Від Європейського Союзу до Китаю: в яких сферах Трамп може замінити Росію на енергетичних ринках, а в яких – ні.
Від реалістичності планів Вашингтона залежить конкретний регіон.
У липні 2025 року Дональд Трамп оголосив про намір запровадити 100% мита на країни, які продовжують імпорт російських енергоносіїв, якщо протягом 50 днів Володимир Путін не погодиться на мирну угоду з Україною. Цю ініціативу підкріпив законопроєкт сенатора Ліндсі Грема під назвою "Sanctioning Russia Act of 2025", який передбачає 500% тариф на імпорт російської нафти, газу та урану, а також накладення штрафів на компанії з інших країн, які підтримують цю торгівлю. Однак виникає питання: наскільки ефективною може бути стратегія повного витіснення Росії зі світових енергетичних ринків? Згідно з даними на травень 2025 року, Китай купує 47% російської нафти, Індія — 38%, тоді як частка ЄС складає лише 6%, а Туреччини — також 6%.
У галузі зрідженого газу ситуація виглядає ще більш виразно: приблизно половина російського СПГ постачається до Європейського Союзу, близько 21% - у Китай, а 18% - у Японію.
Отже, за яскравими висловлюваннями прихована складна геополітична та економічна структура, в якій Вашингтон здатний впливати лише на певні сегменти ринку.
Європейський Союз залишається головним полем битви за енергетичний вплив Росії. Попри дві зими, пройдені без масштабних перебоїв постачання для споживачів, залежність від російського газу все ще не подолана. За даними CREA, у травні 2025 року половина всього експорту російського скрапленого природного газу (СПГ) йшла саме до ЄС.
Водночас Європейський Союз досягнув значних успіхів у зменшенні своєї залежності від російської нафти: якщо у 2021 році Росія постачала понад 25% імпортованої сирої нафти до ЄС, то вже у травні 2025 року цей показник знизився до 6%. Проте ситуація з газом виглядає зовсім інакше. На відміну від трубопровідного газу від "Газпрому", який практично зник з європейського ринку, зріджений природний газ (ЗПГ) від "Новатеку" продовжує безперешкодно постачатися в порти Іспанії, Франції, Бельгії та Нідерландів.
У липні 2025 року Європейський Союз ухвалив 18-й пакет санкцій, проте він не встановив повну заборону на імпорт російського скрапленого природного газу (СПГ). Лише деяким країнам дозволили "заморозити" контракти на майбутні постачання та не надавати нові дозволи для розширення інфраструктури. Таким чином, російське паливо, яке щомісячно приносить Кремлю мільярди євро, залишається легальним на ринку Європи.
У цій ситуації з'являється фактор Вашингтона. Дональд Трамп і голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн у липні оголосили про масштабну торговельну угоду на $750 млрд, де окремим пунктом прописані закупівлі енергоносіїв зі США. У Брюсселі угоду одразу пов'язали з планом REPowerEU, який ще у 2022 році поставив мету: "повністю відмовитися від російських енергоносіїв до 2027 року".
Чи може така угода насправді витіснити Росію з ринку? Статистичні дані свідчать, що умови для цього вже сформовані. За інформацією Міжнародного енергетичного агентства, у 2023 році Сполучені Штати постачали більше 50% імпорту скрапленого природного газу до Європейського Союзу, що значно перевищує обсяги, які надходили з Росії.
Проте справа полягає не лише в обсягах, а також у вартості та логістичних аспектах. Російський зріджений газ залишається конкурентоспроможним на ринку ЄС завдяки коротким транспортним маршрутам та відносно вигідним контрактам. Крім того, імпортом СПГ займаються не Єврокомісія чи якась енергетична компанія під її контролем – адже такої структури не існує. Імпортом займаються численні приватні компанії, які переслідують свої власні фінансові інтереси.
