Віра Церкви (63): роль і завдання мирян - Vatican News
У шістдесят третьому випуску програми, що зосереджується на спадщині Другого Ватиканського Собору, розглядається роль мирян у контексті місії всієї Церкви.
Догматична конституція Lumen Gentium ІІ Ватиканського Собору представляє Церкву як одне єдине Божественне спільноту, що складається з різних станів. Однією з ключових груп у цій спільноті є миряни. У цьому контексті розгляньмо, яку роль відіграють миряни згідно з вченням ІІ Ватиканського Собору.
Документ Lumen Gentium підкреслює, що мирянам, на відміну від священнослужителів та монахів, властивий світський характер: "вони живуть у світі, тобто серед своїх повсякденних справ і зобов'язань, у звичних умовах родинного та соціального життя, з яких немовби складається їхнє існування". Ця риса вказує на їхню місію — вести свої справи, орієнтуючи їх у відповідності до Божих заповідей. Іншими словами, миряни покликані нести Євангеліє у ті сфери, де вони живуть і працюють. У контексті цього покликання Божий народ сприяє спасінню світу, яке виходить за межі матеріального добробуту, усталених соціальних структур чи конкретних історичних епох. Кожен, хто слідує шляхом спасіння, має завдання свідчити іншим про Бога, в першу чергу через любов, що "влита в серця наші Святим Духом" (Рим. 5,5). Коли миряни реалізують свою віру, Божа любов поширюється через їхні стосунки та добрі справи. Це свідчення має вплив на суспільство, адже християни активно беруть участь у сімейному, соціальному, робочому та інших середовищах. У процесі реалізації християнського покликання мирянам може бути корисним соціальне вчення Католицької Церкви, яке служить орієнтиром у різноманітних соціальних контекстах. В ньому закладені принципи, критерії для оцінки та норми дій, які відповідають на виклики і надії сучасної людини та суспільства. Таким чином, миряни здатні краще розпізнавати ті аспекти повсякденного життя, які ведуть до Бога, а також усвідомлювати, що може заважати їм у прагненні до любові до Бога та ближнього.
Церква залишається відкритою до світу, слідуючи прикладу свого засновника — Ісуса Христа, який став людиною та активно взаємодіяв із різними соціальними контекстами. Христос, хоча і з позитивним ставленням до світу, завжди виступав проти того, що його руйнує — особистого гріха, який віддаляє людину від Бога і її ближніх. Вчинки гріха окремої особи можуть призводити до формування так званих "структур гріха" в суспільстві, адже кожен гріх завдає шкоди певній соціальній групі, в якій знаходиться грішник, впливаючи на інших негативно. Тому миряни мають завдання боротися з гріхом у світі, починаючи з власної святості та свідчення християнського життя в місцях, де гріх виявляється у формі несправедливості, егоїзму та відчуження від Бога. Це досягається через єдність з Христом, формування совісті та інтеграцію євангельських цінностей у суспільство. Перший крок полягає у перетворенні власного серця через молитву, Святі Таїнства та вивчення вчення Церкви. Миряни повинні досліджувати Святе Письмо та Катехизм Католицької Церкви, щоб краще пізнати Бога, розпізнати гріх і мати можливість обирати добро в повсякденному житті. Жодна сфера життя не може бути поза увагою для проголошення Бога: миряни є тими, хто несе Євангеліє, говорить про нього та втілює його в реальність. Саме тому ІІ Ватиканський Собор наголошує на важливості для мирян проповідувати в тих сферах, де вони щоденно перебувають: в сім'ї, на роботі, в дозвіллі, у стосунках, політиці, економіці, нових цифрових технологіях, а також у відносинах між народами та на географічних і екзистенційних периферіях.
Оскільки християни живуть у світі, Церква не може говорити про свою ідентичність, не згадуючи про свою місію служіння світу. У цьому контексті важливими є взаємини між Церквою та державою, які сприяють тому, щоб християни могли вільно сповідувати свою віру в країнах проживання. Католицька Церква турбується про те, щоб цивільна влада не порушувала законне право на релігійну свободу. Право на релігійне самовираження - це внутрішня потреба кожної людини, яка робить свій внесок у конкретне суспільство. Соціальний порядок також залежить від осіб, що поводяться відповідно до своїх ціннісних переконань (релігійних, філософських, політичних тощо), які впливають на їхню поведінку в соціумі.
Здорова секулярність уникає двох крайнощів: нав'язування державою моралі, яка встановлює, що є добрим, а що поганим на всіх рівнях, та апріорного відкидання моральних цінностей, що походять із культурних або релігійних сфер, до яких люди долучаються добровільно. Державна влада покликана турбуватися про політику, яка працює на користь справедливості, гарантуючи рівні права для всіх. Це те, що вирізняє демократичні суспільства від тоталітарних. Як свідчить історія, демократія без цінностей легко перетворюється на відкритий або завуальований тоталітаризм. У цьому контексті Церква пропонує соціальне вчення, захищаючи гідність кожної людини від зачаття до природної смерті, вказуючи на пріоритет спільного блага, необхідність підтримувати слабші верстви суспільства та солідарність, яка допомагає будувати "цивілізацію любові", виходячи з надприродної дійсності. Водночас Церква застерігає від утилітарного індивідуалізму, технократичної економіки та приватних інтересів. Переймаючи від Церкви соціальне навчання, державна влада матиме більше шансів формувати політику на користь збереження соціального порядку.
