Аналітичне інтернет-видання

Конфлікт, справедливість та біле пір'я

Ми звикли вважати загострене почуття справедливості особливою рисою українців. Саме цим ми пояснюємо прояви прямого народовладдя, коли виходимо на Майдан; наш волонтерський рух; нетерпимість до зловживань владою. Але історія знає приклади, коли інші суспільства були не менш чутливими до несправедливості.

У період Першої світової війни у Великій Британії та Новій Зеландії існувала кампанія, що використовувала біле перо як символ ганьби. Чоловіків, які ухилялися від участі у бойових діях, відзначали цим пером, що вважалося ознакою cowardice.

У Новій Зеландії біле перо отримували навіть ветерани, які повернулися з фронту після поранень, якщо вони, на думку сусідів, виглядали здатними служити. Тиск громади був таким, що в 1916 році уряд мусив запровадити спеціальні пов'язки для демобілізованих військових, непридатних до служби, та працівників критично важливих галузей. Щоб суспільство знало, кого не варто звинувачувати в боягузтві.

Коли Великобританія оголосила війну 4 серпня 1914 року, її регулярні військові сили налічували приблизно 250 тисяч офіцерів та солдатів. Значна частина цих військовослужбовців знаходилася поза межами британських островів. Новий міністр оборони, фельдмаршал Герберт Кітченер, не поділяв загальноприйняте переконання, що конфлікт "завершиться до Різдва". Він вірив, що війна буде тривалою, і визнавав необхідність створення великої армії.

7 серпня 1914 року Кітченер закликав перші сто тисяч чоловіків добровільно вступити до так званої "Нової армії". Потім набір повторювали новими хвилями. До кінця серпня зголошувались приблизно 30 тисяч чоловіків на день. До Різдва добровольцями записалися 1,2 мільйона чоловіків, до кінця 1915 року -- два з половиною мільйони.

Мене вразили ці цифри. І ще більше вразив підхід британців до політики обов'язкового призову, необхідність у якому з'явилась, коли потік добровольців вичерпався.

Добровільна мобілізація призвела до наслідків, які британський уряд спочатку не зміг належним чином оцінити. Кампанія виявилася настільки ефективною, що породила нові труднощі для держави. Люди, які були важливими для економіки, кваліфіковані спеціалісти, масово записувалися в добровольці, хоча безробіття їм не загрожувало. Подібна ситуація спостерігалася в Україні на початку великої війни.

Передвоєнний надлишок трудових ресурсів у багатьох сферах діяльності швидко змінився на брак робочої сили. Патріотичні успіхи призвели до виникнення економічних труднощів. У 1915 році уряд започаткував реєстрацію населення та промислових потужностей, а також заснував Міністерство боєприпасів.

У січні 1916 року парламент ухвалив закон про обов'язкову військову службу чоловіків віком 18-41 і звільнення від призову для працівників критично важливих галузей. Підхід уряду ґрунтувався на тому, щоб рахувати не лише кількість солдатів, яких отримувала армія, а й те, що країна втрачала через їхнє вилучення з економіки.

Перед закінченням війни близько 2,5 мільйонів чоловіків було мобілізовано примусово. На той час населення Англії, Шотландії та Уельсу (мешканці Ірландії не підпадали під призов) налічувало приблизно 42 мільйони осіб.

Ми повинні усвідомити важливість цього досвіду. Безумовно, ми упустили можливість створити справжню і дієву систему мобілізації. Суспільство втомлене від тривалих років війни та випробувань, але відчуття несправедливості і потреба в грамотному державному управлінні, а також у відповідальності перед військовими, ветеранами та їхніми родинами, а також майбутніми поколіннями, продовжують завдавати болю. Важливо визнати цінність кожної особи, незалежно від того, чи є вона військовим, чи цивільним, на цьому етапі конфлікту. Адже території без людей, здатних відновити державу та сприяти її розвитку, втрачають будь-який сенс.

Ефективність не можна оцінювати тільки за числом осіб, які служать у війську. Навіть в армійських рядах важливо, щоб кожен солдат мав забезпеченість належним ставленням та підтримкою. Справедливість полягає не лише у розподілі обов'язків щодо захисту батьківщини, але й у відповідальному використанні державою життів, часу та професійних навичок громадян.

Громадянське суспільство в Україні виступає одним із ключових елементів стійкості країни. Від початку конфлікту ми активно підтримували армію, надавали допомогу пораненим та опікувалися переселенцями. Наша діяльність включає розробку реформ, організацію кампаній і протестів, залучення експертів та досягнення змін. Це і є український X-фактор, що важко пояснити нашим західним партнерам та урядам, які прагнуть врахувати український досвід у своїх стратегічних планах підготовки до війни.

Українське суспільство неодноразово свідчило про свою здатність чинити опір спробам захоплення влади. У нас є потужні громадські об'єднання, незалежні засоби масової інформації та активні професійні спільноти. Коли державні інституції не справляються, ці структури здатні об'єднатися та домогтися змін. Проте, чи розмірковуємо ми над тим, які витрати це передбачає?

