Цілями Плану та Стратегії Відновлення Економіки України (частина 2)
Впевнений, що здоровий національний дух зможе позбавити нас інфекції московського большевизму. Усі українські лідери знайдуть спільний шлях, об'єднавшись під егідою єдиної провідної ідеї, і, надихнувшись творчим поривом, відновлять та збудують нашу Україну.
Данило Скоропадський — український політик і активіст, син гетьмана Павла Скоропадського.
Після розпаду Радянського Союзу економічного, воєнного, дипломатичного і інформаційного потенціалів України було достатньо для успішного переходу її економіки до ринкових відносин і розбудови в країні демократії. Україна була найбільш освітньо, науково-технічно і індустріально розвиненою республікою колишнього СРСР. Вона входила до двадцятки найбільш індустріально розвинених країн світу й посідала 2-5-те місце за співвідношенням вартості розвіданих природних ресурсів країни на душу населення.
Модернізація економіки повинна була здійснюватися з урахуванням збереження лідируючих позицій України в науковій, технічній та стратегічних галузях реального сектора економіки, а також у розвитку людського капіталу, спираючись на вже існуючі системи освіти, науки, культури та охорони здоров'я. Україні було цілком достатньо власних ресурсів — понад 50 мільйонів громадян, а також військових, фінансових, енергетичних, сировинних і інфраструктурних потенціалів — для здійснення цих завдань.
Волелюбний, високоосвічений, достатньо законослухняний і працелюбний Народ України був готовий для такої трансформації. Натомість політичні еліти, які отримали владу в Україні, виявилися до цього не готовими. Головною метою вони визначили для себе не розроблення та реалізацію стратегій трансформації, а власне самозбагачення і утримання влади. Неважливо виконавчої чи законодавчої. Головне - доступ до ресурсів країни і гарантії власної безкарності. Зокрема через періодичну зміну партійних брендів і переходи від "соціал-демократів (об'єднаних) " до "регіоналів", потім до "нашоукраїнців", знову до "регіоналів" і, зрештою, до "європейців"...
Водночас правильна стратегія трансформації економіки України на початку 90-х років могла забезпечити отримання передових технології і права на високотехнологічне виробництво за ліцензіями Заходу. В обмін на часткове ядерне роззброєння, використання власних багатих ресурсів і поступове відкриття внутрішнього ринку. Приклад Китаю ілюструє один із варіантів такого підходу. Ця країна здійснила регульований відповідно до національних інтересів процес відкриття власного ринку в обмін на передові технології та інновації Заходу.
В Україні, навпаки, відсутність ефективного державного регулювання та протекціоністських заходів залишила економіку вразливою до недобросовісної конкуренції. Найбільший в Європі внутрішній ринок було відкрито без дотримання принципу взаємності, а також без належного захисту національних інтересів і вітчизняних виробників.
Штучно нав'язані концепції "лібералізації", "глобалізації" та "декомунізації" призвели до необґрунтованого процесу деіндустріалізації в Україні та масштабного розкрадання національних ресурсів. Аналогічно, злочинна ідея про те, що "держава не здатна бути ефективним менеджером і власником", була використана як виправдання для хижацької приватизації державної власності, що завдала шкоди національним інтересам.
Навіть, безпрецедентне за масштабами ядерне роззброєння України та відкриття внутрішнього - одного з найбільших у Європі - ринку не було повʼязане українськими політиками із зустрічними кроками у суто національних інтересах. Так як це зробив Китай і без ядерного роззброєння. Китай отримав новітні технології Заходу та відкрив західні ринки для своїх товарів і продукції.
Політичні ж еліти України ігнорували експертизу власних фахівців і не висунули жодних аналогічних умов щодо створення високотехнологічних виробництв в Україні - на її сировині, комплектуючих і з використанням власної робочої сили. Принаймні у сфері ВПК - для модернізації звичайних видів озброєння і військової техніки як компенсації за втрату ядерної зброї.
Усі без винятку уряди України ніколи не розробляли і фактично не мали подібної стратегії забезпечення національної безпеки і оборони. Аналіз наслідків і відповідні пропозиції з боку наукових кіл, фахових експертів і воєнної розвідки традиційно ігнорувались. Робочі плани і стратегії збереження й підтримки національного виробника кінцевої високотехнологічної продукції не розроблені й досі.
Навіть після 12 років відкритої агресії та тривалої війни досі не розроблено програм секторального розвитку і модернізації критично важливих виробництв та інфраструктури для гарантування безпеки й оборони України в умовах її нинішнього позаблокового статусу. На урядовому рівні ніхто системно не займався ані стратегією глибокої модернізації виробництв, що відстають від світового рівня, ані збереженням і розвитком тих, які ще залишаються конкурентоспроможними. При тому, що в Україні стартові можливості для подальшого інноваційного розвитку економіки були одними з найкращих серед республік колишнього СРСР, а науково-інженерні і робочі кадри мали чи не найвищий рівень кваліфікації й культури виробництва.
Принаймні до 2005 року, за умови наявності політичної волі, тодішня структура державного управління дозволяла контролювати процеси роздержавлення та приватизації ключових секторів економіки. Намір Павла Лазаренка стати першим олігархом, який мав власну політичну силу в парламенті та тісні зв’язки з керівництвом правоохоронних органів, призвів до його ув'язнення в США. У той час розвідувальні служби України ще мали змогу протидіяти спробам інших претендентів на олігархічний статус незаконно втручатися в політичні справи.
Критична маса позапартійних професіоналів в органах влади ще була здатна, за правильної стратегії та політичній волі, сприяти стимулюванню малого й середнього бізнесу, формуванню відповідних фондів секторального розвитку економіки та регулюванню доступу іноземного капіталу до внутрішнього ринку. В обмін на прямі інвестиції, новітні технології та розміщення виробництва кінцевої продукції в Україні.
