Життя після Орбана: хто стане новим представником Путіна в Європейському Союзі?
Втрата Віктора Орбана стала важким ударом для інтересів Кремля в Європі. Але перемогу святкувати рано.
Дізнайтеся більше про можливість того, що Словаччина або Болгарія можуть стати новими каналами для московських інтересів в Європейському Союзі. Як Росія впливаючи на ситуацію у Франції та Німеччині, а також чия "втома від війни" є найбільшою загрозою для європейської єдності - читайте в колонці журналіста Дмитра Олійника для РБК-Україна.
Міф про "неліберальну демократію", яка має змогу без наслідків нав'язувати свої умови в межах ЄС, виявився ілюзією. Проте, Москва продовжує використовувати стратегію внутрішнього розділення.
Нові кандидати на роль саботажників можуть походити як з правих, так і з лівих політичних партій, з північних чи південних регіонів Європи. Проте їхні політичні програми та меседжі мають спільні риси: агресивна критика євроатлантичної безпеки, маніпуляції навколо "корумпованих євробюрократів" та бажання підривати спільні ініціативи.
Хвилю ізоляціонізму суттєво підігріло повернення Дональда Трампа, риторику якого європейські популісти зараз масово копіюють. Проте саме на російському питанні цей "неліберальний інтернаціонал" дає тріщину. Маргінали, що перебираються в урядові кабінети, змушені балансувати між бажанням сподобатися Вашингтону та збереженням своїх російських чи китайських інтересів.
Саме з цього контексту, який постійно нарікає на потребу повернення доступного газу та "практичних перемовин", Москва зараз формує нових партнерів.
Після поразки Орбана словацький прем'єр Роберт Фіцо залишився в ізоляції, ставши, мабуть, єдиним відкритим "прибічником" Росії на верхньому рівні європейської політики.
Він без вагань маніпулює європейськими інститутами на користь Москви: погрожує Єврокомісії припиненням підтримки Україні, наполягає на поверненні російської нафти, а його парламентарі в Європарламенті голосують чітко за вказівками Кремля.
Роберт Фіцо і Володимир Путін (джерело: Getty Images)
На фоні зростаючих податків та подорожчання життя рейтинги Фіцо катастрофічно падають. Усвідомлюючи загрозу втрати влади на майбутніх виборах 2027 року, уряд намагається змінити правила гри на свою користь. Від заборони голосування поштою для закордонних виборців (серед яких понад 80% підтримують опозицію) до перерозподілу виборчих округів на користь лояльних регіонів — усі ці дії спрямовані на те, щоб утримати контроль. Крім того, вони планують фінансово обмежити опозицію, підвищуючи прохідний бар'єр до 7% і значно збільшуючи розмір грошової застави.
Обурені словаки вже масово виходять на вулиці, демонструючи чітку тенденцію до посилення протестних рухів.
Словаччина продовжує бути ключовим елементом стратегії Путіна. Проте без підтримки Орбана, який своїм вето міг би захистити союзників від санкцій та позбавлення голосу в ЄС, Фіцо не зможе впоратися з цим викликом самостійно. Йому терміново потрібні нові союзники.
У січні в крісло прем'єра Чехії повернувся мільярдер-популіст Андрей Бабіш. Він не ідейний фанатик "русского міра", а прагматичний бізнесмен, який різко змінив погляди від ліберального центриста до ультраправого євроскептика. Але для Москви такий "прагматик" може бути навіть кориснішим за радикалів.
Замість емоційних декларацій на адресу Росії, Бабіш зменшує підтримку Україні, відмовляється надавати значну європейську позику для Києва та знижує витрати на оборону у бюджеті на 2026 рік, нехтуючи вимогами НАТО.
Його політична сила займає провідну позицію з рейтингом, що перевищує 32%, ефективно перетворюючи суспільну стомленість від війни на офіційні рішення держави. Це забезпечує Москві ідеально сприятливі умови для "тихого саботажу".
Андрій Бабіш, глава уряду Чехії (зображення: Getty Images)
Дві провідні економіки Європейського Союзу продовжують бути в центрі уваги російських інтересів, хоча реалізують свої стратегії по-різному.
У Франції уряд Макрона дотримується суворої антиросійської політики, проте країна вже готується до виборів 2027 року.
Ультраправий рух "Національне об'єднання" адаптував свою стратегію: новий лідер Жордан Барделла замість явної підтримки Росії тепер пропагує ідеї "здорового глузду" та обережності. Для Володимира Путіна Франція занадто велика, щоб стати лише інструментом в його руках, однак існує реальна загроза, що у разі перемоги ультраправих на майбутніх виборах, Париж може блокувати європейську оборону або зменшити постачання зброї Україні.
