Я бачу Україну інакше

Сергій Дацюк. 29.05.2012. Коментар до пріоритетів Національного круглого столу групи «Перше грудня»

Читаючи пріоритети, які були випрацювані Національним круглим столом за ініціативою групи «Перше грудня», я зрозумів, що бачу Україну зовсім інакше. І якщо говорити ще більш відверто, то я вважаю випрацювані пріоритети частково консервативними, частково непродуманими, а частково і помилковими. З моєї точки зору, мислення, що лежить в основі цих пріоритетів, є безперспективним. Інакше кажучи, розробка таких пріоритетів нічого не дасть.

На мою думку, учасники круглого столу слабко собі уявляють, пріоритети чого вони пропонують – політики чи стратегії. Можливо навіть такого розрізнення вони не визнають. А якщо визнають, то слабко ідентифіковані в такому розрізненні. Якщо ж ми погоджуємося з тим, що круглий стіл намагався сформулювати стратегічні пріоритети, тоді постає питання – чому це зроблено політичною мовою.

Чи можливе інше мислення? Чи можлива інша неполітична мова? Що ж дійсно є стратегічними пріоритетами на шляху до позитивної перспективи України? Я спробую відповісти на ці питання.

Перший пріоритет, який дійсно дає можливість про щось думати взагалі, це визначення місця та сфери стратегічної позиції. Тобто треба дати відповідь на питання – де знаходиться наша позиція стратегування, з якої ми можемо працювати з таким об’єктом як ціла країна. Перша фіксація – політичні інститути не є такою позицією, а політика не є такою сферою.

Тобто не можна формулювати стратегічні пріоритети політичною мовою, бо позиція, сформульована політичною мовою, одразу ж стає політичною, а значить або конкурує з іншими політичними суб’єктами або ігнорується ними. Змусити політичних суб’єктів рахуватися зі стратегічною позицією можна лише тоді, коли ця позиція формулюється стратегічною мовою, тобто формулює принципи, а не займається політикою. При цьому стратегічна позиція може давати загальні політичні оцінки. Але стратегічна позиція в принципі не може визначати політичні пріоритети.

При цьому виникає проблема – як можна займатися політикою з неполітичної позиції? І відповідь на це питання можлива лише єдина – стратегування є процесом вищим за політику, воно полягає у принциповому визначенні довгострокової позитивної перспективи країни, при цьому не опускаючись на політичний рівень, тобто не торкаючись інтересів різних верств, груп, корпорацій. Стратегування це наддержавна, а не внутрідержавна позиція.

В своїй роботі «Республіка благородних та глитаїв» (частина 1, частина 2) я спробував показати, що «благородне коло» в будь-який час в будь-якій країні це коло людей, які мають стратегічне мислення, благородні мотивації, але які не втручаються в поточну політику. Це «благородне коло» формулює засадничі принципи розвитку, спрацьовує як обмеження для будь-яких негативних нестратегічних дій влади, але воно не займається розподілом влади і власності. Створити «благородне коло» непросто. У нас фактично немає такої традиції.

Але.

Якщо ми чітко не уявляємо собі, з якої позиції ми займаємося стратегуванням, поточна політика обов’язково поглине будь-які спроби стратегічних дій. Якщо група «Перше грудня» хоче в цьому впевнитися, то будь-ласка. Але без мене. Бо я збираюсь тримати стратегічну позицію за будь-яку ціну.

Другий пріоритет – забезпечення інновацій, а не реформ. Це найбільша проблема для України в усій історії її розвитку. Було всього лише три періоди в історії України, коли інновації справді змінювали її життя на краще – це період Київської Русі до 1240 року, це період козаччини до 1657 року та період Івана Мазепи (з 1687 по 1708 рік).

Всі інші історичні періоди розвитку України забезпечувалися або частинами території (як от Галицько-Волинське королівство) або зовнішніми суб’єктами – Литва, Польща, Росія, СРСР. Тобто ми маємо відсутню тяглу українську традицію інтелектуалізму, спрямованого на інновації.

