Навчання під час окупації у 1941 році та сьогодні під звуки тривоги. Напередодні Дня вчителя ми пригадуємо, як продовжували навчати дітей навіть у складних умовах війни - 20 хвилин.

Сьогодні педагоги проводять заняття в умовах повітряних тривог, відключень електроенергії та роботи в укриттях.

* Понад 80 років тому вінницькі педагоги теж вчили дітей під час війни -- без достатньої кількості підручників, палива, а часом і самих учнів, яким просто не було в чому прийти до школи.

* Ми проаналізували архівні матеріали, щоб з'ясувати, якою була освітня система Вінниці під час окупації.

У першу неділю жовтня в Україні святкують День учителя. Цього року це ще одна можливість підкреслити важливість праці педагогів, адже їхній щоденний процес навчання може бути перерваний повітряною тривогою, а взимку — відключенням електрики.

Уже п'ятий рік учителі навчають дітей під час повномасштабної війни. Між повітряними тривогами та обстрілами, у холодних класах під час зимових відключень світла, в укриттях і часом дистанційно вони продовжують проводити уроки. І все це значною мірою завдяки педагогам, які щоранку приходять на роботу і продовжують навчати.

У День учителя ми вирішили згадати, як це було понад 80 років тому. Як навчалися вінницькі діти під час Другої світової війни, коли місто було окуповане, шкільні приміщення займали військові, бракувало підручників, зошитів, палива, а частина дітей не могла прийти на уроки, бо не мала взуття чи одягу.

В архівних документах збереглися цифри, дати, шкільні звіти та навіть згадки про те, як учителям доводилося працювати в ті важкі часи. Це історія вінницької школи у 1941-1944 роках. Історія педагогів та дітей, для яких війна змінила саме поняття звичайного шкільного дня.

Вінниця ще була у війні, а вчителі вже думали про школу

Влітку 1941 року війна наблизилася до нашого міста. На початку липня німецькі сили зуміли прорвати радянську оборону на північ від нас. 15 липня підрозділи німецької армії вирушили у напрямку Вінниці.

17 липня військові сили захопили Луку-Мелешківську. Два дні потому, 19 липня, бої розгорнулися безпосередньо в межах міста. Після артилерійських обстрілів та авіаційних атак 20 липня 1941 року Вінниця потрапила під контроль окупантів. Місто залишалося під нацистською окупацією майже протягом трьох років.

Здавалося, в таких складних обставинах питання освіти могли відійти на другий план. Проте місцеві педагоги докладали зусиль, щоб повернути дітей до навчального процесу. 30 серпня 1941 року на обласній конференції обговорювали, як адаптувати роботу навчальних закладів до нових реалій. Розпочали інвентаризацію шкільного майна та реєстрацію дітей, які підпадають під шкільний вік.

У вересні 1941 року у Вінниці була заснована одна початкова школа, дві неповні середні та десять середніх навчальних закладів. Пізніше деякі з них об'єднали. У другій половині 1941-1942 навчального року в місті вже функціонувало дев'ять шкіл. Таким чином, після кількох місяців війни, діти Вінниці знову повернулися до навчання.

У класах з'явилися образи Шевченка, а також іконографія та молитви.

Перші місяці окупації мали свої особливості. Педагогічні колективи формували з фахівців, які, за описом дослідників, не були прихильниками прорадянської влади, лояльно ставилися до нового керівництва та цікавилися українською історією і культурою.

У навчальних закладах з'явилися портрети Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського та Івана Франка. В школах розпочали викладання предмета «Закон Божий», у класах були розміщені ікони, а молитви почали лунати в стінах навчальних закладів.

Змінювалися і навчальні програми.

Планувалося приділити більше уваги вивченню історії України, а також української та німецької мов. Водночас навчальні програми були очищені від тем, пов’язаних із історією СРСР та радянськими конституціями. Уроки праці залишалися обов'язковими.

Це слід враховувати, зважаючи на обставини того періоду. На початкових етапах окупації українська інтелігенція намагалася скористатися ситуацією для відновлення української культури та освіти. Проте окупаційні сили мали свої власні наміри і з часом почали все більше обмежувати освітні можливості.

У навчальному закладі не вистачало елементарного.

Діти знову змогли зайняти свої місця в класах, але школа не відновилася до звичного ритму. Брак нових програм, навчальних матеріалів, зошитів і підручників відчувався всерйоз. Вчителям доводилося обходитись лише тим, що вдалося зберегти.

