Тімоті Снайдер. Червоний князь. Фрагмент.
Зображення: "Човен" помаранчевого кольору. Революції в Європі.
Відень -- місто музики, але лише якщо музика не надто гучна. Віденці цінують вечірню тишу, яку охороняють традиція та закон, і, не вагаючись, звертаються до поліції, щоб її забезпечити. Не одне покоління іноземців дивувалося різкому стукотінню у двері в розпал вечірки. Віденські поліціянти ввічливі, але суворі -- й іноді затримують людей. Так трапилося одного весняного вечора 1947 року, коли українського біженця Василя Качоровського, знайомого Вільгельма та Романа, заарештували за порушення громадського спокою. Молодик допізна танцював і співав, адже святкував день народження, який став для нього останнім.
Качоровський був агентом, українським націоналістом, який співпрацював із французькою військовою розвідкою. Його доля була досить типовою для тих часів. У 1939 році, не змінюючи місця проживання, він раптово опинився на території Радянського Союзу. Згідно з таємним протоколом до договору про ненапад, укладеного між Берліном і Москвою в серпні 1939 року, Радянський Союз анексував половину Польщі, включаючи східну частину старої габсбурзької Галичини, місто Львів та близько п’яти мільйонів українців. Коли ці території стали частиною радянської української республіки, українським націоналістам довелося рятуватися на Захід. Якби Сталін зміг дотягнутися до них, вони могли б опинитися у тривалому засланні в Сибіру або Казахстані.
Качоровський дістався до Відня 1940 року. Там він працював радіооператором на німецьку військову розвідку. Звісно, на той час Австрію вже поглинула гітлерівська Німеччина, яка, перемігши Польщу та Францію, стала потужною європейською силою. Гітлер саме обертався на схід і планував вторгнення до Радянського Союзу, адже вірив, що воно закріпить його остаточну перемогу над Європою. Коли розпочалося вторгнення до Радянського Союзу й німецькі війська зайшли до України в червні 1941 року, рідна мова Качоровського -- українська -- стала йому у великій пригоді.
Попри надії українських націоналістів -- таких, як Качоровський, -- Німеччина не відновила Української держави. Ще німцям не вдалося перемогти Червону армію. Радянське просування 1943-го та 1944 року спричинило нову дилему. Коли радянці перемогли німців на Східному фронті, вони відібрали собі всю радянську Україну, зокрема землі, які колись відійшли їм за угодою з Німеччиною. Батьківщина Качоровського, Східна Галичина, знову стала західною частиною радянської України. Після німецької капітуляції 8 травня 1945 року українці, такі як Качоровський, не могли повернутися додому. З радянського погляду тоді вони стали навіть винуватішими, ніж раніше, адже були не тільки націоналістами, а й колаборантами. Їх допитували і страчували.
Під час війни Вільгельм усвідомив, що єдиним виходом для багатьох чоловіків і жінок є можливість перейти на інший бік і знайти підтримку серед західних союзників. Звичайно, американці, французи та британці не були особливо прихильні до тих, хто раніше співпрацював з німецькими військами. Однак у 1946 році, коли комунізм почав поширюватися Східною Європою, союзники зрозуміли необхідність глибше вивчити ситуацію в Радянському Союзі. З часом, за допомогою Вільгельма, вони почали вербувати українців, серед яких був і Качоровський. Як і Ліда, Качоровський спершу зустрівся з Романом, який потім представив йому Вільгельма, а той, у свою чергу, встановив зв'язки з французькими союзниками.
У серпні 1946 року французькі спецслужби залучили Качоровського до спостереження за переміщеннями радянських військових підрозділів в Австрії, Угорщині та Румунії. У цих країнах, які були зайняті Червоною армією, комуністичні партії вели боротьбу за контроль над владою, яка зрештою виявилася успішною. Незважаючи на те, що Качоровський скаржився на незнання угорської та румунської мов, він доклав усіх зусиль для створення мережі місцевих інформаторів. У грудні 1946 року французи надали йому документи австрійського зразка, що дозволило йому залишатися у Відні, а за необхідності здійснювати поїздки до Будапешта та Бухареста.
