову російської національної меншини та російськомовність, сформовану історичною політикою русифікації. І саме тому називати всю історично сформовану російськомовність України просто "мовою меншини" означає не бачити колоніального механізму, який свого часу зробив російську мовою суспільного домінування. Питання про її претензії на статус другої державної є не питанням прав мовців, а питанням наслідків цієї історії мовного тиску.
Європейський день мов 2026 року проходить під гаслом "мови єднають", а Рада Європи закликає до поваги мовного різноманіття та плюрилінгвізму. Так Європа поважає мовне різноманіття, не відмовляючись від захисту власних мов. Нам у своїх воєнних умовах теж не завадило б цього навчитися: відбиватися від російських мовних атак, підтримувати мову, не вимагаючи від інших викреслювати власну мовну пам'ять. А на всі ті "кісти" та "щелепи" відповідати просто: мова має значення.