В остаточному підсумку, стратегія Європи виглядає як компроміс між політичними цілями та ринковими умовами. США вже зайняли позицію головного постачальника газу для ЄС, але без введення повної заборони на російський СПГ в європейських законах, Кремль матиме можливість продовжувати отримувати прибуток.
Угода між Трампом і фон дер Ляєн посилає сильний політичний меседж, але її справжня ефективність буде визначатися тим, чи зможе Брюссель перейти від "напівсанкцій" до реального ембарго, яке буде закріплене в законодавстві.
У той час як Європейський Союз поступово зменшує свою залежність від російських нафти та газу, Індія, навпаки, стала одним із ключових вигодонабувачів західних санкцій. До 2022 року частка російської нафти в імпорті Індії становила менше 2%. Проте після введення ембарго ЄС і G7 на морські постачання, цей показник різко виріс. За даними CREA на травень 2025 року, Індія імпортує приблизно 38% всіх російських нафтових поставок, що робить її другим за величиною покупцем після Китаю.
Причина очевидна: Росія реалізує свою нафту за значно зниженими цінами. У першій половині 2025 року середня вартість російської марки Urals для індійських нафтопереробних заводів була на $10-12 нижчою за ціну Brent. Для держави, яка щодня імпортує понад 5 мільйонів барелів нафти, це суттєва економія.
Чи можливо знайти альтернативу російським постачанням? Теоретично – так. Індія вже уклала довгострокові угоди з країнами Перської затоки: Саудівська Аравія, Ірак та ОАЕ забезпечують близько 60% її імпорту. Проте ці держави не готові суттєво збільшувати обсяги постачань, оскільки їхні ринки вже знаходяться в балансі, а ціни регулюються ОПЕК+. США, незважаючи на збільшення видобутку, поки що не мають ані достатньої інфраструктури для транспортування, ані цінових переваг, які б дозволили їм стати крупним постачальником для Індії.
"Індія впевнена в своїй здатності забезпечити свої потреби в нафті через альтернативні джерела, навіть якщо поставки з Росії зазнають впливу вторинних санкцій," – повідомив міністр нафти Хардіп Сінгх Пурі. Він також зазначив, що країна зможе подолати будь-які труднощі з імпортом з Росії, звертаючись до нових постачальників з інших регіонів. За його словами, на ринку з'являється чимало нових постачальників, зокрема з Гайани, а також продовжуються поставки від традиційних виробників, таких як Бразилія та Канада. Крім того, Індія активізує свої зусилля в галузі розвідки та видобутку корисних копалин.
Чи можуть країни Перської затоки замінити Росію в Індії? Так, але лише частково і за умови реалізації узгодженої стратегії. OPEC+ планує значне збільшення видобутку – вже затверджено підвищення на 548 тисяч барелів на добу з вересня 2025 року, що зміцнює позиції Саудівської Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратів, Іраку та Кувейту. Додатково, в ОАЕ висловили готовність збільшити видобуток з 5 млн барелів на добу до 6 млн барелів на добу.
Перші зміни вже помітні. Державні нафтопереробні підприємства Індії, такі як Indian Oil Corp (IOC), Hindustan Petroleum Corp (HPCL), Bharat Petroleum Corp (BPCL) та Mangalore Refinery and Petrochemicals Ltd (MRPL), протягом минулого тижня фактично відмовилися від імпорту російської нафти. Представники цих компаній та Міністерства нафти не надали коментарів на запити інформаційного агентства. Зазвичай ці чотири НПЗ регулярно закуповують російську сировину за довгостроковими угодами, але наразі вони звернулися до спотових ринків, віддаючи перевагу нафті з Близького Сходу, зокрема Murban з Абу-Дабі, а також західноафриканським сортам. Водночас приватні компанії, такі як Reliance Industries та Nayara Energy, продовжують залишатися головними покупцями російської нафти в країні. Важливо зазначити, що державні підприємства контролюють понад 60% загальної потужності індійських нафтопереробних заводів, яка складає приблизно 5,2 мільйона барелів на добу.