На початку 1947 року агенти жахливого СМЕРШу, радянської контррозвідки, вийшли на слід Качоровського. Один раз радянські військові спробували силою посадити його в автомобіль просто на вулицях Відня, але йому вдалося вирватися. Тепер, після вечірки, австрійська поліція передала його радянським офіцерам — розгубленого, втомленого і, ймовірно, в нетверезому стані. Випадково австрійські правоохоронці затримали чоловіка, якого активно розшукували радянські окупанти, які контролювали місто. Іноді радянці повідомляли австрійським поліцейським, кого саме вони шукають, і стверджували, що мають право затримувати й допитувати будь-кого на свій розсуд. Як правило, вони досягали своїх цілей, і тепер, завдяки гучній вечірці та нетерплячому сусідові, Качоровський потрапив до їхніх рук.
Качоровський розпочав розмову. Він назвав імена. Під час допитів у радянській базі в Бадені, що розташована на південь від Відня, він розкрив шокуючу інформацію. Чоловік заявив, що Вільгельм фон Габсбурґ, разом із своїм другом Романом Новосадом, налагодили з ним контакт через французьку розвідку. Червоний князь, що вважався ворогом радянської влади в Україні у 1918 році, у 1921 році опинився в Австрії, де став жертвою скандалу, який, за чутками, зруйнував його політичну кар'єру в Україні 1935 року. Він повернувся до гри. Вільгельм майже рік працював проти радянських сил, залишаючись непоміченим. Тепер же спецслужби отримали свідка, готового говорити. Можливо, Качоровський сподівався, що зможе врятуватися, видавши Вільгельма та Романа. Але він помилявся. Радянські сили стратили його. Качоровський став одним із тисяч зниклих людей, які зникли з вулиць Відня під час чотиристоронньої окупації, і яких більше ніколи не бачили. Люди просто зникали, виходячи з-під контролю австрійської поліції та держави, потрапляючи у безодню радянської влади.
Роман став наступною жертвою. 14 червня 1947 року радянські війська викрали його з британського сектору Відня. Як зазначила австрійська поліція, Романа "взяли в полон невідомі цивільні особи, заштовхнули в особистий автомобіль з номерними знаками W2038 і кудись повезли". Ці номери належали радянському майорові, що, звісно, поставило крапку на австрійському розслідуванні. Хоча в Австрії відбулися вільні вибори і був обраний демократичний уряд, проте його суверенітет над територією залишався під питанням. Радянський майор на ім'я Гончарук провів допит Романа в Бадені. Через три дні полонений зізнався, що має контакт з Вільгельмом і що разом вони працювали на західні спецслужби. Дев’ятнадцятого серпня...
Роман охарактеризував свої стосунки з Вільгельмом такими словами: "Ми мали взаємну довіру, як справжні приятелі".
Без довіри їхні інтриги не могли б бути втілені в життя. Проте тепер, коли третя особа їх викрила, друзі знову зібралися разом у радянському полоні. На наступний день, 20 серпня 1947 року, радянська влада ухвалила рішення про арешт Вільгельма. Напевно, він уже відчував страх. Качоровський раптово зник, а незабаром зник і його товариш Роман. Можливо, у квартирі на Фазен-ґассе стало занадто тихо, і Вільгельм мав всі підстави підозрювати, що сталося щось жахливе. Одного серпневого дня він вийшов з офісу, де займався справами своїх трьох малих підприємств, і сказав колегам, що йде на обід. Після цього, здавалося, він дійшов до платформи на Зюдбангоф, найближчій залізничній станції. Але на потяг так і не сів. Австрійська поліція також зафіксувала його зникнення: "Чоловік, який відповідав опису Вільгельма Габсбурґа, 26 серпня 1947 року був затриманий на виході на посадку Зюдбангоф трьома радянськими солдатами з червоними пов'язками на рукавах під командуванням майора і переданий на радянський командний пункт".
