Проживання для внутрішньо переміщених осіб, працевлаштування та перенесені підприємства: чому деякі переселенці можуть не повернутися, - Фокус.
Україна роками будувала політику щодо ВПО навколо допомоги й майбутнього повернення додому. Але реальність уже інша: частина переселенців залишиться у нових громадах, частина релокованого бізнесу не повернеться, а прифронтовим регіонам доведеться фактично створювати нову економіку. Фокус поговорив із народним депутатом Русланом Горбенком про те, чому держава має рахувати не лише виплати, а й робочі місця та податки, як дати людям житло і що робити з громадами, куди вже можуть не повернутися ні мешканці, ні підприємства.
Понад 4 мільйони внутрішніх переселенців, тисячі релокованих підприємств і цілі громади, які після війни можуть уже не повернутися до економічної моделі 2021 року. Держава досі переважно рахує, скільки витрачає на ВПО, але значно гірше -- скільки вони заробляють, сплачують податків і створюють робочих місць.
Фокус провів бесіду з народним депутатом Русланом Горбенком, обговорюючи, коли переселенець насправді перестає потребувати державної підтримки, чому деякі внутрішньо переміщені особи та релоковані підприємства можуть не повернутися додому, якою повинна бути нова стратегія в житловій політиці, а також що необхідно для відновлення економічної активності в прифронтових регіонах.
ВПО — це не лише фінансова допомога.
Уряд активно займається підготовкою бюджету на 2027 рік. Чи не пора переглянути підходи до підтримки внутрішньо переміщених осіб? Можливо, варто зменшити акцент на фінансових виплатах і більше зосередитися на питаннях працевлаштування, забезпечення житлом та сприяння економічній незалежності громадян?
-- Таку зміну логіки держава вже задекларувала. У новій Стратегії щодо внутрішнього переміщення до 2030 року одним із орієнтирів визначено стабільну зайнятість або самозайнятість щонайменше 70% працездатних ВПО. Тепер ця мета має бути підкріплена бюджетом.
Допомога на проживання залишається необхідною для людей, які без неї не можуть забезпечити базові потреби. Але сама виплата не повертає людині економічної самостійності. Паралельно мають фінансуватися професійне навчання, працевлаштування, власна справа і доступне житло.
Йдеться не про механічне скорочення соціальної підтримки. Йдеться про те, щоб у людини з'явився реальний маршрут від допомоги до власного доходу.
Держава кілька років поступово звужувала коло отримувачів допомоги ВПО. Коли людина вже справді може обійтися без підтримки держави, а коли забирати її зарано?
-- Сам факт працевлаштування ще не означає фінансової самостійності.
Оцінка повинна базуватися не на формальному статусі зайнятості, а на фактичній здатності сім'ї задовольняти основні потреби. Підтримку можна знижувати поступово, коли дохід стає стабільним, житло — доступним, а припинення виплат не призводить до повернення родини в бідність.
Якщо людині виплачують допомогу відразу після отримання роботи, іноді держава може покарати її за те, що сама ж і заохочувала.
Отже, оцінювати можливості внутрішньо переміщених осіб лише на основі їх доходів — це не зовсім коректно. Людина може мати роботу, але при цьому витрачати значну частину своєї зарплати, а то й більше, на оплату оренди житла. Які ж критерії могли б бути більш справедливими?
Просто отримання доходу не є достатнім. Для багатьох сімей, які перебувають у статусі внутрішньо переміщених осіб, витрати на оренду та комунальні послуги займають значну частину їхнього бюджету. При цьому держава в рамках програми субсидій на оренду вже визнає, що ситуація, коли витрати на житло перевищують 20% загального доходу сім'ї, є надто обтяжливою.
Таким чином, важливо враховувати не тільки рівень доходу, але й ціну житла в певному населеному пункті, склад сім'ї, наявність дітей, осіб з обмеженими можливостями та утриманців, а також стабільність зайнятості.