В цьому питанні ми маємо серозні розбіжності з групою «Перше грудня». Група «Перше грудня» вважає, що нам потрібні реформи. Я вважаю, що нам потрібні інновації. Якщо ви думаєте, що справа лише в термінах, то помиляєтеся. Це принципово різні стратегії розвитку країни.

Що таке реформа? Реформа це процес, який означає перехід від однієї відомої форми (наявної зараз) до іншої відомої форми (наявного зразку). В нашій ситуації реформи означають перехід від нинішньої форми держави та суспільства до тієї форми, яка задана зразками розвинутих країн заходу. Це означає – лібералізм, демократію та мультикультуралізм.

Що таке інновації? Інновації це нові підходи, які мають походження від власного творчого інтелектуального потенціалу. В той час як реформи це копіювання чи мавпування чужого досвіду. Якщо ми навіть говоримо про творче мавпування, то це все одно мавпування.

Причому стратегія – спочатку реформи, а потім інновації – вже в принципі нездійсненна. Цю стратегію можна було здійснювати до початку всесвітньої цивілізаційної кризи. Тепер вже пізно.

Дайте відповідь на просте питання – який сенс у реформах в напрямку зразків західного світу, криза якого не тільки не закінчилася, а ще й навіть по-справжньому не розпочалася? Нам же потрібно пояснити – собі, народу України і світові – чому ми будемо здійснювати реформу, беручи за зразок кризову форму західного суспільства. І якщо ми вже наочно бачимо проблеми західних зразків, то чому б в такому разі нам одразу же не приступити до інновацій, які творитимуть суспільство післякризового світу?

Отже я виходжу з двох принципових підходів. 1) Нам потрібні стратегічні пріоритети, а не політичні; 2) Наша стратегічна позиція не внутрідержавна, а наддержавна; 3) Нам потрібні інновації, а не реформи.

На основі таких підходів давайте поглянемо на сформульовані пріоритети групи «Перше грудня». Загальна оцінка пріоритетів – вони написані зі слабкої позиції всередині ситуації зовнішнього управління, без постановки загальноцивілізаційних проблем нинішньої кризи. Люди, що писали ці пріоритети, не живуть в світі, вони живуть всередині країни. Можливо це добре, але такий світовий провінціалізм якось погано виглядає, кепсько звучить і дуже смердить.

Той, хто зі стратегічної позиції переходить одразу всередину об’єкта управління, обмежує собі можливість розглядати зовнішні умови існування такого об’єкту. Інакше кажучи, ми можемо одразу говорити про умови всередині країни, якщо ми перед цим уже погодилися з ситуацією зовнішнього управління. Якщо це так, одразу давайте скажемо чесно: «Україна не претендує на світову суб’єктність, нам би просто добре пожити». Це – хоча і не дуже приємно, але чесно. Якщо все-таки ми хоч трохи здогадуємося про ситуацію зовнішнього управління країною і відчуваємо дискомфорт, тоді треба якось з цим розібратися.

Націоналізм всередині країни це ще якось зрозуміло, а от націоналізм в світовій політиці це дуже погано – таку країну не поважають, і перспектив вона не має. Якщо ми хоча б трохи, хоча б позірно готові відмовитися від націоналізму у своїй світовій стратегії, тоді потрібно якось про це сказати.

Наприклад, перший пріоритет сформулювати як «вихід з ситуації зовнішнього управління і формулювання перед країною світових домагань». Це означає необхідність принципово нової сфери стратегії – світової стратегії країни: як Україна бачить світову кризу, як бачить вихід з цієї кризи, які бачить нові горизонти розвитку людської цивілізації, чи має вона космополітику, які проривні гуманітарні технології вона буде розвивати для світу і т.д. Тобто нам потрібна нова українська ідеологія.

Пріоритети Національного круглого столу є дійсно вузько національними. Це сумно звичайно. Давайте поглянемо на це більш детальніше.

Пріоритет перший (цитую) – «правова держава та справжнє народовладдя. Країна потребує правил гри, яких би дотримувалися і влада, і суспільство. Будь-які реформи не матимуть успіху, якщо українці не визначаться, як вони організовують спільне життя. Якими є інструменти справжнього народовладдя та як забезпечити їх імплементацію без політичних конфліктів і соціальних потрясінь? В основі правової держави має бути суспільний консенсус і саме це створить умови для поступу в усіх сферах.».

