Сергій Дацюк. УП. 21.08.2018

Позитив – дуже непевна річ. Всі його прагнуть, але мало хто хоче здійснювати його в повсякденній реальності, бо завжди є ризик наразитися на недовіру. Адже там, де немає дійсного позитиву, протягуваний у комунікації позитив завжди буде виглядати підозріло.

От найбільше всі і бояться несправжнього позитиву – брехливого, маніпулятивного, деструктивного.

В той момент, коли критика нинішньої влади перестала творити нові смисли, з'явився запит на ці нові смисли поза критикою влади.

Водночас телебачення продовжує поширювати критичний щодо влади наратив та дискурсивну одноманітність негативу. Виникла ситуація, яку часто називають гібридною, – коли критика влади вже не становить небезпеку для цієї влади. А те, що становить небезпеку, на телебачення в принципі потрапити не може.

Соціальні мережі опинилися під серйозним впливом цієї ситуації на телебаченні та вочевидь ще і під масштабною кампанією тролінгу з боку владних ботів.

Така ситуація дуже небезпечна, оскільки робить процес смислодеструкції найбільш впливовим в Україні.

Створення нових смислів, як би це дивно не звучало, сьогодні в суспільній комунікації заблоковано.

Не є небезпечною війна, коли вона опиняється в дискурсі війни, а не в дискурсі керованого ззовні замирення, чужих санкцій, чужої допомоги, чужих миротворців та постійної пропаганди – раз ми не можемо виграти війну, давайте домовлятися про мир на умовах ворога.

Не є небезпечним олігархічний консенсус, якщо він опиняється в дискурсі деолігархізації, а не в дискурсі олігархічної єдності країни, єдиного базису економіки для війни, практично відкритого беззаконня у владних інститутах, легального диктату штучно підвищених тарифів.

Не є небезпечною корупція, якщо вона опиняється в дискурсі її програмового руйнування та подолання, а не в дискурсі вічної боротьби з корупцією, де увага штучно перенаправляється на конфлікти між самими антикорупційними органами та владними інститутами.

Отже найбільша небезпека у всіх цих процесах це неможливість дискурсивного подолання цих явищ. Бо саме неможливість осмислених в комунікації дій породжує безнадію, зневіру, депресію і бажання виїхати з країни.

Отже є більш базова проблема в українському суспільстві, ніж війна Росії, олігархи та корупція. Це сукупна нездатність українського суспільства виробляти, поширювати та втілювати нові смисли.

Навіть коли нові смисли народжуються, на них переключається така кількість негативної енергетики, що вони не можуть бути ані обговореними, ані поширеними, ані реалізованими в дійсності.

Отже основні тези підходу.

1. Зміна людей при владі не змінить негативну ситуацію в Україні, якщо ми не змінимо саму систему життєдіяльності.

2. Система життєдіяльності закорінена у сам спосіб існування нашого суспільства – у його Суспільний Договір. Саме Суспільний Договір потребує зміни.

3. Конституція, яка описує владу, є похідною від цього Договору. Тобто сама по собі зміна однієї конституції на іншу теж нічого не дасть.

4. Суспільний Договір має містити стратегію змін на тривалий період, що заснована на нових принципах, нових установках, з новими стратегічними орієнтирами, з новими опорними ресурсами (ставками).

5. Щоб Суспільний Договір став можливий, суспільство має сприйняти саму ідею способу породження нових смислів – через Суспільний Договір.

6. Сьогодні ідея Суспільного Договору поміщається олігархічним телебаченням у контекст політики, а відтак обезсмислюється разом з основним трендом – критикою влади, якої влада давно не боїться.

7. Більше того, ціла купа тролів у соціальних мережах різним чином намагаються дискредитувати ідею Суспільного Договору, тобто фактично займаються смислодеструкцією. Це потрібно подолати.

Чи є власне інакший спосіб смислотворення, ніж Суспільний Договір?

Як альтернатива, наводяться три основні підходи – 1) еволюційні реформи за західним зразками, 2) західні технології прийдуть і все вирішать; 3) науковий прогноз та наукові підходи дасть змогу змінити ситуацію або пристосуватися до неї.

В ситуації глибоко закорінених проблем еволюція реформістського переходу в принципі не спрацює, бо реформи постійно будуть пристосовуватися до вічної війни, вічного олігархічного консенсусу, вічної корупції. Неможливо змінити систему, не діючи радикально хоча б з якоїсь позиції.

В цьому сенсі потрібен новий етап революції. А потрібен не бунт на Майдані, а справжні системні перетворення, які би не знищували населення, творили нові замісні інститути, творили би нові системи комунікації.

Постмодернізм в особі Фуко серед іншого запропонував архів як спосіб творчого збереження старого під час творення нового. Так буває у мистецтві – нові форми мистецтва не руйнують старі, просто виходять на передній план, поміщаючи старі форми в архів.

Але ми маємо піти далі і запропонувати також нові форми конструктивістського перетворення.