Суть справи полягає не лише в тому, яку суму людина отримала. Важливо, скільки з цих коштів залишилося для комфортного існування.
Якщо людині виплачують допомогу відразу після отримання роботи, іноді держава може покарати її за те, що сама ж і заохочувала.
"Переміщений" не завжди означає "врятований".
Тисячі підприємств після 2022 року переїхали з прифронтових та окупованих територій. Чи знає сьогодні держава, скільки з них реально продовжують працювати, зберегли робочі місця, а скільки припинили діяльність?
Немає єдиного актуального державного балансу, який би я зміг побачити. Ми добре обізнані про те, скільки підприємств перемістилися в перші місяці великої війни. Проте ми значно меншою мірою знаємо, скільки з них продовжує працювати сьогодні, зберегло свої команди, розширило виробничі потужності, повернулося до роботи або закрилося.
Показовий приклад -- Вінниччина. 30 серпня 2026 року на сайті Вінницької РДА з'явився матеріал про 48 релокованих роботодавців -- 32 підприємства і 16 ФОП. Проте текст і цифри дослівно повторюють повідомлення Вінницької ОВА від 10 червня 2022 року. Тим часом наприкінці 2025 року область звітувала вже про 495 релокованих суб'єктів господарювання.
Таким чином, в офіційному інформаційному просторі однієї області присутні дві різні цифри: 48 і 495. Між цими показниками розташовані 447 підприємств і три з половиною роки конфлікту.
Це не просто старий матеріал. На основі таких даних держава не отримує справжнього уявлення про ситуацію: вона не враховує сотні компаній, що переїхали пізніше, а також ті, які закрилися, повернулися чи були змушені релокуватися повторно.
У 2014 році я сам перевозив підприємство з Луганщини разом із 30 родинами працівників, тому різницю між релокованим і реально працюючим бізнесом знаю не зі звітів.
Інформація, на основі якої приймаються рішення, не повинна відставати від реалій війни на чотири роки.
Релокація вважається завершеною не лише після розвантаження обладнання, а тоді, коли поруч з ним знову зайняті працівники.
Які основні перешкоди стоять на шляху релокованого бізнесу для успішної адаптації на новому місці? Які аспекти державної підтримки потребують покращення?
-- Перевезти обладнання -- це лише початок. На новому місці підприємству потрібні приміщення, підключення до мереж, працівники, кредитування, нові постачальники й ринки збуту. Після фізичної релокації починається економічна: бізнес доводиться фактично збирати заново.
Держава вже запровадила низку грантів, програму "5-7-9%", компенсації для роботодавців та інші корисні інструменти. З 1 вересня відбудеться оновлення програми "Власна справа": для внутрішньо переміщених осіб з досвідом у підприємництві понад шість місяців та для релокованих компаній сума гранту може збільшитися на 20%, а для бізнесів, що працюють у прифронтових зонах, -- на 30%. Крім того, в рамках підтримки підприємств у прифронтових регіонах ключові компанії отримають можливість бронювати до 100% своїх працівників.
Ці кроки є необхідними, проте окремі програми та інструменти поки що не формують цілісного шляху.
Бізнесу потрібен не каталог державної підтримки, а пакет рішень: приміщення, фінансування, кадри, інфраструктура і супровід на одному маршруті. Підприємство має змінити не лише юридичну адресу -- воно повинно отримати можливість повноцінно працювати за цією адресою.
Отже, можливо, варто переосмислити критерії успішності релокації: замість підрахунку перевезених компаній, слід звернути увагу на кількість збережених робочих місць, сплачені податки та створення нових виробництв?
-- Саме так. Кількість перевезених підприємств показує масштаб логістичної операції. Але економічний результат починається після переїзду.
Важливо оцінити, чи зможе компанія продовжити свою діяльність через рік, два або три роки; скільки працівників вона залучає; чи відновила виробничі процеси; які суми податків сплачує; чи вкладає кошти в свій розвиток. В іншому випадку, підприємство може виглядати успішно релокованим лише на папері.