Протягом наступних чотирьох місяців майор Гончарук проводив допити Вільгельма в Бадені. За стандартами радянської системи, до Вільгельма ставилися досить лояльно. На відміну від інших в'язнів, які харчувалися з загальних мисок, він отримував власну порцію. Йому навіть надали окрему ковдру. Проте його стан залишався жахливим. Він потребував безперервного медичного спостереження через туберкульоз та серцеві проблеми, але лікар до нього так і не прийшов. Через чотири місяці після арешту, коли Вільгельма разом із Романом та іншими ув'язненими посадили на літак, його товариші помітили, що його голос тремтить, волосся випадає, а в очах читається страх. Коли літак піднявся з Аспернського аеропорту неподалік Відня, Вільгельм запитав одного з німецьких в'язнів, коли, на його думку, розпочнеться Третя світова війна.
У той час і в такому контексті подібне запитання не викликало б подиву. У 1947 році ніхто не міг передбачити, що Холодна війна не відбудеться. Сполучені Штати запропонували європейським націям значний пакет допомоги, відомий як план Маршалла. Однак Радянський Союз вимагав, щоб країни Східної Європи відмовилися від цієї ініціативи. Президент Гаррі Трумен наголосив, що Америка використає всі можливі засоби, щоб зупинити розповсюдження комунізму, включаючи Грецію. Сталін турбувався, що американці разом із британцями знайдуть спосіб втрутитися на Балканах. Тисячі партизанів продовжували боротьбу проти встановлення комунізму в Польщі, західній Україні та країнах Балтії. Вони усвідомлювали, що їм потрібна зовнішня підтримка, тому мріяли про Третю світову війну та вторгнення США і Великої Британії до Радянського Союзу. Для мільйонів європейців, які пережили жахи нацистської імперії, було важко повірити, що британці та американці просто залишать їх під контролем Сталіна.
Доки літак приземлився у Львові, Вільгельм уже й забув думати про майбутнє, натомість замислився про минуле. У місті, яке тепер належало радянській Україні, Вільгельмові марилася Перша світова війна, і іншим співкамерникам не давало спати те, що він уві сні говорив про свої молодечі походеньки. Як не дивно, подорож у радянському полоні оживила спогади про юнацькі пригоди. Летовище біля Відня, звідки вирушив літак з Вільгельмом, Асперн, називалося на честь найбільшої воєнної перемоги найвойовничішого Вільгельмового предка, ерцгерцоґа Карла. Баден, де між серпнем і груднем 1947 року Вільгельма допитували радянці, під час Першої світової війни був штабом габсбурзької армії. Ймовірно, поки Вільгельмове здоров'я занепадало на допитах, він згадав, що саме в Бадені лікувався 30 років тому. Тепер вони прибули до Львова, де вишколені Вільгельмом вояки очолювали українське повстання 1918 року. Наступного дня вони полетять до Києва, столиці Української Народної Республіки, яку 1918 року Вільгельм допоміг створити, і осердя для престолу, що його архикнязь уявляв того літа, поки тривали його степові пригоди.
20 грудня 1947 року Вільгельм ділив ковдру з Романом під час перельоту зі Львова до Києва. Чоловіки тихо розмовляли українською. Це мали бути його перші відвідини української столиці, і, можливо, останні. Напевно, в той момент вони усвідомлювали, що їхня доля вже вирішена. Єдине, на що могли сподіватися — це що не потягнуть за собою занадто багато людей. Їх допитували в міністерстві державної безпеки на Володимирській, одній з найкрасивіших вулиць київських пагорбів. Саме в таких місцях зводять як палаци, так і тюрми. Тридцять років тому як більшовики, так і Габсбурґи прагнули контролювати ці пагорби. У 1918 році Вільгельм чекав у степу на слушний момент для відправлення до Києва. Тепер, ставши Червоним князем, він приїхав до столиці, але замість корони на голові мав пов'язку на очах і потрапив до підземелля, а не на трон. Вільгельм опинився за гратами разом з іншими українцями, людьми, які знали про його пригоди 1918 року, і тому не приховував своєї юнацької мрії про королівство. І коли під час другого кола допитів на Володимирській між січнем і квітнем 1948 року він востаннє розповідав свою життєву історію, здавалося, що вона наближається до свого завершення.