У Німеччині уряд Фрідріха Мерца продовжує виконувати роль основного постачальника озброєння для Збройних сил України. Проте внутрішня ситуація є вкрай напруженою: довіра до традиційних політичних партій стрімко знижується, а рейтинги самого Мерца досягли рекордно низького рівня. Натомість ультраправа партія "Альтернатива для Німеччини" (AfD) займає перше місце в опитуваннях, отримуючи 27% голосів, і відкрито закликає до відновлення постачання російського газу.
Їм надають підтримку лівопопулісти з "Альянсу Сари Вагенкнехт". Основна небезпека полягає в тому, що центристи можуть "захворіти" радикальними ідеями в спробі зберегти свої рейтинги.
Уряд Джорджії Мелоні став несподіваним викликом для Москви. Незважаючи на праву орієнтацію, Мелоні дотримується рішучої прозахідної позиції та активно підтримує економічні санкції проти Росії.
Однак проросійська загроза прихована всередині правлячої коаліції — це Маттео Сальвіні та його партія "Ліга". Сальвіні активно взаємодіє з "втомленими" виборцями: він виступає за повернення довоєнних цін, пропагує "культурне потепління" у відносинах з Росією та намагається пом'якшити ставлення до агресора. Поки влада зосереджена в руках Джорджії Мелоні, саботаж не є ймовірним, але будь-яка зміна в розподілі сил миттєво може підвищити ризики до критичного рівня.
19 квітня в Болгарії пройшли парламентські вибори, які стали вже восьмими за останні п'ять років. Проросійський колишній президент Румен Радев здобув значну перемогу, а його нова політична сила "Прогресивна Болгарія" отримала близько 45% голосів виборців.
Усі сподівання на те, що Радеву доведеться йти на компроміси в коаліції, розбилися вщент. Він отримує монобільшість у парламенті і зможе формувати уряд самостійно.
Румен Радев, голова політичної сили "Прогресивна Болгарія" (джерело зображення: Getty Images)
На ділі це свідчить про цілковиту поразку проєвропейських сил: ліберальні альянси та традиційні політичні партії, такі як ГЕРБ, очолювана Борисовим, отримали лише близько 13%.
Здобувши повну владу, відомий євроскептик і незмінний противник надання озброєння Україні Радев може намагатися перешкоджати підтримці Києва. Він вже зараз відкрито висловлює свою думку, називаючи європейську політику "жертвою власних моральних амбіцій".
Однак основним недоліком Радева є те, що болгарська економіка значною мірою залежить від фінансових вливань з Європейського Союзу. Це робить її уразливішою, ніж угорська економіка Орбана. Крім того, місцевий військово-промисловий сектор отримує значні прибутки завдяки співпраці з Україною. Чи зможе Радев виступити проти інтересів потужних виробників озброєнь?
Москва не обмежується ключовими гравцями і шукає слабкі місця по всьому периметру ЄС.
Несподівана політична буря розгорілася у Словенії, яка до цього часу була вважалася надійним союзником України. Сьогодні країна переживає вражаючий поворот подій. Новий голова парламенту Зоран Стеванович активно готує поїздку до Москви, публічно закликає до скасування санкцій і пропонує організувати референдум щодо виходу з НАТО.
Зоран Стеванович став новим головою парламенту Словенії (зображення: Getty Images)
Після недавніх виборів процес формування коаліції в країні триває вже кілька тижнів, проте суттєвих зрушень не спостерігається. Це може призвести до проведення дострокових парламентських виборів, результати яких важко передбачити.
Румунія нещодавно стала свідком безпрецедентного скандалу, коли вибори були скасовані через обґрунтовані підозри щодо втручання з боку Росії. Місцеві ультраправі, які на початку року мали близько 40% підтримки, активно критикують Брюссель і виступають проти постачання зброї Україні.
Бухарест так і не став справжнім союзником Москви, проте у суспільстві виник потужний антисистемний запит, що активно використовує російська пропаганда. Особливо на фоні того, що правляча проєвропейська коаліція наразі зазнає значних труднощів і фактично розпадається.
В Австрії російська загроза виглядає набагато більш респектабельно. На виборах 2024 року успіх здобула ультраправорадикальна "Австрійська партія свободи", яка має близькі зв'язки з РФ.