Релокація вважається завершеною не лише після розвантаження обладнання, а тоді, коли поруч з ним знову зайняті працівники.
Чому бізнес може не повернутися на прифронт
Якщо обстановка безпеки дозволить бізнесу відновити діяльність у прифронтових регіонах, які кроки повинна вжити держава, щоб спонукати підприємців повернутися до роботи та інвестування в ці території?
Простий заклик "повертайтеся додому" не є достатньо переконливим для бізнесу. Підприємець оцінює витрати на кредитування, страхування, транспортні послуги, енергетичні ресурси та ризик повторної втрати обладнання внаслідок обстрілів.
Протягом останніх кількох місяців ситуація з безпекою суттєво погіршилася не лише в зонах бойових дій. Російські сили регулярно завдають ударів по енергетичній інфраструктурі, підприємствам промисловості, складах, поштових терміналах та розподільчих центрах по всій країні. У серпні було знищено або сильно пошкоджено потужності численних великих торговельних мереж, логістичних компаній і виробничих підприємств. За деякими оцінками, внаслідок атак противника було зруйновано близько 90% логістичних можливостей продовольчих мереж.
Це свідчить про те, що сучасний підприємець аналізує ризики з двох аспектів: що він може втратити, повернувшись назад, і що втрачає, залишаючись у новій ситуації. Розподіл країни на небезпечні зони та гарантовано безпечні райони все більше відходить від дійсності.
Отже, для успішного функціонування бізнесу необхідні такі умови: доступні довгострокові кредити, страхування від військових ризиків, резервні джерела енергії, надійна логістика та оперативний механізм відшкодування збитків за пошкоджене майно.
Патріотизм може впливати на рішення власника. Але він не замінить економічного розрахунку і не відновить знищений цех.
Ми не можемо просто копіювати економічну структуру 2021 року. Потрібно розвивати таку економіку, яка зможе адаптуватися до постійних змін у сфері безпеки.
Чи усвідомлюємо ми, що велика частина бізнесу, що переїхала, може більше не повернутися? Яка економічна основа залишиться для тих громад, з яких виїхали підприємства та їх працівники?
Необхідно чесно визнати: деякі підприємства вже встигли адаптуватися до нових умов, сформували команди, налагодили партнерські зв'язки та знайшли клієнтів, інвестувавши в приміщення. Вимагати від усіх повернення до економічного ландшафту 2021 року не є ефективною стратегією.
Релокація вже не обов'язково означає одноразовий переїзд із небезпечного регіону до безпечного. Підприємство може втратити енергопостачання, склад, логістичний вузол або виробничі потужності й на новому місці. Частині бізнесу може знадобитися повторна релокація або розподіл потужностей між кількома регіонами.
Отже, державі варто зосередитися не лише на зміні юридичної адреси, а й на всьому наступному розвитку підприємства. Для регіонів, які знаходяться поблизу лінії фронту, необхідно не просто відтворити довоєнну структуру, а розробити нову спеціалізацію, що враховує виклики безпеки, логістичні умови, доступність трудових ресурсів та перспективи відновлення.
Можливий комбінований підхід: офіс функціонує в одному регіоні, виробництво розташоване в іншому, а резервні потужності формуються в третьому. У світлі сьогоднішніх інтенсивних атак це вже не просто запобіжний захід, а необхідність для виживання компанії.
Ми не можемо просто копіювати економічну структуру 2021 року. Потрібно розвивати таку економіку, яка зможе адаптуватися до постійних змін у сфері безпеки.
Патріотизм може впливати на рішення власника. Але він не замінить економічного розрахунку і не відновить знищений цех.
Проживання — це важливий аспект економічної незалежності.
Проживання залишається однією з ключових проблем для внутрішньо переміщених осіб. Чи можна вважати особу економічно інтегрованою, якщо вона має зайнятість, проте тривалий час витрачає значну частину своїх заробітків на оренду і не має шансів на придбання власного житла?