За відсутності нових підручників дозволили користуватися радянськими, але після відповідних змін. Видання 1937-1938 років вилучали. Для підготовки нових підручників початкової школи залучили викладачів місцевого педагогічного інституту. А щоб допомогти вчителям із літературою, створювали спеціальні бібліотеки.

У жовтні 1941 року, під час методичної зустрічі вчителів географії з усієї України та педагогів початкових класів, було прийнято рішення про відкриття бібліотеки з навчальними матеріалами у Будинку культури вчителя.

Сьогодні викладач має можливість скористатися електронними підручниками, завантажити презентації або знайти необхідні матеріали в інтернеті. Раніше ж не вистачало самих книг для навчання.

Курс навчання вимагав фінансових витрат.

Є ще один аспект, який може залишитися поза увагою, коли думаєш про освіту в часи війни. Шкільне навчання в ті роки було платним. Учні початкових класів (I-IV) повинні були вносити 100 карбованців або 10 марок за рік навчання, тоді як для учнів IV-VII класів ця сума становила вже 200 карбованців, або 20 марок.

Отже, сім'я, що вже переживала війну, повинна була також знайти фінансові ресурси для освіти своєї дитини. І далі обставини ставали ще більш заплутаними.

Взимку дітям заважали не тільки низькі температури.

1941-1942 навчальний рік для вінницьких шкіл був надзвичайно складним. Особливо важкою стала зима.

Не вистачало палива. Частину шкільних приміщень займали німецькі військові частини. Додатковою проблемою стала епідемія тифу. Попри це, навчання намагалися не припиняти.

Навчальний рік продовжили до 1 липня 1942 року. У результаті його тривалість вдалося довести до восьми місяців, компенсуючи частину втраченого часу.

Уявити сучасну школу без опалення, із зайнятими класами та епідемією сьогодні складно. Але для вінницьких дітей 1941-1942 років це була реальність.

Викладачі прагнули відновити у свідомості учнів українську історію.

У вересні 1941 року у Вінниці пройшла педагогічна конференція, де одним із ключових питань стало формування національної свідомості серед молоді. Вчителям доводилося працювати в складних умовах, адже освітня система лише починала відновлення після радянських часів, а поряд вже функціонувала окупаційна адміністрація.

У регіональному виданні "Вінницькі вісті" в той час з'явилася виразна цитата, присвячена вчителям.

Існують окремі особистості, зокрема вчителі, які самостійно прагнуть тримати жовто-блакитний стяг і вести своїх учнів до мети — незалежної України. У навчальних закладах все ще звучить російська мова...

Ця цитата яскраво ілюструє суперечливість епохи. В одному освітньому середовищі поєднувалися українська культурна діяльність, радянські традиції та нові вимоги, нав'язані окупаційною адміністрацією.

Для педагога це означало виконувати свою діяльність у середовищі, що постійно еволюціонувало.

Педагогічний інститут також намагався активно діяти.

У період війни докладали зусиль, щоб забезпечити освіту і майбутнім вчителям.

1 жовтня 1941 року Вінницький педагогічний інститут знову відкрив свої двері. Він знаходився на вулиці Івана Богуна, яка до початку війни носила назву вулиці Володарського. На початку навчання було організовано заочну форму навчання на трьох факультетах: мовно-літературному, історичному та фізико-математичному.

На початку 1942 року в навчальному закладі навчалося 525 студентів. Серед них 200 осіб обрали мовно-літературний факультет, 85 — історичний, а 40 — фізико-математичний. Крім того, 200 студентів з вищих курсів повернулися до навчання.

Викладачі щосуботи організовували консультації для заочників напередодні зимової сесії. Студенти поглиблено вивчали предмети, такі як історія України, загальна історія, українська мова та література, світова література, психологія, педагогіка, математика, фізика, німецька мова та багато інших дисциплін. При інституті також функціонували курси німецької мови.

Восени 1942 року 230 випускників цих курсів направили до шкіл викладати німецьку мову. Частину також влаштували перекладачами на підприємства та в установи Вінниці й області.

Але й цей освітній процес не витримав війни.

На початку 1943 року молодий педагогічний інститут було закрито через трудову мобілізацію. Навчальний процес зазнавав перерв навіть раніше, оскільки приміщення інституту використовували німецькі військові підрозділи, а також через труднощі з фінансуванням.

Лише третина дітей відвідувала школу.

