Конституційна халепа. Вирватись із замкненого кола стагнації та криз

Сергій Сорока, 27.06.2019, УП

Перманентна Конституційна криза в Україні зі вступом на посаду нового президента, схоже, переходить в активну фазу.

Із 2004 року, коли під тиском прокремлівських сил і на фоні протистояння були внесенні суттєві зміни до Конституції зразка 1996 року, метою яких, на мою думку, було ослаблення і розбалансування системи влади в Україні, Україну постійно трясе від політичних та конституційних криз.

Наразі, якщо ми не зможемо зрозуміти їхню причину, то й не спробуємо вирватись із замкненого кола стагнації та цих перманентних криз.

Парламентаризм і метрополії

Парламентаризм народився на початку минулого тисячоліття в Англії, і згодом законодавчі органи багатьох країн, а особливо країн-членів Британської Співдружності, були створені за його зразком. Крім всього іншого, саме парламентська система управління зручна метрополіям для управління і контролю своїх колоній.

Парламент дозволяє місцевій громаді брати участь в самоуправлінні під контролем генерал-губернатора, як би не називалась посада такого «контролера» від метрополії, а всі стратегічні питання вирішуються в метрополіях. Колонії не мали власного війська, а сили правопорядку підпорядковувались генерал-губернатору.

Крім іншого, така модель управління була доволі успішною економічно за рахунок розвитку самоврядування та приватної ініціативи, що дозволяло розвиватись колоніям і збагачуватись метрополії.

Першими повстали проти такої системи влади американці, які зрештою звільнились від контролю метрополії і обрали для себе іншу – президентську систему влади. Тому що для захисту свого суверенітету молодій республіці потрібна була концентрація виконавчої і військової влади в одних руках.

Росії, яка і досі вважає себе метрополією України, не подобалась концентрація виконавчої влади в Україні в руках президента, що, в разі обрання демократичного і прозахідного голови держави (що фактично відбулося в 2005 році), значно посилило б антиколоніальний рух в Україні.

Тому Кремль «руками» комуніста Симоненка і свого «смотрящего» Медведчука ультимативно «підсунули» нам таку «халепу» у вигляді чинної зараз Конституції

Як це було і де собака заритий

Взагалі, тут варто згадати історію, як приймались ці зміни до Конституції:

«Починаючи з 2003 року політичні сили Віктора Януковича та Леоніда Кучми ініціювали конституційну реформу, суть якої полягала в ослабленні влади президента й передачі Верховній Раді права на формування уряду України. Опозиційні сили Ющенка та Тимошенко рішуче виступали проти цієї реформи, оскільки були впевнені в перемозі свого кандидата на президентських виборах 2004 року.

Під час Помаранчевої революції політичні сили Кучми та Януковича поставили прийняття конституційної реформи як основну вимогу, в обмін на яку президент Кучма погоджувався на організацію повторного голосування Другого туру президентських виборів.

Для подолання гострої політичної кризи під час Помаранчевої революції, за вимогою політичних сил Віктора Януковича та Леоніда Кучми – 8 грудня 2004 року Верховна Рада ухвалила (403 голоси «за», зокрема вся фракція Партії регіонів, але не голосували Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко, фракція БЮТ принципово голосувала «проти»).

Закон на основі проекту Симоненка–Медведчука про зміни до Конституції (про політичну реформу) передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, подовження терміну повноважень Верховної Ради до 5 років».

Проблема в тому, що, відповідно до норм чинної Конституції, президент без більшості в парламенті реально має тільки церемоніальні повноваження і керує військовим блоком, фінансування якого, до речі, виділяє парламент. Зате президент своїм вето може заблокувати будь-який закон, який схвалив парламент.

Тобто без лояльної до президента більшості в парламенті в Україні, згідно з чинною Конституцією, настає параліч влади.

Мало того, що жодна поки що партія не здобувала з того часу абсолютної більшості в парламенті на пропорційній основі, «незалежні» мажоритарники, які «залежать тільки від своїх виборців», роблять будь-яку більшість дуже хиткою. Президент і парламент заради лояльності повинні постійно їх «підгодовувати» субвенціями і регіональними програмами, а їхні апетити постійно ростуть.

Якщо ж президент раптом отримає в парламенті абсолютну більшість, його влада при слабкій інституалізації опозиції і залежності судової гілки влади практично нічим не обмежується і автоматично стає авторитарною.

Президент тоді повністю контролює і законодавчу, і виконавчу, і судову влади, і силовий блок.