Формально, така особа має офіційне працевлаштування. Проте справжня економічна незалежність не визначається лише записом у трудовій книжці.
Коли сім'я витрачає на оренду половину своїх доходів, їй важко накопичити кошти, вкласти їх у власний бізнес чи будувати плани на майбутнє. Один звільнений з роботи або хвороба знову перетворює її на тих, хто потребує підтримки.
Тому житло -- не окрема соціальна тема, яку можна відкласти після працевлаштування. Це одна з умов економічної інтеграції.
Знижена процентна ставка не робить іпотечне кредитування доступним, якщо початкові витрати складають сотні тисяч гривень.
Яка модель реально може працювати для ВПО: соціальна оренда, компенсація оренди, пільгова іпотека чи житлові програми, пов'язані з працевлаштуванням?
-- Однієї програми для всіх ВПО не існуватиме. Людині з невисоким, але стабільним доходом потрібна соціальна оренда або субсидія на найм. Родині, яка спроможна обслуговувати кредит, але не має накопичень, -- допомога з першим внеском і доступна іпотека. Для людей, які не можуть працювати або потребують догляду, потрібне захищене соціальне житло.
Житлові програми слід інтегрувати з потребами місцевих громад та підприємств. Якщо в регіоні відчувається нестача медичних працівників, педагогів, інженерів або висококваліфікованих спеціалістів, забезпечення житлом може стати важливим елементом стратегії залучення кадрів.
Водночас надана квартира не повинна ставати інструментом "кріпосного права" й прив'язувати людину до одного роботодавця. Справедливіша модель -- співфінансування держави, громади та бізнесу зі збереженням свободи людини змінити місце роботи.
Пільгова іпотека може мати ставку 3%, але родині все одно потрібні сотні тисяч гривень на перший внесок та оформлення. Як зробити так, щоб така програма була доступною не лише тим ВПО, які вже мають стартовий капітал?
Недавній інцидент з родиною внутрішньо переміщених осіб з Дружківки яскраво ілюструє цю проблему. Ця сім'я отримала пільговий кредит на житло від Держмолодьжитла з процентною ставкою 3% для покупки квартири в Києві. Однак разом із початковим внеском та супутніми витратами на оформлення угоди їй потрібно було знайти близько 390 тисяч гривень власних коштів.
Знижена процентна ставка не робить іпотечне кредитування доступним, якщо початкові витрати складають сотні тисяч гривень.
Тому потрібно компенсувати не лише відсотки, а й частину першого внеску та супутніх витрат. До цього можуть долучатися держава, громади й роботодавці. Інакше програма відсіює людину не на етапі щомісячного платежу, а ще до підписання договору.
Житло для більш ніж мільйона сімей.
Ви пропонуєте окрему комплексну житлову програму для ВПО на 2027-2031 роки. Що вона має включати і де взяти кошти, якщо міжнародний компенсаційний механізм ще не запрацював повною мірою?
-- Усі громадяни, які втратили домівки внаслідок російської агресії, мають отримати справедливу компенсацію. Міжнародний реєстр збитків уже створює доказову основу для таких виплат, однак наступним кроком мають стати міжнародна компенсаційна комісія та фонд, наповнений передусім коштом заморожених російських активів.
Проте громадяни не можуть роками залишатися в очікуванні, поки міжнародна система компенсацій нарешті запрацює. Вони потребують можливості жити сьогодні. Ось чому ми запропонували Уряду реалізувати комплексну програму житла для внутрішньо переміщених осіб на період з 2027 по 2031 рік, що включатиме доступне кредитування, житлові ваучери та створення фонду соціального житла.
Іпотека для одного мільйона родин
Перший напрям -- доступна кредитна програма для одного мільйона родин ВПО, орієнтовно по 200 тисяч родин щороку. Йдеться не про кредит на п'ять років, а про п'ятирічний строк реалізації самої програми. Термін кредитування має бути достатнім, щоб щомісячний платіж залишався посильним для родини.
