Сергій Дацюк. УП. 24.08.2018
Цей День Незалежності України приносить важливі усвідомлення.
Перш за все, ми більш точно визначили, з ким ми маємо справу, коли говоримо про лідерів країни.
Ланцюжок узагальнень в минулому був такий. Ми не маємо еліти, бо не маємо достатньо людей, які живуть за принципами, виробляють смисли та перспективи для широкого загалу. Ми маємо лише правлячий клас, який виконує цю функцію чисто формально.
Але в останній час, щодо управління ситуацією в країні виникає все більше і більше сумніву. Буквально вчора ми дійшли до розуміння того, що навіть формально так званий правлячий клас функцію управління не виконує.
Існують різні теорії класів, де фігурує особливий клас лідерів – "правлячий клас", "політичний клас", "дозвільний клас", "привілейований клас". Вочевидь з усіх функцій за українським особливим класом лідерів можна зафіксувати лише функцію привілеїв, бо ані справжньої політики, ані дієвого власного управління, ані ефективного використання дозвілля ми аналітично зафіксувати не можемо.
Привілейований клас України здійснює пряме та непряме економічне, політичне, соціальне, культурне та інтелектуальне гноблення української громади.
Відтак справжнє повстання проти привілейованого класу це зовсім не Майдан, це – інакша модель відносин, де привілейований клас не просто позбавляється привілеїв, а де він втрачає навіть функції монопольного управління та надмірного дозвілля.
Найвищий рівень самостійності народу це наявність у нього громад як договірних спільнот, що спрямовані на співволодіння, співуправління, співтворчість, самоорганізацію, самозахист, самофінансування.
Найвищий рівень суверенітету Республіки як громади громад це її суверенітет над майбутнім.
Протягом останніх місяців роботи над Суспільним Договором власне іде інтелектуальна боротьба за право української громади здобути суверенітет над власним майбутнім.
Невелика група розробників постійно намагається включити уявлення про "шлях", про "установки" та "стратегічні орієнтири" у Суспільний Договір.
Інша група під різними приводами намагається виключити це зі змісту Договору з аргументацією – "народ це не зрозуміє", "народ це не підтримає".
Фактично монопольне розпорядження майбутнім стало найголовнішим привілеєм привілейованого класу України.
Інституалізацією цього "привілею майбутнього" стало уявлення про лінійну схему суспільного розвитку з привілейованим класом: 1) розвиток суспільства має об'єктивні закони, що походять з природи взагалі чи природи суспільства зокрема; 2) з цими об'єктивними законами може справитися лише суб'єкт; 3) виникнення суб'єкту має певну послідовність і певні умови, без виконання яких всезагальний Суспільний Договір не має смислу; 4) відтак майбутнє Суспільного Договору має бути зображено винятково через дії привілейованого класу, а не у вигляді доступного для широкого загалу опису майбутнього.
Оця схема і є спосіб маніпуляцій щодо майбутнього з боку українського привілейованого класу.
Історія України не раз вже доводила – позитивне майбутнє можна створити лише разом, лише як своє, лише як оперативно відкрите. Якщо майбутнє стає привілеєм меншості, воно швидко стає негативним майбутнім для більшості.
Чуже майбутнє, хай навіть списане з найкращих всесвітніх зразків, ніколи не буде реалізоване ефективно, бо йому не просто забракне енергетики носіїв, йому забракне дій по корекції. Ті, хто не вміють творити, не будуть уміти і корегувати створене. Реформи без іновацій приречені на поразку. Відтак "іновації" це виникнення інакшого, їх не слід плутати з традиційно вживаними "інноваціями" як появою нового, що дуже рідко буває інакшим.
Закрите майбутнє не дозволяє працювати з ним – ані на рівні теорії, ані в комунікації обговорення, ані в легітимному просторі всезагальної реалізації. Закрите майбутнє не може бути певним. Закрите майбутнє не може бути складним. Лише процес узгодження різних майбутніх ускладнює майбутнє настільки, що воно стає складнішим за теперішнє, а значить стає привабливим у світі, що ускладнюється. Складне майбутнє і є завжди більш позитивним, ніж майбутнє просте, майбутнє минулого, майбутнє простих істин, майбутнє простих цінностей.
Привілейоване майбутнє ніколи не має шансу реалізуватися для всіх. Привілейоване майбутнє завжди породжує протидію гнобленню. Тобто саме привілейоване майбутнє породжує на противагу собі революційне майбутнє, а це означає бунти, протистояння, війни, жертви, руйнування. Лише спільне майбутнє має шанс на успіх.
Відтак майбутнє України має стати власним, відкритим, спільним. Це і є справжньою умовою незалежності України.
Право на власне, відкрите та спільне майбутнє є головним правом народу.
Але народ не здатен реалізувати суверенітет над майбутнім – він надто абстрактний, надто аморфний, надто мовчазний та надто пасивний.
Справжній суверенітет над майбутнім можуть мати лише громади як ті, що здатні реалізувати таке право. Громади як договірні спільноти, перш за все, домовляються про майбутнє.
Незалежність України це незалежність її майбутнього.
Носієм цієї незалежності не є і ніколи не був народ. Носіями цієї незалежності є громади.