От така фігня, малятка…

Чинний поки що парламент і минулий вже президент за 5 років «чомусь» не помічали цих конституційних проблем і не вважали за потрібне змінити стан справ і розробити нову Конституцію, чи внести зміни в цю недолугу Конституцію Симоненка-Медведчука та Партії регіонів. Як і в закон «Про вибори народних депутатів» 2012 року «імені Януковича».

Але зараз із швидким розвитком цифрових технологій і соціальних мереж і президентська модель управління є не тільки неефективною, але й небезпечною.

Компетентність

Справа в тому, що в діючих демократіях роль «фільтрів» компетентів і лідерів для влади відіграють (чи відігравали) саме політичні партії. Наразі компетентність зовсім не є необхідною умовою для отримання найвищих посад в країні – для цього достатньо вдало провести виборчу кампанію в соціальних мережах.

Варто зазначити, що і в умовах чинної системи влади в країні, компетентність політиків і урядовців теж не була необхідною вимогою для зайняття посад у владі. Більш важливими «чеснотами» для отримання посади в політиці чи управлінській вертикалі була приналежність до відповідного політичного «клану», лояльність та вміння «заробляти і ділитись».

Позитивом останніх президентських та наступних парламентських виборів є те, що українці не довіряють своїй політичній «еліті» та політичним партіям, як «інкубаторам» компетентів. Негативом – зараз не існує фільтрів компетентності для політиків взагалі.

На державній службі, дякуючи реформі 2015 року, запроваджені конкурсні відбори на основі оцінки компетентностей. На жаль, поки що не на всі посади і не без впливу суб’єктивізму.

Таким чином, нова Конституція, поряд із розвитком системи «прямої демократії», в тому числі шляхом запровадження системи цифрового голосування, має подбати і про перевірку компетентностей кандидатів на різні посади у владній вертикалі та горизонталі.

Чи має мати, наприклад, кандидат в президенти достатній рівень компетентності у вирішенні стратегічних питань розвитку країни? Як це перевірити? Чи ми готові знову довірити управління країною умовним «кухаркам», «водіям», «коханкам», юристам із купленими дипломами та «схемщикам»?

Установча, стратегічна та контрольна гілки влади

Крім того, нова Конституція має чітко розділити законодавчу, виконавчу та судову влади, та запровадити установчу, стратегічну та контрольну.

Установча полягає в тому, що народ має мати право легітимно змінювати свою систему управління і Конституцію, яка її встановлює. І не через революції, а через легітимні конституційні процедури. Інакше матимемо перманентні революції і надалі.

Стратегічна система управління полягає у запроваджені окремої системи розроблення і прийняття стратегічних рішень і національних стратегій, обов’язкових для виконання всіма іншими гілками влади (управління). Чинна система влади із цим хронічно не справляється.

Із стратегуванням у нас взагалі проблеми. Виконавча та законодавча гілки влади займаються здебільшого поточним управлінням і не здатні до системного стратегічного управління.

Тому досі ми перебували і фактично перебуваємо під так званим зовнішнім управлінням – раніше нашої колишньої метрополії Росії, зараз – Європи та США.

Не ми визначаємо наше майбутнє. За нас його визначають наші фактичні метрополії. Просто управління теперішніх метрополій є більш цивілізованим і гуманним, ніж колишньої.

За ідеєю, роль стратега України міг би виконувати і президент, якби мав для цього бажання, достатню компетентність і час. Натомість, президенти мусять вирішувати масу поточних проблем, не маючи часу на системне планування майбутнього країни і організацію виконання таких планів.

Контрольна гілка влади має бути сформована для незалежного контролю і оцінювання ефективності діяльності інших гілок влади та ефективності використання та відновлення стратегічних ресурсів України – природних, людських, матеріальних тощо, які складають наше «спільне надбання».

Те, що Володимир Зеленський став новим президентом, не є випадковим, тому що українці «втомились» від власної «еліти» та вимагають «нових облич» вже дві революції поспіль.

Те, що саме Зеленський став таким «новим обличчям», є збігом випадковості і обставин. На його місці могли б бути і Вакарчук, і будь-хто, хто не «засвітився» у владі і має власну харизму і розкручений «віртуальний» образ.

Очевидно, що Зеленський не має поки що достатньої компетентності для ефективного управління державою. Але, принаймні, над ним не тяжіє негативний досвід державного управління, який мають державні управлінці із «досвідом».

Головне – мати достатньо стратегічної компетентності, щоб не припуститися стратегічних помилок. Для країни і для себе.

Питання – чи достатньо в нього буде розуміння і політичної волі для зміни «правил гри» в країні, закріплених під зовнішнім тиском в чинній Конституції України?