Основною перепоною на сьогоднішній день є не тільки рівень процентної ставки, а й необхідність першого внеску. Навіть родини, які мають стабільний дохід, часто не здатні зібрати кілька сотень тисяч гривень для участі в кредитній програмі. З цієї причини, відповідно до запропонованої моделі, держава повинна покривати 70% від суми першого внеску, територіальна громада – 10%, а родина внутрішньо переміщених осіб візьме на себе залишкові 20%.
Умови програми повинні враховувати місце, з якого виїхала родина, масштаб втрати житла та її соціальний статус. Для внутрішньо переміщених осіб, які переїхали з великих міст з довоєнною чисельністю населення понад 200 тисяч осіб, таких як Маріуполь, пропонується встановити початковий внесок на рівні 30% від вартості житла, з можливістю придбати об'єкт вартістю до 2 мільйонів гривень. Для переселенців з міст, де населення становить від 70 до 200 тисяч осіб, передбачено внесок у розмірі 40% та можливість купівлі житла вартістю до 1,5 мільйона гривень. У населених пунктах з кількістю жителів від 30 до 70 тисяч потрібен внесок 50%, а вартість житла не повинна перевищувати 1 мільйона гривень. Для містечок з населенням від 10 до 30 тисяч передбачено внесок у 60% та житло вартістю до 750 тисяч гривень. А для мешканців сіл та селищ внесок може становити до 90% вартості житла, яке не перевищує 500 тисяч гривень.
У кожній із цих моделей держава і громада спільно покриватимуть 80% першого внеску: 70% -- держава, 10% -- громада. Частка родини становитиме 20%. Це дозволить врахувати реальну вартість втраченого житла, фінансові можливості конкретної родини та особливості громади, з якої вона була змушена виїхати.
Для родин внутрішньо переміщених осіб, які виховують трьох і більше дітей до 18 років, ми пропонуємо розглянути можливість надання додаткової підтримки для першого внеску: 70% покривається державою, 10% - місцевою громадою, а 20% - за рахунок сім'ї.
Ваучери для військових і ветеранів
Для ВПО, які мають статус учасника бойових дій або особи з інвалідністю внаслідок війни, має діяти окремий механізм -- житловий ваучер на суму до 2 мільйонів гривень. Людина повинна мати можливість самостійно обрати житло та використати ваучер для його придбання.
В якості альтернативи для даної категорії можна розглянути ініціативу Міністерства оборони України щодо будівництва житлових об'єктів. Для реалізації цього проекту важливо здійснити інвентаризацію земельних ділянок, які знаходяться під управлінням Міноборони, а також виявити території, що не використовуються для оборонних цілей і можуть бути адаптовані для житлового будівництва.
Отже, військовослужбовець або ветеран серед внутрішньо переміщених осіб зможе обрати: отримати житловий ваучер на суму до 2 мільйонів гривень для самостійної покупки житла або ж скористатися можливістю отримати житло, зведене Міністерством оборони.
Важливо створити і єдиний житловий маркетплейс. На ньому громади, забудовники та власники зможуть розміщувати перевірені об'єкти з фотографіями, презентаціями, технічними характеристиками, інформацією про вартість, стан житла та наявну інфраструктуру. Люди повинні самостійно переглядати пропозиції та обирати житло і громаду, у якій вони готові жити, працювати та виховувати дітей.
Соціальне житло для 125 тисяч сімей.
Другим напрямком є заснування фонду соціального житла, який має забезпечити житлом не менше 125 тисяч сімей внутрішньо переміщених осіб протягом наступних п'яти років. У його структуру планується включити чотири окремі програми.