Часткове вирішення цієї проблеми може бути досягнуто через розвиток відновлювальних джерел енергії в Індії. На 30 квітня 2025 року країна вже досягла встановленої потужності у 116,3 ГВт у сонячній енергетиці (з додатковими 5,4 ГВт, що були введені в експлуатацію у червні), що робить її однією з провідних країн у цій галузі. Таким чином, електрифікація та швидкий розвиток відновлювальних джерел енергії можуть сприяти зменшенню споживання нафти в інших секторах. Наприклад, зростання використання електромобілів або заміна дизельних генераторів, які широко використовуються в віддалених та малих населених пунктах.
На даний момент Індія продовжує бути найбільшим імпортером російської нафти і не має наміру зупиняти свої закупівлі, незважаючи на можливі нові санкції. Офіційні представники уряду повідомили, що не давали вказівок державним нафтопереробним заводам припиняти імпорт з Росії. Вони підкреслили, що рішення приймаються на основі комерційних міркувань, таких як ціна та логістика, а не під впливом політичного тиску.
Тому сценарій "санкційного витіснення" виглядає складним, але реальним. Переконати Індію зменшити закупівлі з Росії можна лише комбінацією двох чинників -- ширшим дипломатичним пакетом з боку США та ЄС і стабільними поставками з Близького Сходу.
На відміну від Європейського Союзу чи Індії, Південна Корея рідко стає темою обговорення в контексті санкцій. Проте варто зазначити, що вона входить до десятки найбільших імпортерів російських енергоресурсів. За інформацією CREA, у травні 2025 року приблизно 4% всіх доходів Росії від видобутку викопного пального надходило саме з Південної Кореї.
Основу імпорту становить СПГ і нафтопродукти. Проблема в тому, що Південна Корея водночас активно співпрацює зі США. Це створює політичну колізію: з одного боку, союзницькі зобов'язання в рамках безпеки, з іншого -- економічна доцільність купувати дешевший російський ресурс.
У липні 2025 року Дональд Трамп оголосив нову торговельну угоду з Південною Кореєю, зобов'язавши країну купити американських енергоносіїв на $100 млрд протягом наступних 3,5 років. Як пояснив міністр торгівлі США Говард Лутнік: це "в межах звичайного обсягу імпорту", і передбачає "легку зміну енергетичного міксу" на користь США.
Внаслідок угоди можна очікувати суттєві зміни в імпортній структурі. Якщо Південна Корея вирішить інвестувати $100 млрд в енергетичні ресурси зі США, це може призвести до поступового зменшення частки постачальників з Близького Сходу та Росії. Однак варто зауважити, що близько 72% її нафти традиційно постачається з Перської затоки, яка залишається дуже конкурентоспроможною.
У лютому та березні 2025 року Сполучені Штати досягли рекорду, експортувавши 656 000 барелів сирої нафти на добу до Південної Кореї. Хоча цей обсяг все ще залишався нижчим за традиційні постачання з Близького Сходу, він став історичним досягненням.
Ще один із шляхів зменшення залежності від російських енергоресурсів полягає у розвитку відновлювальної енергетики (ВДЕ). На сьогоднішній день її частка в Південній Кореї є досить незначною. У 2023 році відновлювальна енергетика забезпечила лише 8.4% електричної енергії (49.4 ТВт-год), тоді як до 2038 року країна планує підвищити цей показник до 29.2% (205.7 ТВт-год). Перехід на ВДЕ та ядерну енергетику відкриває перспективи для відмови від імпорту зрідженого природного газу у майбутньому.
Отже, угода з США є початковим етапом у політичному стратегічному плануванні. Проте, щоб досягти витіснення Росії, необхідно об'єднати стабільні американські пропозиції, фінансові заохочення для південнокорейських НПЗ та поступове перенаправлення контрактів. Основні труднощі залишаються в сфері логістики, типах ресурсів та політичній волі.
