Стареправо: Як відзначення Кучми знецінило всю систему державних нагород.
Історія про нагородження Леоніда Кучми вразила мене двічі. І, що дивно, жодного разу це не сталося завдяки самій особі Кучми.
Урочисте засідання Верховної Ради до Дня Конституції чомусь вирішили провести таємно: без прямої трансляції, без можливості хоча б журналістам із пресцентру подивитися, що відбувається. Навряд чи тут стояло питання безпеки, коли тим часом президент Зеленський провів урочистість з великою кількістю шанобливих людей на відкритій території в центрі Києва. Щось, відчуваю, від нас хотіли радше приховати. Але не вдалось.
Тим часом інтернет вже почав гудіти: у соцмережах з'явилися шматки з промови Руслана Стефанчука за трибуною. Я зробила те, що в таких випадках робить будь-який журналіст: знайшла першоджерело промови Стефанчука. Щоправда, вона доволі фрагментарно обрізана і вводить в оману. На новинних сайтах та у фейсбуці неслося одне: спікер Верховної Ради нагородив другого президента України Леоніда Кучму відзнакою імені В'ячеслава Чорновола. Я перечитала двічі. Здивувало ім'я Чорновола з тієї причини, що знаю одну відзнаку на честь його імені - премію за найкращі публіцистичні роботи в журналістиці. Невже другий президент України отримує журналістську премію за найкращий авторський текст про парламентаризм - подумала. Я давно перестала дивуватися українській політиці. Але цього разу вона навіть мене змусила викотити очі. А потім у голові промайнула думка, яка тоді здалася настільки абсурдною, що я сама з неї посміялася. "Було б страшно смішно, якби це була відзнака імені Левка Лук'яненка".
Якщо існує десять варіантів розвитку подій, українська політика обере одинадцятий - найабсурдніший. І так сталося цього разу. Бо нагорода виявилася таки імені Левка Лук'яненка. І мені стало вже не смішно.
Якби Левко Лук'яненко міг озирнутися на події, що відбулися через 25 років після його принципового протистояння з Леонідом Кучмою, і побачити, що другого президента нагороджують відзнакою, названою на його честь, я підозрюю, він би запропонував почати демонтаж російської імперії не з Кремля, а з Верховної Ради. Такого рівня історичної іронії навіть радянська пропаганда не змогла б вигадати. І хочу наголосити, перш ніж мене звинуватять у перекручуванні історії, що я не заперечую вагомої ролі Кучми у створенні Конституції 1996 року. Цю роль, до речі, визнавав і сам Лук'яненко. Проте, погодьтеся, що між "визнанням одного історичного вчинку" і "нагородженням його відзнакою мого імені" лежить величезна прірва.
Ознайомтеся також з: Міфи та неправда щодо Закону про Пантеон.
Ми прагнемо, щоб інші країни виявляли повагу до нашої історії та пам'яті. Яскравим прикладом є те, як складно нам вести українсько-польські розмови про історичні особистості, державні нагороди та політику пам'яті, оскільки ці питання викликають чимало емоцій і суперечок.
Проте є цікава річ: коли мова заходить про наші символи, ми іноді діємо так, ніби історична пам'ять — це матеріал, який можна постійно модифікувати відповідно до актуальних політичних умов.
Левко Лук'яненко жив за своїми принципами. Відстоював свою позицію і, зрештою, платив найвищу ціну - роками свободи, проведеними в радянських таборах. Саме ці переконання роблять його моральним авторитетом, а його ім'я - символом певних цінностей. Після його смерті держава називає його ім'ям вулицю, засновує премію, відкриває меморіальну дошку, а згодом - і державну відзнаку. Здавалося б, це і є найвища форма пошани. Але минає ще трохи часу - і виявляється, що його ім'я використовують так, ніби воно більше не пов'язане з переконаннями людини, яка його прославила. Символ залишається, а зміст поступово стирається. Це дуже зручно.
Оскільки люди, що стали іконами, не беруть участі в пресконференціях, не публікують емоційних статей і не здатні вимовити просту фразу: "Вибачте, але мої цінності зараз слугують прикриттям для рішення, з яким я ніколи не погодився".
Скажіть, будь ласка, чесно: чи дійсно за тридцять років нашої незалежності не існувало жодного іншого способу висловити вдячність Кучмі за Конституцію, окрім того, аби Лук'яненко посмертно долучався до цієї урочистості?
Історія з Кучмою є не лише окремим випадком, а, скоріше, продовженням абсурдної традиції в Україні, яку ми чомусь ласкаво називаємо "державними нагородами". Насправді, протягом років незалежності, в Україні ордени вручаються за принципом корпоративних подарунків до важливих дат. Коли настає певна дата - необхідно вручити нагороду. Ювілей - потрібно відзначити. Якщо є своя людина - варто висловити подяку. І зовсім не обов'язково, щоб суспільство розуміло, за які заслуги це робиться.
Віктор Янукович свого часу довів це до мистецького рівня. Саме за нього державний орден остаточно перестав бути знаком суспільного авторитету й перетворився на аксесуар політичної лояльності. За Януковича ордени вручали депутатам, які не могли похвалитися жодним серйозним законодавчим доробком, зате чудово почувалися в системі Партії регіонів. Відзнаки отримували силовики, коли вся країна бачила, як їхні підлеглі розганяють мирні акції протесту. Орденами відзначали людей, чиї прізвища стали символами не державотворення, а політичного цинізму. І все це супроводжувалося однаково красивими формулюваннями про "вагомий внесок", "самовіддану працю" і "високий професіоналізм". Нагороди отримували люди, чиї прізвища українці знали не завдяки видатним заслугам, а завдяки журналістським розслідуванням, кримінальним хронікам або родинним зв'язкам із владою. За свою каденцію президент-втікач видав приблизно 100 тисяч нагород.
Читайте також: Український Пантеон повинен служити для об'єднання нації, а не її розподілу.
Тоді здавалося, що дно остаточно пробите. І щоразу здається, що нижче вже нікуди, знаходиться хтось, хто приходить із лопатою копати далі.
Володимир Зеленський також не зміг встояти перед спокусою зробити державні нагороди більш... звичними. Коли ордени отримали актори "Кварталу 95", це було пояснено їхньою волонтерською діяльністю. Я абсолютно не сумніваюся, що вони дійсно допомагали армії, відвідували фронт та збирали кошти. Але чи можна порівняти їхні зусилля з неймовірною працею тих, хто щодня і щоночі вкладає свої сили, піт, кров і сльози в цю боротьбу, чиї імена залишаються маловідомими?
Мені здається, що державна нагорода повинна мати таку бездоганну символіку, щоб у суспільстві навіть не виникало жодних сумнівів щодо можливого впливу тривалої дружби з президентом на її присудження.
Державні нагороди завжди були більше, ніж просто метал, емаль чи елегантна стрічка. Вони символізують пам'ять нації, вказуючи на тих, кого країна визнає та кого варто наслідувати. Найбільш парадоксальним у цій ситуації є те, що Левко Лук'яненко, який усе своє життя відстоював незалежність України і провів роки у радянських в'язницях за право говорити правду, став жертвою швидкоплинного моменту. Державні діячі, під час урочистого заходу, змогли знецінити його ім'я всього за кілька миттєвостей.
Неймовірно, що українська влада постійно ставиться до історії, ніби вона створена олівцем. Ми часто зауважуємо, що Росія змінює історичні факти. Проте історію можна редагувати не лише в навчальних посібниках. Її можна спотворювати через абсурдні постанови та нагородження.
Особливо для Еспресо
Про авторку. Наталя Стареправо, журналістка Еспресо