Перша ініціатива полягає у закупівлі 10 тисяч готових житлових будинків у селах та селищах. Друга передбачає трансформацію нежитлових приміщень у 50 тисяч квартир для пенсіонерів та інших визначених груп ВПО. Третя ініціатива стосується будівництва 60 тисяч квартир, призначених для доступної довгострокової оренди. Четверта ініціатива включає створення 5 тисяч житлових одиниць у компактних містечках, забезпечених комунікаціями та необхідною соціальною інфраструктурою.
Таке житло повинно залишатися у власності держави або громади. Його отримуватимуть сім’ї, які через вік, проблеми зі здоров’ям, інвалідність, нестабільні доходи або важкі життєві ситуації не мають можливості придбати житло чи сплачувати кредит. У програмах соціального житла не передбачено участі родини у вигляді власного внеску.
Де взяти гроші
Головне питання -- де взяти кошти на реалізацію цих програм? Передусім ми звернемося по допомогу до міжнародних партнерів. Ми хочемо, щоб українці залишалися в Україні, працювали тут, сплачували податки, створювали родини та пов'язували своє майбутнє зі своєю державою. Для наших партнерів інвестувати у житло для українських родин в Україні також доцільніше, ніж роками фінансувати їхнє проживання та соціальну підтримку за кордоном.
Іншим важливим джерелом інформації стане аналіз державного та місцевих бюджетів. Необхідно окремо розглянути фінансові ресурси громад, території яких перебувають під тимчасовою окупацією, а також усі бюджетні програми, що втратили свою актуальність, не реалізуються або не приносять відчутних результатів. Кожна гривня повинна бути спрямована туди, де вона дійсно здатна змінити життя людей на краще.
Надавати родині цільове фінансування для купівлі житла є більш доцільним, аніж витрачати кошти на сумнівні чи малоефективні програми, подібні до "єБачка". Залучення міжнародної допомоги, оптимізація державних та місцевих витрат, а також використання земельних ділянок, будівель та інших наявних ресурсів можуть стати основою для створення спеціального житлового фонду.
Держава повинна створити комплексну систему житлового забезпечення. Особи, які втратили свої домівки, мають отримати фінансову компенсацію. Сім'ї, здатні виплачувати кредит, можуть розраховувати на доступну іпотеку з підтримкою на початковий внесок. Внутрішньо переміщені особи, які не мають можливості придбати квартиру, можуть скористатися програмою довгострокового соціального житла. Військові, учасники бойових дій та люди з інвалідністю внаслідок війни серед ВПО можуть отримати житловий ваучер на суму до 2 мільйонів гривень або квартиру, збудовану Міністерством оборони на відповідних земельних ділянках.
Запропонована система дозволить надати власне або соціальне житло до 1 мільйона 125 тисяч українських сімей. Важливо, щоб забезпечення громадян житлом стало одним із ключових пріоритетів держави. Адже житло — це не лише фізичний простір. Це можливість для українських родин залишатися на рідній землі, знайти роботу, виховувати дітей і будувати своє майбутнє в Україні.
Не всі повернуться -- і це не поразка
Що повинно стати пріоритетом у прифронтовій громаді для повернення людей: житло чи створення робочих місць? Чи можливе повернення населення в регіони без економічних можливостей?
-- Постановка "житло чи робота" хибна. Житло без роботи швидко робить людину залежною від соціальної підтримки. Робота без доступного житла означає, що значна частина зарплати піде на оренду або працівник просто не переїде до цієї громади.
Тому житлове й економічне відновлення потрібно планувати разом. Якщо держава будує житло, вона має розуміти, де працюватимуть його мешканці. Якщо відновлює підприємство чи створює індустріальний парк -- де житимуть працівники, навчатимуться їхні діти й чи буде доступна медицина.
Повернути людину в рідні стіни недостатньо. Її можна відвести тільки до справжнього, повноцінного життя.
Чи повинна держава вже тепер визнати, що деякі внутрішньо переміщені особи ніколи не повернуться до своїх рідних громад? І чи не варто їй однаково активно підтримувати обидва напрямки — повернення тих, хто бажає повернутися, та інтеграцію тих, хто обрав залишитися на новому місці?