Є ще один спосіб напівруйнування – часткова дефункціоналізація. Наука не зруйнувала релігію, а просто вказала їй її місце віри, і відібрала не властиві їй функції пізнання.

Є також і новий спосіб конструктивного творення – творення поряд. Не зруйнувати старе, а створити нове і більш осмислене поряд і поступово перетягнути людей та інститути в нові форми, в нові смисли.

Так що творення це значною мірою творення поряд або часткова дефункціоналізація старого, або культурне захоронення в архів. І в тому, і в другому, і в третьому випадку, старе зберігається, але більше не має системного і небезпечно-руйнівного характеру.

Якщо цього не зробити, якщо сподіватися на еволюцію західних реформ, протиріччя досягнуть антагоністичного рівня, і громадянська війна приведе до руйнування України.

Тобто процес руйнування – коли різні старі форми заходять в клінч і немає арбітра, щоб вивести їх з клінчу. Тоді так, всесвітній потоп в біблійному розумінні, або ж геополітичне руйнування країни в сучасному розумінні.

Отже, щоб не сталося потопу, щоб відбулися творення поряд, архівування і часткова дефункціоналізація, частина експертів сьогодні працює над Суспільним Договором.

Чи спрацюють технології, чи справлять вплив на світ технологічні імперії, як це пише Олег Переверзєв в свої статті "Побег из Русского мира-5"?

Тут я маю цілу низку заперечень.

Нинішні імперії не технологічні за своєю онтологією – технології це їх зовнішній прояв. Технологічної гонки не існує – це погане і поверхневе узагальнення розвитку, яке мало передбачуване і мети не має. Стати технологічним суб'єктом неможливо, можна стати смисловим суб'єктом або суб'єктом перспективи, а технології будуть завжди лише наслідком цього.

Лише договір хоча б про якусь осмислену стратегію, хоча б в якійсь частині суспільства, може породити складного (зібраного) суб'єкта – суб'єкт це не єдність, а згода при різноманітності спроб суб'єктності.

Одиниці суб'єктності перестали мати характер моноідентичності (класу, нації і т.д.), тобто громади це багатоідентичністні складні одиниці суб'єктності, які можуть бути організовані за різними ознаками і навіть за дуже складним набором ознак.

Ідеології перестають бути способом програмування суб'єктності – на зміну їм приходять складні договірні описи складних моделей через складні інструменти (принципи, установки, стратегічні орієнтації, опорні ресурси, наміри і звичайно мотивації і т.д.)

Чи зможе наука стати локомотивом змін в нинішньому кризовому світі?

Це принципово неможливе завдання для науки. Хоча наукові знання в упосліджений в останній час гуманітаристиці можуть тут бути використаними. Основним провайдером цього підходу є Володими Стус. Свої підходи він висловив у трьох частинах футурологічної критики (частина 1, частина 2, частина 3).

Сам цей підхід є фундаментально помилковим щодо бачення майбутнього. Наука принципово не здатна працювати з майбутнім, оскільки такого об'єкту як майбутнє не існує. Навіть прогнозування, яке базується на об'єктивних процесах, циклах, періодизації на різних масштабних (навіть цивілізаційних) уявленнях, не може дати впевненого прогнозу.

Наука виходить з габітуальних уявлень, де майбутнє є в тій чи іншій масштабності продовженням теперішнього. З інакшим наука в принципі працювати не може. Вона не створювалася для цього.

Свого часу я детально розглядав цю проблему в двох статтях "Как устроена перспектива мира" и "Блокада перспективы мира" 2016-го року. А також в статті "Парадоксальность иного или Неимение дела с иным" в 2018 році.

Саме тому критика Володимира Стуса як наукова по суті нічого не може сказати нам про можливість творення нових смислів поза габітусом (системою придбаних схем, що діють на практиці як категорії сприйняття і оцінювання або як принцип розподілу по класах, в той же час як організаційний принцип дії).

Вчений не може сказати про інакше нічого більше, за філософа, який може це інакше принаймні відкрити. Але про реалізацію інакшого можуть говорити навіть не стільки філософи, скільки соціальні інженери з уявленням про інакше.

Причому соціальні інженери звикли діяти лише в проектних підходах. Щось більш складніше – програмний, стратегічний чи навіть багатореальністний багатомодельний підхід – це для них замежевий рівень компетенції.

Тобто сьогодні в Україні ми маємо проблеми навіть з поширенням сяк-так зрозумілих нових смислів. Але смисли, базовані на інакшому, піддаються такій смислодеструкції, такому тролінгу, що власне це вже становить небезпеку для майбутнього.

Майбутнє не постає з пам'яті. Майбутнє не постає з наукового розуму. Майбутнє постає лише з інтелекту та уяви.

Тобто щоб змінити Україну, нам потрібна не стільки пам'ять і розум, скільки інтелект та уява.

Тобто перед нами складне завдання – увити собі майбутнє як інакше і спробувати домовитися про нього, ігноруючи тролів та смислодеструкторів.

От власне тут і варто шукати позитив.