29 травня 1948 року радянський трибунал визнав Вільгельма винним у тому, що 1918-го він намагався стати королем України. А ще -- в тому, що він 1921 року керував "Вільними козаками". І що під час і після війни працював на британську і французьку розвідки. Радянські закони не мали обмежень в часі і просторі, сягали на десятиліття в минуле, до пори, коли ще й Радянського Союзу не існувало, і назовні -- до територій, над якими Москва ніколи не мала суверенності. Серед інших переступів Вільгельмове шпигунство проти німців зарахували до антирадянських злочинів. Те саме трапилося з тисячами інших східноєвропейців. Радянські судді вважали некомуністичний спротив формою колаборації з німцями. Ідеологічно це можна було виправдати марксистською ідеєю, що нацизм був попросту найвищою стадією фашизму, а фашизм -- природним наслідком капіталізму. Тож усі, хто боровся за будь-які системи, окрім комуністичних, об'єктивно були союзниками нацистів.
12 серпня 1948 року радянські військові командири видали розпорядження про переведення Вільгельма до в'язниці на заході України, де йому належало провести наступні 25 років.
Через шість днів, 18 серпня 1948 року, після 357 днів у радянському полоні, Вільгельм помер від туберкульозу. Цей трагічний момент співпав із днем народження імператора Франца Йозефа, першого покровителя Вільгельма, рівно через сто років після того, як цісар вступив на трон під час революційних подій 1848 року. Легені Вільгельма, які вперше вдихнули свіжий повітря прибережжя габсбурзької Адріатики, востаннє видихнули в радянському лікарняному закладі в Києві. Його сині очі, що ще в 1908 році захоплювалися величчю Франца Йозефа у Віденській опері, закрилися, і останнє, що їм довелося побачити, — це іржаві каркаси лікарняних ліжок та потріскані бетонні стіни.
Невідомо, чи радянські влади планували вбивство Вільгельма. Можливо, вони могли просто засудити його до страти. З іншого боку, вони могли спробувати лікувати туберкульоз та серцеві недуги архікнязя під час року, що відводили на його допити, а не просто спостерігати, як він поступово вмирає. Подібні смерті були характерні для радянської системи: сталіністська поліція здійснила безпосередні розстріли майже мільйона людей, а ще безліч мільйонів загинуло від виснаження в трудових таборах та ГУЛАГу, або ж від жорстокого ставлення в місцях позбавлення волі. Якби Вільгельм вийшов живим з допитів, його доля, ймовірно, закінчилася б у в'язниці.
Політика Радянського Союзу була жорстокою і обманливою. Коли Вільгельм пішов з життя, радянські чиновники заперечували це. Вони повідомили австрійським властям про його "вирок", наче він залишався живим у таборі. Як це часто буває в подібних ситуаціях, люди, які поверталися з Радянського Союзу до Австрії, запевняли, що бачили Вільгельма на власні очі. Пізніше з'явилися нові неправдиві відомості про його загибель у в'язниці на початку 1950-х років. Австрійський уряд продовжував надсилати запити протягом кількох років, але у 1952 році вирішив, що Вільгельм більше не є австрійським громадянином. Чиновники дійшли висновку, що оскільки він не відмовився від своїх прав на габсбурзькі престоли, йому не належало громадянство, яке він отримав у 1936 році. Через чотири роки після його смерті Австрія відмовилася від будь-якої відповідальності.