-- Це потрібно визнавати не лише на рівні здорового глузду. Державна політика вже має передбачати два рівноправні маршрути: добровільне безпечне повернення і повноцінну інтеграцію у громаді, де людина живе зараз.
Переселенець, який знайшов роботу, відкрив підприємство, створив робочі місця і платить податки в іншій області, -- не людина, яку держава "не змогла повернути". Це людина, яка заново побудувала своє життя в Україні.
Ми не маємо права встановлювати моральні градації між тими, хто повернувся, і тими, хто залишився в новій спільноті.
Повернути людину в рідні стіни недостатньо. Її можна відвести тільки до справжнього, повноцінного життя.
Військові загрози: адміністративні кордони більше не є достатніми.
Уряд збільшує обсяги програм страхування від воєнних ризиків. Але чи цього вистачить? Можливо, Україні необхідно створити єдину систему підтримки підприємництва, яка б враховувала реальні загрози та понесені втрати, незалежно від адміністративних кордонів областей?
-- 17 вересня 2026 року Уряд ухвалив рішення та вніс зміни до постанови Кабінету Міністрів України №1541, якими розширив окрему програму компенсації витрат бізнесу на страхування воєнних ризиків.
Зокрема, Київ та Київська область тепер є частиною списку територій з підвищеним ризиком. Максимальна сума компенсації страхової премії була підвищена з 3 до 5 мільйонів гривень на рік для одного підприємства. Крім того, програма тепер охоплює орендоване майно, вимоги до страхових договорів спростили, а також розширено список майна, яке може бути застраховане.
Цей крок є критично важливим для компаній, які щоденно діють в умовах загрози російських нападів. При цьому, карта військових ризиків еволюціонує набагато швидше, ніж адміністративні списки. Сьогодні бізнес може формально знаходитись поза зоною підвищеного ризику, а вже завтра втратити складські приміщення, торгову точку, логістичний хаб, транспортні засоби або енергетичні установки.
Отже, державна допомога повинна оцінюватися не лише за географічним положенням компанії, а насамперед за фактичним ступенем загрози та обсягом збитків, які були завдані.
Як зрозуміти, що політика щодо ВПО спрацювала
Держава точно підраховує, скільки фінансів спрямовує на потреби внутрішньо переміщених осіб. Але яким чином у 2027 році можна буде оцінити, що переселенці – це вже не лише обтяження для бюджету, а активний учасник економіки країни?
Держава обізнана щодо бюджетних асигнувань для внутрішньо переміщених осіб (ВПО) та кількості їхніх отримувачів. Проте, в загальному публічному звіті практично не відображено, скільки з цих переселенців мають роботу, стали підприємцями, створили нові робочі місця, а також яку суму податків і єдиного соціального внеску вони внесли.
Навіть статистика працевлаштованих з допомогою служби зайнятості відображає лише певний аспект ситуації. Поза цими даними залишаються люди, які змогли знайти роботу самостійно, ведуть діяльність як фізичні особи-підприємці, перенесли свої підприємства або заснували нові бізнеси.
Отже, у 2027 році важливо мати не просто один вражаючий відсоток, а й відкриту панель з результатами: зайнятість та самозайнятість внутрішньо переміщених осіб, стабільність їхньої роботи, кількість робочих місць, які вони створили, їхній податковий внесок, частка доходу, яку витрачають на житло, а також число людей, які змогли перейти від отримання допомоги до фінансової незалежності.
Держава повинна обґрунтувати, чому особа більше не отримує виплату: чи справді вона здобула економічну незалежність, чи це сталося через формальні причини. Ці два варіанти мають абсолютно різні наслідки.
Довідка ВПО підтверджує факт переселення. Ефект державної політики проявляється тоді, коли людина знову знаходить своє житло, отримує роботу і відчуває впевненість у майбутньому.