Якщо ми розглядаємо суспільне життя через теорію ігор, то давайте формулювати принципи всередині цієї теорії. З точки зору теорії ігор, важливим є не дотримання правил гри, бо в рабовласницьких, феодальних і капіталістичних суспільствах правила гри жорстко дотримуються, а саме те, яку гру ми граємо – з нульовою сумою чи з ненульовою позитивною сумою.

Рабовласницьке, феодальне і традиційне капіталістичне суспільства створюють суспільні ігри з нульовою сумою (щоб один виграв, хтось має програти). Тобто в цих суспільствах меншість виграє, більшість програє. Західні країни в другій половині ХХ століття створили в своїх країнах модерні капіталістичні суспільства, де є широкі прошарки середнього класу. Така соціальна структура суспільства вперше в історії людства створила принципово новий баланс у грі з нульовою сумою: більшість виграє, і тільки меншість програє. Це неабияке досягнення.

Водночас криза, яка руйнує середні класи модерних капіталістичних суспільств, повертаючи їх до традиційних капіталістичних суспільств, зміщує баланс до його попереднього стану, коли знову виграватиме тільки меншість. Причина цієї кризи з точки зору ідеології дуже проста: лібералізм поєднується з демократією та мультикультуралізмом в історичній перспективі тільки тимчасово.

Демократія дуже швидко піднімає соціальні стандарти і обмежує ними лібералізм, який в свою чергу перестає продукувати економічну базу для соціальних стандартів. Мультикультуралізм слабко поєднується з демократією, бо, як виявилося, не у всі культури демократія може бути інтегрована. Мультикультуралізм конфліктує з лібералізмом, тому що, з одного боку, культурне різноманіття потребує політкоректності, а вона обмежує свободу, з іншого боку, не всі культурні норми відповідають примату прав людини, і відтак самі підлягають перенормуванню.

Єдине, що для України є абсолютно необхідним, це свобода, тобто лібералізм як ідеологічний принцип є абсолютним. Але нам потрібна не всяка свобода – нам не потрібна свобода глитая, нам потрібна свобода благородного. Демократія як позитивний принцип є сумнівною, бо демократія в ситуації олігархічного монополізму є недієвою, бо демократія в принципі не може опиратися ситуації зовнішнього управління країною, бо демократія в умовах кризи породжує масове глитайство, бо демократія без наявності аристократичних традицій нищить інтелектуалізм і робить стратегічне управління неможливим.

А необхідність мультикультуралізму для виживання української культури в її нинішньому стані є проблемною з огляду на збільшення впливу Росії. Вибір європейського варіанту мультиткультуралізму ще гірший, бо сприймається нами як позитивна альтернатива російському поглинанню. Між тим, українська національна культура в європейській розчиняється ще швидше, ніж в російській.

Інновації в цьому напрямку вже не раз пропонувалися: 1) відмова від демократії на користь поліархії (частина 1, частина 2); 2) перехід від політики мультикультуралізму до фрагментаризму (стаття).

Ілюзорною є теза, що «українці визначаться, як вони організовують спільне життя». Українці, як і будь-які суспільства, не можуть визначитися, оскільки інтелектуали їм не запропонували ніяких інших альтернатив, ніж реформи в напрямку зразків західного світу. Що тут визначатися? В чому? Робити реформи чи не робити? Так звичайно робити. Але це потрібно було робити раніше. І криза серйозно вдарила по цьому визначенню.

Зараз визначення – проводити реформи – є вже запізнілим. Інакше кажучи, навіть творче проведення реформ в напрямку зразків західних країн не створює для нас позитивної перспективи. Ми спізнилися. Тепер потрібні тільки інновації. Причому інновації силами нинішньої політичної еліти – як влади, так і опозиції – неможливі. Якби це було б можливе, національний круглий стіл не збирався б. Отже на порядку денному новий – інший пріоритет: відновлення інтелектуалізму як умови не реформ, а умови інновацій та стратегічного управління.