До урядових лав вони не потрапили лише завдяки терміновій коаліції центристських сил, що була сформована виключно для того, щоб ізолювати радикальних елементів. Проте в опозиції їх популярність продовжує зростати. Вони не вигукують про свою прихильність до Путіна, а вміло приховують блокування санкцій та саботаж європейської безпеки, прикриваючи це казкою про "традиційний австрійський нейтралітет".
Іноді підтримка Москви виходить не від маргінальних фігур, а від цілком впливових політиків. Яскравим прикладом цього є скандал, пов'язаний з прем'єр-міністром Бельгії Бартом де Вевером. Його коментарі щодо потреби "нормалізації" відносин із Росією та повернення до дешевих російських енергоресурсів після закінчення війни викликали рішучу критику з боку керівництва Європейського Союзу.
Де Вевер не виступає як представник Кремля, проте його висловлювання ясно свідчать про те, наскільки західний бізнес втомлений від фінансових втрат та прагне повернутися до звичного й комфортного способу життя.
Прокремлівські політики в Європі завжди були, залишаються і, на жаль, не зникнуть найближчим часом. Їхній шлях зазвичай розпочинається на політичному маргінесі, проте Москва протягом багатьох років вдосконалювала свою стратегію щодо інтеграції таких осіб у політичний мейнстрім.
Після повалення режиму Віктора Орбана діяльність Кремля не припиниться. Вона трансформується, поширюючись по всій Європі у більш адаптивній, але не менш загрозливій формі.
Час забути про класичний поділ на правих і лівих, ця парадигма безнадійно застаріла. Головна лінія фронту сьогодні пролягає між системною, відповідальною політикою та радикальним популізмом. І тримається російський вплив зовсім не на міфічній "спільній ідеології" чи консервативних цінностях.
Володимир Путін та Віктор Орбан (зображення: Getty Images)
Фундамент цього впливу: стратегічна корупція, тіньове фінансування та масована пропаганда. Через ботоферми та лояльні медіа Москва роками інсталює в голови європейців одні й ті самі токсичні наративи: від війни всі втомилися, власна економіка летить у прірву, а підтримувати Україну далі просто немає сенсу.
Тож друзям Путіна навіть не обов'язково перемагати на виборах і формувати уряди. Москву цілком влаштовує децентралізована мережа саботажників по всьому Євросоюзу. У кожній окремій країні вони грають на місцевих образах та локальних кризах, але роблять одну велику спільну справу, розмиваючи інституційну єдність. Їхнє ключове завдання - зробити допомогу Україні надто "токсичною" та фінансово обтяжливою в очах пересічного виборця.
Приклад Орбана нам показує, що для паралічу європейської машини достатньо кількох хитких урядів та кількох крикливих опозиціонерів, які в критичний момент заблокують ухвалення рішень, бо "це занадто дорого", "це не на часі", "давайте домовлятися".
Найгірший сценарій розгортається, коли традиційні політики починають "заражатися" ідеями радикалів. Класичні центристи, спостерігаючи, як їхні рейтинги стрімко падають, потрапляють у стан паніки. В намаганні зберегти своє політичне становище, вони починають імітувати риторику екстремістів. Раптово вони згадують про "національний прагматизм", обережно натякають на можливість повернення до дешевих російських енергоресурсів і стають набагато менш прихильними до підтримки України.
Угорці продемонстрували Європі на власному прикладі, що навіть найстійкіший авторитарний режим, що роками закріпився, можна подолати шляхом демократичних змін. Це особливо вірно, коли замість обіцяної стабільності та процвітання, такий режим приносить лише корупцію та економічний занепад. Аналогічно, Румунія стала прикладом, показавши, як інституції можуть ефективно протидіяти спробам Росії втрутитися у виборчий процес.
Головне питання для сьогоднішньої Європи у тому, чи навчиться вона жити без постійного внутрішнього шантажу і без політиків, які продають страх.
У цьому контексті Україна відіграє значно важливішу роль для Європейського Союзу, ніж просто протидія російській агресії на фронті. Ми також виконуємо важливу місію — допомагаємо європейцям подолати їх давні, глибоко вкорінені страхи перед Росією. Як тільки цей паралізуючий страх буде подолано, основний політичний актив Кремля на європейській арені втратить свою цінність.
- Хто став головним наступником Орбана в ролі "адвоката" Кремля?
- Чим небезпечна перемога Румена Радева в Болгарії?
Яким чином Росія прагне впливати на Чехію та Австрію?