Вічна бездержавність Вільгельма, що протягом його життя дарувала йому свободу, зрештою стала причиною його загибелі. Його невгамовний дух, який уособлював єдину відому нам вічність - вічне честолюбство, тепер знайшов спокій. Його прекрасне тіло, яке колись викликало захоплення на європейських пляжах і лижних курортах, тепер перетворилось на руїни - безіменне та забуте. Душа і тіло Вільгельма зникли десь між монархічним минулим та сучасністю. Він жив настільки багатогранно та незвично, що власна епоха стала для нього недосяжною.
Могло здатися, що з Вільгельмом зникла й певна українська мрія. Вільгельм був одним із сотень тисяч чоловіків і жінок, яких наприкінці 1940-х років за справжнє чи вигадане долучення до рухів за українську незалежність убили радянці. Багато -- якщо не більшість -- з них походили із земель, які колись були габсбурзькою Східною Галичиною. Вільгельм був чи не найяскравішим утіленням зв'язку між Україною і Габсбурзькою монархією -- тобто із Заходом, з європейською культурою і традиціями, які, на думку багатьох патріотів, відрізняли Україну від Росії.
Анексуючи ці території в 1945 році, Москву свідомо відокремила їх від їхньої габсбурзької спадщини. Геноцид і етнічні чистки призвели до незворотних змін у демографічному складі цих регіонів. Протягом 1941-1945 років більшість євреїв були знищені німцями. Радянська влада депортувала поляків (а також тих євреїв, які вижили) до Польщі. Крім того, радянські чиновники знищили інституції, які були закладені Габсбурґами, зокрема заборонили діяльність Греко-католицької церкви. Ця церква не тільки символізувала український народ, але й відображала західну традицію, за якою релігійні інституції мали автономію від державної влади. Ще в 1918 році Вільгельм мав невелику роль у спробах греко-католицького митрополита навернути парафіян Російської православної церкви. Водночас Російська православна церква, повністю підконтрольна радянському режиму, поглинула греко-католиків Галичини. В одному з тюремних камер греко-католицький священник зустрів Романа і подарував йому яблуко.
Коли в червні 1947 року радянці заарештували Романа, він уже майже закінчив навчатися музики -- чоловік, знай, повертався до цього під час допитів. Навіть коли в грудні того року його разом з Вільгельмом перевезли до Радянського Союзу, він сподівався повернутися до Відня, довчитися, стати диригентом. Натомість його засудили до важкої праці в радянському таборі в Норильську, на тому боці північного Полярного кола. В ГУЛАГу, в найгірших умовах, невтомний Роман організував те, що інший в'язень назвав "цілком пристойним хором і оркестром".
Колишній викладач Роман, Ганс Сваровський, який у часи нацистського режиму зумів вибудувати успішну кар'єру, після закінчення війни диригував у таких містах, як Відень, Ґрац та Единбург — значно більш комфортних, ніж безкраї арктичні простори. Протягом своєї тривалої і продуктивної кар'єри Сваровський виховав багатьох диригентів нового покоління, з яких деякі вже здобули визнання серед шанувальників класичної музики. Натомість Роман, як і численні українські митці, залишив свій слід не в мистецтві, а в політичній сфері. Як можна зрозуміти з його текстів, він ніколи не жалкував про ті ризики, на які йшов заради Вільгельма та України.
Of course! Please provide the text that you would like me to make unique.
Тімоті Снайдер є американським істориком, автором та публічним інтелектуалом. Він займає посаду професора в Університеті Торонто (Канада) і спеціалізується на історії Східної Європи XX століття, зокрема на дослідженні України, Польщі та Росії. Снайдер також вивчає теми націоналізму, тоталітаризму та Голокосту.
В українському перекладі вийшли основні твори Тімоті Снайдера, серед яких "Роздуми про двадцяте століття" (у співавторстві з Тоні Джадтом), "Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка", "Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття. Графічна версія", "Наша недуга. Уроки свободи з лікарняного щоденника", "Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним", "Чорна земля. Голокост як історія та застереження", "Червоний князь", а також "Про свободу".
"Червоний князь" виходить друком українською у колаборації видавництва "Човен" та видавництва "Локальна історія".
