Вадим Трюхан: Рубіо стверджує, що "конфлікт закінчиться мирними переговорами". Проте історія неодноразово підтверджувала інше -- Блоги.

Марко Рубіо заявив, що війна в Україні не завершиться нищівною військовою перемогою однієї зі сторін, а закінчиться домовленістю через переговори.

Цілком ймовірно, що це його передбачення. Проте, це аж ніяк не є невідворотним законом історії.

Історія неодноразово свідчила: "цю війну неможливо виграти на полі бою". Проте в результаті одна з сторін все ж здобувала перемогу.

В'ЄТНАМ, 1968 РОКУ

Сполучені Штати розмістили у В'єтнамі сотні тисяч своїх військовослужбовців, а також мають потужну авіацію, флот і беззаперечну технологічну домінацію.

У той час у Пентагоні був підготовлений меморандум під назвою "Неможливість досягнення військової перемоги у В'єтнамі".

У тому ж році міністр оборони США Кларк Кліффорд звертається до президента Джонсона зі словами: "Вони не здатні здобути перемогу у війні військовими засобами. І ми також не можемо виграти цю війну силою зброї".

Необхідний висновок відомий: необхідно вести переговори та досягати угод у Парижі.

У 1973 році Паризькі угоди підписали. Американські війська пішли.

Проте конфлікт ще триває.

30 квітня 1975 року танки Північного В'єтнаму увійшли в Сайгон. Північ досягла своєї головної стратегічної мети, а країна була об'єднана під владою Ханоя.

Через сім років після того, як у Вашингтоні заявили, що досягти військової перемоги неможливо.

Ось вам приклад того, як "ніхто не виграє". У 1939 році СРСР здійснив напад на Фінляндію, країну з населенням трохи більше трьох мільйонів осіб. Москва навіть розробила план створення маріонеткового уряду для неї.

Фіни воювали.Так, вони втратили території й не розгромили СРСР. Але Москва не отримала головного: Фінляндія не зникла.

Вона не стала радянською республікою, не отримала маріонеткову владу і зберегла державність.

Ось ще одна форма перемоги слабшого: не дозволити сильнішому досягти головної мети війни.

АФГАНІСТАН

СРСР розпочав військову інтервенцію у 1979 році, направивши свої танки, авіацію та гелікоптери. Це була одна з двох найбільших світових наддержав.

Через десятиліття останні військові підрозділи Радянського Союзу покинули територію Афганістану.

Велися дискусії, укладалися угоди, активно працювала дипломатія. Проте результат не виявився "компромісним". Москва не змогла нав'язати державі той політичний підсумок, для досягнення якого і розпочала свою інтервенцію.

Алжир

Ось ще один яскравий приклад.

Франція володіла однією з найпотужніших армій у світі, маючи значну військову перевагу та фактичний контроль над Алжиром. Протягом багатьох років Париж навіть не уявляв Алжир як потенційну незалежну державу, сприймаючи його як невід'ємну частину своєї території.

У 1954 році почалося повстання. Війна тривала майже вісім років.

Французькі збройні сили мали під своїм контролем міста, транспортні артерії, важливі об'єкти інфраструктури та велику частину території. Вони були здатні здійснювати великомасштабні військові операції, ліквідовувати загони повстанців і підтримувати адміністративну владу.

Проте алжирці не піддалися.

Вони не зупинялися у боротьбі, незважаючи на величезну перевагу Франції в чисельності військ, технічному оснащенні та ресурсах. І з часом питання вже не стосувалося того, чи може французька армія підтримувати контроль над територією, а скоріше про те, чи здатна Франція безмежно тримати під контролем народ, який прагне свободи від її правління.

У 1962 році, після серії переговорів та укладення Евіанських угод, був проведений референдум. Алжирський народ одностайно висловився за здобуття незалежності, яку Франція визнала. Це була не автономія, не частка території і не розподіл країни.

Алжир здобув свою повну незалежність як держава.

Франція здійснювала військовий контроль, проте не змогла нав'язати алжирцям політичний курс, який вони не бажали приймати.

Це ще один важливий висновок: військовий контроль над територією не гарантує перемогу у війні. Коли народ залишається відданим боротьбі за свою незалежність, навіть найбільш потужна армія може у підсумку не реалізувати свої основні політичні цілі.

ТЕПЕР ПОВЕРНІМОСЯ ДО УКРАЇНИ

Перемога не завжди означає танки на Красній площі.

Для України перемога перш за все символізує збереження її території та суверенітету: це стосується державності, волі, незалежності, населення та можливості самостійно формувати своє майбутнє.

І в цьому випадку важливо пам’ятати про найголовніше.

Україна та Росія не є двома рівнозначними сторонами в якомусь уявному "конфлікті". Росія вторглася зі своєю військовою силою на українську територію, тоді як Україна бореться за свою оборону.

Отже, дану війну не можна розглядати лише з точки зору цифр: скільки ще життів буде втрачено, де провести межу та які компроміси потрібно знайти, щоб спонукати агресора зупинитися.

Існує також міжнародна правова система.

Право держави існувати. Право народу не бути завойованим. Право на самооборону.

У міжнародному праві немає принципу, що говорить: "Якщо агресор сильніший, жертва повинна відступити".

Фраза "ніхто не виграє" може стати початком небезпечного ланцюга подій.

Якщо ніхто не може виграти - треба домовлятися. Якщо треба домовлятися - обидві сторони повинні поступитися. Якщо Росія не хоче йти - Україна повинна віддати їй щось заради миру.

Але якщо агресія приносить територію, політичний контроль або право диктувати сусідній державі її майбутнє, це вже не просто компроміс.

Це керівництво для майбутнього конфлікту.

УКРАЇНА ЗМУШЕНА БОРОТИСЯ ЗА СВОЄ МІСЦЕ.

Не тому, що нам подобається війна.

Адже для нас це питання не стосується престижу чи елегантної мирної угоди.

Це питання про саму сутність держави.

Отже, сьогодні дійсно важливо звернути увагу на історію В'єтнаму.

У 1968 році у Вашингтоні говорили, що військової перемоги бути не може. У 1973-му домовилися в Парижі. А в 1975-му війна вже мала цілком конкретний результат.

Історія не забезпечує Україну успіхом.

Проте вона безумовно не надає жодному праву заздалегідь стверджувати, що Україні не вдасться досягти перемоги.

Возможно.

Ми не можемо дозволити собі відмовитися від цієї мети. Це не просто боротьба за компроміс, зафіксований на папері. Це битва за наше право залишитися Україною.

P.S. Дипломатам, які вважають за краще роз’яснювати націям, що їхні конфлікти "неможливо виграти", іноді варто перед черговим інтерв'ю просто поглянути в історичний підручник.