У 1942-1943 навчальному році ситуація у школах Вінниці стала значно гіршою. Навчальний процес часто переривався. Школи неодноразово закривали. Навчальні приміщення використовували для військових потреб, а молодь мобілізовували на громадські роботи. Значну частину студентської молоді відправляли на роботи до Німеччини.

Унаслідок закриття навчальних закладів та об'єднання класів зменшувалася й кількість викладачів. Проте найбільш вражаючою є статистика щодо відвідуваності. Лише 20-30 відсотків учнів стабільно відвідували школу.

У Вінницькій школі №1 в період навчального року 1942-1943 року з 241 учня покинули навчання 33. Аналогічна ситуація спостерігалася і в школі №4. У початкових класах навчальний процес проходив значно більш організовано.

Причини крились не лише в самій навчальному закладі. Часто дітлахам просто не вистачало одягу, щоб піти до школи.

175 дітей залишили на другий рік навчання.

Незважаючи на численні виклики, у навчальному році 1942-1943 у школах Вінниці було організовано навчання для 2002 учнів. Серед них 321 учень успішно завершив навчання, 1503 учнів продовжили навчання у старших класах, а 175 дітей залишилися для повторного навчання.

Причини виявилися набагато складнішими, ніж просте "погано вчився". Науковці підкреслюють, що значна кількість дітей не могла стабільно відвідувати уроки через брак взуття та одягу, складні фінансові обставини, а також потребу в пошуку роботи і їжі.

Отже, причина, чому дитина могла залишитися на другий рік, не обов'язково полягала в небажанні вчитися. Можливо, вона просто не мала можливості відвідати школу.

Цей показник, напевно, є однією з найяскравіших ілюстрацій того, якою була реальна ситуація в школі під час війни.

За партою сиділа дитина, але за її спиною була війна, нестача їжі, одягу та необхідність допомагати родині вижити.

Один вчитель на два класи

Педагогам також не було просто. У вересні 1943 року на методичній конференції у Вінниці вчителі обговорювали питання викладання в умовах, коли один вчитель мав працювати з двома класами одночасно.

Бракувало навчальних курсів, і навчальні програми знову зазнавали змін. За вказівками окупаційних властей з них виключали історію та географію. У цій ситуації вчителі шукали альтернативні методи, щоб не дозволити дітям повністю забути про своє рідне краю.

Під час методичної наради обговорювалися ідеї щодо поліпшення навчання співу. Викладачі вважали, що через пісні можна ефективно ознайомлювати учнів з географічними особливостями регіону та історичними аспектами української культури.

Це той випадок, коли за звичайним архівним документом раптово проявляється сам педагог. Перед ним – учні.

Відсутня адекватна програма. Брак необхідних підручників. Історію та географію виключили з навчального курсу. Проте заняття все ще потрібно організувати.

Спершу заснували навчальні заклади, а згодом почали скорочувати освітні програми.

З часом політика окупантів у сфері освіти почала ставати явно репресивною. Влітку 1942 року, коли війна затяглася, німецька адміністрація все більше сприймала українське населення як ресурс робочої сили для своїх потреб.

У листопаді 1942 року міністр східних територій Альфред Розенберг у таємному розпорядженні, адресованому Еріку Коху, підкреслив необхідність відмовитися від відновлення центральних вищих навчальних закладів в Україні. Згідно з цим розпорядженням, в шкільній системі повинні були залишити лише чотири класи, а в 1943 році планувалося їх повне закриття.

Фактично окупаційна влада не була зацікавлена в повноцінній освіті українських дітей. Їй потрібна була не освічена молодь, а робоча сила. Це особливо добре видно у 1943 році.

1943 рік. Школа почала зникати

У першій половині 1943 року окупаційна адміністрація остаточно втратила зацікавленість у функціонуванні українських освітніх установ. Навчальні заклади, зокрема школи, технікуми та університети Вінниці, поступово зупиняли свою діяльність.

Вчителів усували з посад, зокрема тих, хто мав зв'язки з патріотичними громадськими об'єднаннями. Деяких представників освітньої сфери навіть затримували.

У міру наближення фронту до Вінниці, навчальні заклади стали використовуватися німецькою армією для військових і господарських цілей. Майно школи піддавалося розграбуванню, а підручники та книги знищувалися. Під час запеклих боїв за місто та відступу німецьких військ більшість навчальних приміщень Вінниці зазнали значних руйнувань. Таким чином, історія шкільної освіти у Вінниці в період окупації завершилася трагічно.

У Вінниці проводили навчання для здобуття ремісничих спеціальностей.