Висновок: угода зі Сполученими Штатами може створити можливості для витіснення Російської Федерації з ринку Південної Кореї. Проте остаточний результат буде залежати від того, як саме буде реалізовано це партнерство: чи дійсно поставки з США до Сеула зростуть на десятки мільярдів, чи залишаться лише на рівні декларацій.
Китай стабільно є найбільшим покупцем російських енергоносіїв у світі.
У червні 2025 року він придбав 47% усієї російської сирої нафти, що становить 2,17 мільйона барелів на добу, що є збільшенням на 2,2% у порівнянні з попереднім роком. У травні того ж року Китай забезпечував 42% доходів Росії від експорту викопного пального, причому нафта, з часткою 57%, залишалася основним фактором цього доходу. Частка російської нафти в китайському імпорті утримувалася на рівні 12% від загальних закупівель у травні, незважаючи на незначне зниження до 11% на фоні загального падіння обсягів імпорту в Китаї.
Торговельна війна між США та КНР, зокрема введення китайських мит 15% на американські СПГ і нафту, стримують перспективи росту долі США.
Фінансові та енергетичні аналітики зазначають, що незалежні китайські нафтопереробні заводи, відомі як "чайники", активно купують російську нафту марки Urals за зниженими цінами.
Утім, із політичного погляду США почали нарощувати тиск. Скарбник США Скотт Бессент попередив Пекін, що продовження імпорту російської нафти може призвести до 100% мит.
Китай веде активну роботу з метою нарощування обсягів постачання газу через трубопроводи. У 2022 році імпорт природного газу по маршруту "Сила Сибіру" зріс на 54%, досягнувши 16 млрд м³. За прогнозами, до 2025 року цей шлях планується розширити до потужності 38 млрд м³.
Проте Китай також намагається зменшити свою залежність від єдиного постачальника: уряд встановив обмеження, згідно з яким імпорт з одного джерела не може перевищувати 20% від загального споживання.
У Стокгольмі, під час обговорення торговельної угоди зі США, Китай вирішив не зупиняти імпорт нафти з Росії та Ірану, незважаючи на можливість введення тарифів у розмірі 100%.
Тож санкційний тиск Вашингтона є важливим інструментом, але Китай високо цінує свою енергетичну незалежність і готовий платити. Реалістично витіснити Росію США навряд чи зможуть - за браком масштабної та довготривалої ролі нафтових поставок у Китай, та через політичну волю Пекіна.
Отже, Китай залишається ключовим партнером для російської економіки, а США наразі не мають ані достатніх ресурсів, ані політичного впливу, щоб суттєво витіснити Кремль з цього ринку.
Заяви Трампа про витіснення Росії з глобальних енергетичних ринків мають під собою певні реальні механізми впливу.
Після прийняття 18-го пакета санкцій в Європейському Союзі та затвердження дорожньої карти для реалізації плану REPowerEU, спостерігається зростання попиту на альтернативні джерела постачання. Угода між США та ЄС закладає основи для заміщення російського зрідженого природного газу та нафти.
Південна Корея уклала угоди з Трампом в енергетичному секторі, що може поступово зменшити залежність країни від імпорту з Росії.
Індія залишається проблемним, але найбільш перспективним напрямком. Хоча зараз вона отримує понад третину нафти від Москви, але в разі знаходження адекватної за ціною та логістикоюі альтернативи легко проживе без російської нафти.
Китай -- найскладніший кейс: майже половина російського експорту нафти йде саме туди, а частка США незначна. Перспективним, але складним може бути опосередкований вплив на інших великих постачальників з Перської затоки -- Саудівську Аравію та ОАЕ, які могли б збільшити поставки для витіснення Кремля.
Тож реалістичність планів Вашингтона залежить від регіону: у Європі та Східній Азії можливі поступові успіхи, але на індійському та китайському напрямках простір для витіснення російської нафти залежить від поведінки постачальників з Перської затоки та довгостроково -- від темпів поширення чистих технологій та переходу на відновлювані джерела енергії.