Абсолютно ілюзорно виглядає вимога забезпечити справжнє народовладдя «без політичних конфліктів і соціальних потрясінь». Оце вже дзуськи. Ні, бажати цього звичайно можна. Але ж ми самі власною пасивністю розплодили «соціальних хижаків» – глитаїв-політиків та глитаїв-бізнесменів. Ви справді думаєте, що забрати у них владу та монопольний економічний вплив можливо без політичних конфліктів і соціальних потрясінь? Якщо ви так думаєте, то ви наївні люди. Революції не уникнути. Отже другим пріоритетом є революція, причому не тусовка на Майдані, а справжня революція.

Сьогодні бачиться єдина можлива інновація справжнього народовладдя – електронне самоврядування (іноді воно неправильно називається електронною демократією). Але зовсім не так, як це роблять в Росії, створюючи систему врахування народних ініціатив. Щось подібне у нас вже було – «ідеальна країна» називалось. Результат – «пшик». Не тіште себе ілюзіями. Ніяких інноваційних ініціатив для влади від народу у інтелектофобському суспільстві ви не отримаєте.

Починати електронне самоврядування потрібно зовсім з іншого – з реального публічного контролю над муніципальними та державним бюджетом щодня он-лайн, з реальної електронної участі компетентних громадян (експертів) в розробці законів, з реального публічного контролю он-лайн за земельним кадастром, за реєстрацією крупних об’єктів власності, особливо тієї, що належить всьому народу – родовищ корисних копалин, особливо газових, нафтових та вугільних.

Пріоритет другий (цитую) – «земля як основний ресурс країни. Земля є стратегічним ресурсом України, тому питання земельної реформи набуває все більшої актуальності. В який спосіб має вона відбуватися і хто має бути ефективним господарем української землі, як має розвиватися аграрний сектор?»

Інакше кажучи, в цьому пріоритеті ми читаємо наступне «земля це єдиний ресурс країни, який має перспективу, за нього точитиметься боротьба у майбутньому світі, давайте це використаємо». Ну-ну. Сильні світові суб’єкти в такій ситуації дуже швидко пояснять нам, як українці помилялися, коли вважали цей ресурс своїм.

Давайте спробуємо відверто поговорити про землю в Україні. По-перше, земля давно вже є товаром в країні, тільки вона досі здійснює обіг не на публічному ринку, а на адміністративному ринку. Більшість землі міст вже роздано у приватну власність, більшість землі сільськогосподарського призначення вже продано (значна частина навіть іноземним власникам). І публічний ринок землі дозволить тільки легалізувати всі ці здійснені роздачі та продажі землі.

Принципове стратегічне питання, на яке одразу треба давати відповідь: чи визнаємо ми, українці, роздачу і продаж землі на непублічному адміністративному ринку до прийняття законів про публічний ринок землі. Якщо визнаємо, то можемо вже не хвилюватися про земельну реформу, бо це розмова про регулювання того, що вже нам не належить. А якщо не визнаємо, то як ми збираємося мирно (?!) повертати (?) землю народу? Оце дійсно пріоритетне питання. Але це зовсім не те питання, що сформулювали учасники круглого столу.

От скажіть мені, що це за питання, «хто має бути ефективним господарем української землі»? Які критерії ефективності ви вкладаєте? Той хто садить рапс і продає його, – ефективний власник? Він заробляє багато, але він виснажує землю на десятиліття. Той хто землю отримав від муніципальної влади і дорого її продав, ефективний власник? Адже він дорого її продав і вивів себе з-під юридичної можливості претензій – він і гроші заробив, і власником землі уже не є. Він дуже ефективний власник в минулому. Як ви збираєтеся повертати вкрадені у народу гроші через продаж вкраденої землі всередині уявлення про ефективного власника?

Наступне питання, якщо українці поводяться з землею як глитаї, то може продати її справді ефективним власникам – неукраїнцям. А тепер, увага, дуже серйозне питання – а що більш важливе, щоб земля була у власності українських власників, чи щоб земля була у власності ефективного власника? Відповідь на це питання і буде нашою стратегією. А те, що запропонували учасники круглого столу щодо землі – це просто бла-бла-бла.