Навчальний процес в умовах війни виходив за рамки традиційних навчальних закладів. Окупаційна адміністрація мала інтерес у формуванні робочої сили, тому активно сприяла розвитку ремісничих навчальних закладів та професійного навчання безпосередньо на підприємствах.

У першій частині 1942 року на Вінницькій кравецькій фабриці було започатковано теоретичне та практичне навчання для 186 учнів. Вони здобували професійні навички у таких спеціальностях, як кравці, закрійники, римарі, ткачі та механіки.

Студенти професійної школи щоденно присвячували чотири або п'ять годин вивченню теоретичних аспектів, після чого займалися практичною діяльністю.

Це навчання проходило безкоштовно. Учасників забезпечували взуттям та доступними обідами. За виконані замовлення вони отримували винагороду.

По завершенні першого року навчання можна було здобути третій розряд, після другого — п'ятий, а після закінчення всього курсу — сьомий. Це свідчить про те, що навіть у воєнний час у Вінниці функціонувала система професійної підготовки.

Проте її справжня мета кардинально відрізнялася. Окупантам були необхідні робітники для функціонування промислових об'єктів.

Що сталося зі школою після завершення окупації?

На завершальному етапі окупації освітня інфраструктура Вінниці зазнала серйозних руйнувань. Шкільні будівлі були зайняті військовими, а обладнання і матеріали або вивозили, або знищували. Підручники та інші навчальні матеріали також підлягали знищенню.

Під час боїв за місто було зруйновано більшість приміщень навчальних установ. Тож після визволення потрібно було не просто сказати дітям знову прийти до школи. Потрібно було відновити саму школу. Знайти приміщення. Знайти вчителів. Знайти книги. Зібрати дітей. І почати все спочатку.

20 березня 1944 року Вінницю було звільнено від нацистських загарбників. Проте для навчального закладу війна не завершилася в цей момент. Треба було відновити зруйновані споруди, зібрати залишки майна, а також повернути вчителів і учнів до навчального процесу.

"Як кому пощастило в житті"

Питання про те, як діти навчалися під час Другої світової війни, нещодавно з'явилося і в соцмережах.

Не так давно в Threads підняли тему навчання дітей під час Другої світової війни. Педагог і експерт у сфері дитячого розвитку Марія Чичановська звернулася до своїх підписників із запитанням, чи є серед них історики, готові поділитися своїми знаннями про те, як функціонували школи в умовах війни.

У відповідях учасники почали згадувати не лише традиційні знання, а й розповіді своїх бабусь і дідусів. Ці спогади виявилися надзвичайно різноманітними.

Для деяких війна стала причиною зупинки навчального процесу. Інші ж зустріли школу в нетипові години. А для багатьох освіта відійшла на другий план, оскільки дітям потрібно було працювати і підтримувати свої сім'ї.

"Моя бабуся з'явилася на світ у 1937 році, і саме в період Другої світової війни відвідувала навчальний заклад. Від неї я дізналася, що вони навчалися в нічні години, а вдень допомагали матерям у всіх можливих справах", - поділилася одна з користувачок.

Інша розповідь походить з Дніпропетровської області.

"Хто скільки класів встиг кінчити -- 5-7, на тому й все. Після війни вже було не до того, йшли працювати. Але можна було також у ремісниче училище піти, що вже неабиякий апгрейд у ті часи", -- переказав Михайло Чалий слова своєї бабусі.

У деяких сім'ях навчання в школі переривалося на тривалий період. Один із користувачів поділився історією про свого батька, який перед війною закінчив сім класів. У період окупації він не мав змоги навчатися. Коли місто було звільнене, він вирішив піти до школи, щоб дізнатися, чи відновиться навчальний процес. Проте замість того, щоб повернутися за парту, його мобілізували.

"Не дозволили навіть попрощатися з рідними. Повідомив мамі через спільного знайомого. На наступний день вже опинився в Києві, а через тиждень – у військовій частині," – зазначила Наталя Михайловська.

Після війни чоловік не відмовився від освіти. Служив до 1951 року, а потім вступив до сільгоспакадемії.

"З семирічкою. Перший рік "підганяли" програму середньої школи з математики, фізики, хімії", -- згадує Юлія Колодій.

Та для багатьох дітей питання продовження освіти після війни впиралося не лише у можливість повернутися до школи. Була бідність, нестача одягу, взуття, шкільного приладдя та їжі.