У сфері взаємин між Церквою та державою миряни займають провідні ролі, оскільки їхній повсякденний спосіб життя забезпечує тісніший зв'язок з реаліями сучасного світу. Інші члени Церкви, зокрема священнослужителі, монахи і черниці, хоча й покликані до служіння згідно з євангельськими принципами, проте їхнє служіння має свої особливості і є відмінним від мирянського. Догматична конституція про Церкву стверджує, що миряни, які перебувають у світі і виконують свої щоденні обов'язки, також є частиною єдиної євангелізаційної місії Церкви. Вони покликані, виконуючи свої обов'язки в дусі Євангелія, стати, як закваска, що освячує світ зсередини, а також свідчити про Христа через своє життя, віру, надію та любов. Богословські чесноти, такі як віра, надія і любов, є основою християнської моральної діяльності та Божим даром. Папа Іван Павло ІІ порівнював їх із трьома зірками, що світять на небосхилі духовного життя, ведучи людей до Бога. Ці чесноти повинні діяти в тісній взаємодії, доповнюючи одна одну. Віра без надії є слабкою, а без любові - мертвою. Чеснота надії підтримує віру, веде до любові та допомагає людині в складні моменти. А любов, у свою чергу, вдосконалює віру і надію, об'єднуючи всі чесноти в досконалу гармонію.
Документ Собору Lumen Gentium підкреслює єдність Божого народу, яка ґрунтується на спільній вірі в Ісуса Христа. У зв'язку з цим, різноманітність покликань та обов'язків у Церкві не повинні створювати поділи чи ієрархію; натомість, між усіма її членами має панувати рівність у гідності та спільній діяльності на благо Христової Церкви. "Різниця, встановлена Господом між священнослужителями та іншими віруючими, має на увазі також єдність, адже пастирі та вірні є взаємопов'язаними: пастирі, слідуючи прикладу Христа, служать один одному та своїм парафіянам; а вірні, у свою чергу, підтримують своїх пастирів та вчителів," - зазначає Догматична конституція про Церкву. Священнослужителі покликані навчати мирян соціальному вченню Церкви, підвищувати їх обізнаність у цій важливій сфері та формувати їх моральні критерії щодо різних соціальних питань. Водночас, це вимагає розсудливості, яка полягає не в наданні директив, а в пропозиції порад, що допоможуть вірним приймати власні рішення. Завдання священників полягає у наданні моральної та духовної підтримки, формуючи у мирян принципи, які зміцнять їхню віру. Віряни, які усвідомлюють свою відповідальність жити вірою щодня, часто об'єднуються в парафіяльні спільноти, які слугують чудовою платформою для обміну досвідом, зростання у вірі та укріплення надії. ІІ Ватиканський Собор сприяв розвитку численних спільнот, асоціацій і рухів у Католицькій Церкві, які стали яскравими прикладами апостольської місії мирян у різних сферах життя. Церква активно підтримувала ці спільноти, починаючи з Папи Павла VI, який створив Раду мирян, що нині є частиною Дикастерії у справах мирян, сім'ї та захисту життя.
Отож святість - це Божий дар, який розпочинається у Святому Таїнстві Хрещення, зростає в подорожі віри й благодаті протягом земного життя та здобуває повноту в небесній славі. Християнське життя - це не абстрактний ідеал, а святість не є чимось сумним і суворим, що складається з холодних правил. Навпаки, святість - це життєдайна зустріч із Богом, яка запалює в серці радість і робить життя квітучою весною добра. Щоб прийняти цей дар, необхідно розпізнати дані Богом таланти, щоб проживати віру серед різних обставин. Це також передбачає вміння розпізнавати присутність Бога в конкретному житті: у домі, у школі, в університеті, на робочому місці тощо. Зрештою, святість включає потребу пізнати власну унікальність у світлі віри. Іноді існує спокуса дивитися на святих крізь призму копіювання. Натомість, пізнаючи та приймаючи себе, людина поступово відкриватиме власний шлях до святості. Бог бажає, щоб християни, наслідуючи приклади святих, засвоювали життєву суть їхніх чеснот, адаптуючи їх до власних потреб і обставин.
Церква, маючи багатовікову традицію, пропонує перевірені складові справжнього християнського життя: щоденна молитва, плекання тиші та слухання, часте приступання до Святих Таїнств Сповіді та Євхаристії, читання доброї релігійної літератури, духовний провід, творення справжніх уз братерства/сестринства в служінні, допомога потребуючим, а також смиренне та відважне свідчення віри. Таким чином, незалежно від життєвого стану чи обов'язків, кожен може ступати різними шляхами віри, відгукуючись на Боже покликання до святості в Його Церкві.