Пріоритет третій (цитую) – «виборча система. Виборчий процес має бути реальним механізмом для розвитку політичної системи країни, забезпечувати соціальні ліфти, змінність політичних еліт та оновлення управлінського класу. Як досягнути чітких правил гри, змагальності, прозорого, чесного і вільного волевиявлення? Як організувати так, щоб зміна влади відбувалася без втрати динаміки суспільного поступу?»

Давайте поставимо питання принципово – а електоральна демократія має хоч які-небудь перспективи в сучасному світі? Хіба з проблемами маніпуляції на виборах і неможливістю приходу до влади благородних людей стикнулася тільки Україна?

В умовах соціалізованого глитайства вибори не дозволяють приходити до влади благородним людям. Опозиція нічим не ліпша за владу, різні політичні еліти однаково націлені на глитайське ставлення до держави, їх ротація нічого не дасть. Наявна українська політика є неконцептуальною. Схема діяльності політичних партій через соціальні обіцянки та популістські закони себе вже вичерпала. Вибори не міняють ситуацію в країні, електоральна демократія в принципі не дозволяє з’явитися стратегії країни.

Тобто електоральна демократія точно нічого не вирішує. Потрібні не електоральні шляхи розвитку. Це пріоритет не тільки сумнівний, але і шкідливий, бо відвертає увагу від важливого питання: як в Україні можуть з’являтися нові соціальні концепти в клубному середовищі та як вони можуть обговорюватися поза телебаченням і ставати основою політичної діяльності. Отже тут потрібен інший пріоритет – розвиток клубних середовищ, з діяльності яких може постати стратегія і прообраз майбутнього кола благородних.

Пріоритет четвертий (цитую) – «освіта. Освіта є основою структури будь-якого соціуму і моделює суспільні взаємини майбутнього. Якою має бути освіта для забезпечення формування нових цінностей суспільства? Як забезпечити реальну університетську автономію, модернізувати програми і підходи до навчання та побудувати комунікацію між сучасним учнем та вчителем? Як забезпечити розвиток науки та інновацій?»

Таке формулювання пріоритету – принципова помилка. Уявіть собі, ми вже отримали нову освіту. І де б молода людина її змогла застосувати? Влада неінтектуальна і жодними суспільно корисними процесами не займається, військово-промислового комплексу нема, науки нема. Отже – іміграція. Тобто самої по собі якісної освіти недостатньо. Потрібно забезпечувати мотивацію застосування якісної освіти.

Це питання настільки серйозне, що навіть поверхневий його розгляд одразу ж змінює пріоритет. В світі розгортається серйозна криза науки – вона втратила свої горизонти розвитку (зникла наукова фантастика), вона втратила свою благородну мотивацію (вчених-глитаїв вже більшість), вона технологізувалася (працює майже винятково на технології), вона дегуманітаризувалася (найбільш упослідженими є гуманітарні науки). Зараз відбувається перехід від наукового світогляду до конструктивного.

Відповідно має змінюватися і освіта. Це принципово нова освіта, вона не будується шляхом реформ. Знову ж таки, потрібна освітня революція в країні.

Тобто цей пріоритет має бути сформульований зовсім інакше – створення в країні власного гуманітарного простору; створення функціонального гуманітарного ланцюжку: «виховання – освіта – інфо-комунікаційний простір – наука-філософія-конструктивізм – технологічні інститути та технопарки – «фабрики мислі» – клуби – нові цивілізаційні горизонти людства». Тільки наявність такого гуманітарного ланцюжку робить освіту осмисленою.

Щоб у вас, панове учасники Національного круглого столу не залишилося жодних сумнівів, скажу прямо – ваші пріоритети мало чого варті. Вони свідчать про відсутність стратегічних компетенцій і про необізнаність в світових процесах. Я бачу Україну інакше. Післякризова Україна буде іншою – не такою, як ви собі її уявляєте. У вас є тільки один простий вибір – або лишитися консерваторами західних зразків і разом з політиками підманювати українців реформами, або відважитися на інновації.