"Не стільки війна, скільки бідність не давала вчитись: одна пара взуття була зимового на п'ять дітей. Ходили по черзі в школу", -- розповіла інша користувачка про свою бабусю.

Про післявоєнну школу згадують і як про місце, де дітям доводилося вчитися разом, попри велику різницю у віці.

"Після закінчення війни класи були переповнені, і шестирічні діти навчалися разом із десятирічними, які відставали в навчанні. Один дідусь із гордістю згадував, що навчався в класі, де його однолітки були старшими на рік чи два, адже він мав кращі знання. Таким чином, формування класів базувалося не лише на віковому принципі, а й на рівні знань учнів протягом перших кількох років," - так зазначено в одному з спогадів.

Не менш промовистою є згадка про те, на чому саме діти писали.

"Існувала значна бідність, і всі мої однокласники писали у школі не в зошитах, а на газетних аркушах між рядками, використовуючи саморобні чорнила з бузини та дубової кори. Цей дефіцит тривав досить довго, приблизно до середини 1950-х років," -- зазначив Віктор Сич.

У одній сім'ї процес навчання опинився під загрозою ще до того, як війна досягла їхнього села.

"Коли німецькі війська наближалися, всі підручники сховали в яму за будинком, адже німці їх спалювали. Занять, звісно, не проводилися. Діда вбили, а бабуся була в стані вагітності," -- поділився користувач спогадами про своїх бабусю та дідуся, які викладали в місцевій школі.

Ще одна історія показує, наскільки далеко від звичного дитинства опинилися деякі діти. Одна з користувачок розповіла про свою бабусю, якій було 11 років під час війни.

"Вона була працівницею госпіталю, де доводилося переносити частини тіл загиблих у відрах. Після цього вона поверталася додому, щоб доглядати за молодшими братами, поки її прадід служив на фронті," -- поділилася жінка.

Попри це, бабуся все ж намагалася вчитися. За словами її онуки, вона знаходила кілька годин на місяць для занять, писала прописи, цифри, читала. Згодом закінчила вісім класів. Є й історії про тих, хто після війни вже не повернувся до школи.

"Моя бабуся навчалася лише три роки в школі. Коли війна закінчилася, їй виповнилося 15, і вона почала працювати, адже потрібно було якось існувати. Після війни в країні панував голод... З усіх її знайомих, наскільки мені відомо, тільки одна дівчина змогла повернутися до навчання після закінчення конфлікту," – поділилася користувачка.

А інша історія показує, наскільки по-різному могла скластися доля дітей одного покоління. Одна бабуся, народжена у 1929 році, дуже погано писала й читала та все життя займалася фізичною працею. Інша, 1937 року народження, була відмінницею, закінчила університет і стала доценткою хімії.

"Отже, у кожного своя удача в житті," - підсумувала Марія Шаповал.

І, напевно, саме в цьому полягає суть. Війна не мала єдиного сценарію для всіх дітей. Деякі з них продовжували відвідувати школу, інші навчалися в незвичних умовах, хтось повертався до освіти після кількох років, а деякі назавжди залишали парту, оскільки потрібно було працювати та підтримувати родину.

Щоб діти мали майбутнє

Понад 80 років тому вчитель приходив у клас, де могло не бути підручників, тепла, достатньо дітей і навіть нормального розкладу. Але урок усе одно починався.

Сьогодні обставини інші. Наші вчителі не ховають підручники в землю від окупантів, але працюють під час повітряних тривог, навчають дітей в укриттях, продовжують уроки після відключень світла і підтримують школярів, чиє дитинство теж проходить у час війни.

Історія вінницьких шкіл 1941-1944 років нагадує: війна може зруйнувати будівлю, забрати звичний розклад, змусити дитину залишити школу. Але знання все одно намагаються передати далі.

Сьогодні ми хочемо висловити щиру подяку нашим вчителям. Цим людям, які, незважаючи на тривоги, втому та складні обставини, невтомно навчають наших дітей. Вчителям, які щодня не тільки проводять уроки, а й підтримують зв'язок з нормальним життям, допомагаючи формувати те майбутнє, заради якого Україна здатна вистояти.

Вас може зацікавити:

Світло, пальне та понад п'ять мільйонів із бюджету. Чи готові вінницькі школи до зимових блекаутів

У Вінниці розробляють концепцію фабрики-кухні, яка буде обслуговувати 22 навчальні заклади. Які деталі відомі про цей проект, вартість якого перевищує пів мільярда?

Додайте 20 хвилин до обраних джерел у Google.