В умовах війни українське громадянське суспільство виконує величезний обсяг роботи, яку за інших обставин робила б держава. І водночас змушене витрачати сили на те, щоб змусити державу виправляти власні помилки. Ми навчилися захищати демократію від поганих, часто катастрофічних рішень влади. Чи маємо ми шанси побудувати державу, яка здатна діяти професійно й відповідально?

У тривалій війні це питання стає особливо актуальним. Ми практично змирилися з думкою, що ключовою перешкодою для політичного розвитку є неможливість організації виборів під час конфлікту. Існує загальний консенсус у суспільстві, що це обмежує політичну конкуренцію, а отже, не спонукає владу до поліпшення її роботи. Проте варто зробити крок назад і переглянути цю ситуацію.

Парламент Великої Британії, обраний у грудні 1910 року, працював до грудня 1918-го. Вісім років без виборів. Під час війни його повноваження продовжували спеціальними законами. Однак політичне життя не зупинялося.

У травні 1915 року, після низки військових поразок та скандалу через брак артилерійських снарядів, прем'єр-міністр Герберт Асквіт вирішив утворити коаліційний уряд, об'єднавши консерваторів і лейбористів. У грудні 1916 року Асквіт подав у відставку, і новим прем'єром став Дейвід Ллойд Джордж. Він створив нову коаліцію та заснував компактний Воєнний кабінет для ефективного управління зусиллями у війні. Основні політичні суперечки зосереджувались навколо здатності уряду вести війну успішно.

У лютому 1918 року, коли війна все ще була в розпалі, парламент Великої Британії прийняв новий закон щодо виборів. Кількість осіб, що мали право голосу, збільшилася з 7,7 мільйона до 21,4 мільйона. Право голосу отримали майже всі чоловіки, які досягли 21 року, а також деякі жінки старше 30 років.

Британська демократія не могла похвалитися загальним рівним виборчим правом. Проте під час війни політична система адаптувала правила представництва. Таким чином, вісім років без виборів не стали періодом відсутності політичної конкуренції, змін урядів і еволюції демократичних інституцій.

Парламент України, обраний у 2019 році, став першим у незалежній історії країни, де партія президента змогла створити однопартійну більшість. З того часу Україна зіштовхнулася з повномасштабним військовим вторгненням, значними втратами в економічному потенціалі, міграцією мільйонів людей, а також мобілізацією великої кількості цивільного населення.

Ми не маємо можливості проводити вибори в умовах воєнного стану. Але чому стабільність складу парламенту повинна бути синонімом стабільності політичної архітектури влади? Уряд зазнавав змін, відбувалися ротації в кадровому складі. Проте все ще не з'явилася потужна політична коаліція, готова взяти на себе спільну відповідальність за стратегічні рішення.

Основною загрозою тривалої паузи у проведенні виборів зазвичай вважають узурпацію влади. Безумовно, цей ризик справді має місце. Проте ще серйознішим є потенційне накопичення управлінських помилок, яке виникає внаслідок відсутності конкуренції в ухваленні рішень, експертизи та ефективного контролю.

Погані рішення на державному рівні не завжди є наслідком зловмисних намірів. Іноді причинами можуть бути просто недостатня кваліфікація, небажання враховувати альтернативні думки або ж відсутність механізмів, що сприяють виправленню помилок.

Британський досвід показує, що війна не завжди призводить до політичної стагнації. Він ілюструє як можливість, так і потребу політичної конкуренції, яка є важливою для здатності держави справлятися з викликами стратегічних рішень.

Україна опинилася у стані глибокої суспільно-політичної кризи, де війна виступає лише як каталізатор цієї ситуації. Нам необхідно активізувати політичний процес, навіть якщо не проводити вибори. Це може реалізуватися через розширену урядову коаліцію або через міжфракційні угоди щодо ключових рішень та посилення парламентського контролю. Проте, найголовніше — це забезпечити реальну конкуренцію в управлінських підходах, залучити кваліфікованих спеціалістів і оцінювати не лише результати державної політики, а й витрати, які суспільство несе за їх реалізацію.

Зараз нам як ніколи потрібна держава, здатна виправляти власні помилки і ухвалювати складні рішення. Адже ціну некомпетентності влади під час війни ми платимо не лише грошима й втраченими можливостями. Ми платимо людськими життями.

У 1914 році біле перо вручали тим, кого підозрювали в ухиленні від обов'язку перед державою. Українці раз у раз мобілізуються, щоб виправляти помилки держави. Тим часом від законно обраної влади вимагається значно менше: визнати межі власних можливостей і залучити до управління тих, хто здатен впоратися краще. Навіть якщо завтра вони стануть політичними конкурентами.

Пора вирішити, кому слід вручити біле перо: громадянам, яких держава постійно навантажує новими вимогами, чи тим, хто має владу, але не здатен використовувати її для виконання своїх зобов'язань.

Читайте також