(переосмислення концепції С. Хантінгтона в умовах початку ХХI ст.)
Олексій Полтораков, к.політ.н.
Центр досліджень проблем громадянського суспільства
У сучасних реаліях «безпекоцентричного» світу проблематика цивільно-військових відносин виходить на принципово новий політико-політологічний рівень – йдеться про загальний контекст відносин громадянського суспільства із «силовим» сегментом державної влади. При цьому нова модель цивільновійськових відносин має бути доповнена міжнародним та історико-культурним компонентами.
ключові слова: цивільно-військові відносини, ци вільний контроль, національна безпека, Кодекс війсь ково-політичної поведінки, державне управління.
В современных реалиях «безопасноцентрического» мира проблематика гражданско-военных отношений выходит на принципиально новый политикополитологический уровень – речь уже идет об общем контексте отношений гражданского общества с «силовым» сегментом государственной власти. При этом новая модель гражданско-военных отношений должна быть дополнена международным и историко-культурным компонентами.
In contemporary realities of “security-centered” world civil-military relations problematique enters principally new political-politilogical level – the one of wider context of relations of civil society with “force” segment of state power. In addition the new civil-military relations model must be supplemented with iinternational and historicalcultural components.
Армія є відколок суспільства та хворіє на всі його хвороби, найчастіше при вищій температурі. Ремесло війни занадто суворе, щоб миритися з фікціями та підробками. Армія має потребу у свіжому повітрі критики. Командний склад має потребу в демократичному контролі. /.../
Сувора дисципліна може відмінно уживатися із широкою демократією та навіть безпосередньо спиратися на неї. Однак жодна армія не може бути демократичнішою, ніж устрій, який її живив. Джерелом бюрократизму, з його рутиною та чванством, є не спеціальні потреби військової справи, а політичні потреби правлячої верстви. В армії вони отримують тільки найбільш закінчене вираження.
Лев Троцький «Зраджена революція» (1936 р.)
Українському експертному співтовариству американський політолог семюел Філіп Хантінгтон (1927-2008 рр.) відомий переважно як автор концепції «зіткнення цивілізацій» та один з провідних фахівців з політичної транзитології, розробник концепції «хвиль демократизації».
Проте, на жаль, дотепер залишається малові домою його концепція «цивільно-військових відносин», репрезентована ще наприкінці 1950-х рр. Воєнно-політологічна праця С. Хантінгтона «Солдат і Держава. Теорія і політика цивільно-військових відносин» (1957) – поруч із воєнно-соціологічною працею М. Яновіца «Професійний солдат. Соціальний та політичний портрет» (1960) – вважається ледь не «біблією» для дослідників «сектору безпеки».
Ось що згадував з цього приводу сам С. Хантінгтон: «Моя перша книга, що вийшла 1957 р., називалася «Солдат і Держава» і була присвячена взаєминам військових і структур громадянського суспільства – в основному стосовно до Сполучених Штатів, але також і в ширшому сенсі. Вона викликала настільки суперечливі оцінки, що в остаточному підсумку, оскільки мій безпосередній керівник був від неї, м’яко кажучи, не в захваті, мені довелося покинути Гарвард і на чотири роки перебратися до Нью-Йорка, у Колумбійський університет. Пізніше, однак, у Гарварді зрозуміли, що зробили помилку, і запросили мене назад. Але та стара книга була піддана критиці не тільки професором з мого факультету, а й багатьма іншими авторитетними фахівцями. Однак минуло майже 50 років, і на неї посилаються ледь чи не як на класичну роботу про взаємовідносини військових і цивільних інститутів. І багато з тих, хто досліджують сьогодні цю тему, починають зі згадування тієї моєї книги» [13].
Зважаючи на те, що запропонована С. Хантінгтоном концепція, яка вже давно стала класичною [4], з’явилася понад півстоліття тому, існує потреба в її переосмисленні з урахуванням непростих реалій початку ХХі ст. [9].
Модель С. Хантінгтона відштовхувалася від ідеї професіоналізму офіцерського складу [пор. 18], що визначався через досвід, відповідальність та корпоративність.
Тут необхідно зазначити, що західне розуміння поняття «професіоналізму» суттєво відрізняється від вітчизняного – це ускладнює розуміння самої ідеї професійного військового. адже у східнослов’янських мовах (білоруській, російській чи українській) «професія» – це не більш ніж основний вид трудової діяльності, що вимагає відповідної підготовки та є основним джерелом існування. У германських мовах основне значення інше – воно тлумачиться як «публічна урочиста заява» чи навіть «обітниця». Саме в таких значеннях М. Вебер використовував термін «bеruf» («bеruf» може бути перекладене і як «професія», і як «покликання». На підставі аналізу протестантизму Вебер дійшов висновку, що така двозначність терміна «beruf» не випадкова: вона виростає з розуміння професійної діяльності як божественного покликання та має принципові для європейського суспільства і європейської культури наслідки. Тому зазвичай для перекладу терміна «beruf» використовують відразу обидва значення) у своїх есе «Wissenschaft als Beruf» (1918), «Politik als Beruf» (1919) та ін. [див. 15]. Відповідно, широко вживаний у втчизняному воєнно-політичному дискурсі термін «професійна армія» для західного експертного співтовариства є незрозумілим.
В результаті гарвардський професор запропонував систему, що дає змогу встановити баланс між компетенцією військових і всеосяжним політичним верховенством цивільних; цю систему вчений визначив поняттям «об’єктивний контроль». Хантінгтон рекомендував, аби цивільне керівництво надало професійним військовим значну автономію в тактичній та оперативній сфері в обмін на їхнє повне та безумовне підпорядкування цивільному контролю в питаннях політики та «великої стратегії». Хоча ця система не завжди підтверджувалася практикою, вона протягом півстоліття формувала уявлення американського «стратегічного співтовариства» [7] (а з ним – і усього західного [8]) про те, як цивільній владі слід здійснювати нагляд за «воєнщиною». Коли її не порушували, вона приводила й до збалансованих у цілому відносин між цивільними та військовими, і до розумних політичних рішень [10-11].
Об’єктивний контроль можна вважати найнадійнішим засобом проти політизації збройних сил. Професійні військові просуваються по ієрархічній градації завдяки вдосконаленню своєї професійної майстерності. У зв’язку із цим вони прагнуть добитися максимальної ізольованості своєї професійної діяльності від зовнішніх впливів, і насамперед від політики. Як відзначав американський дослідник Дж. Лепінгуел, «професіоналізм є повною протилежністю політизації, тому що в міру політизації армія втрачає свою орієнтацію на вдосконалення військової майстерності й просування службовими сходами відповідно до критеріїв професіоналізму, перетворюючись замість цього на політичну організацію».
За словами С. Хантінгтона, «втручання військових у політику є антитезою об’єктивному контролю: цивільний контроль зменшується в міру того, як збільшується участь армії в інституціональній, класовій і конституційній політиці. Суб’єктивний контроль, навпаки, припускає таке втручання. Суть об’єктивного цивільного контролю припускає визнання автономності військового професіоналізму; суть суб’єктивного цивільного контролю полягає в запереченні незалежності військової сфери. …суб’єктивний цивільний контроль досягає своїх цілей шляхом нав’язування військовим цивільних цінностей, перетворюючи армію на дзеркало держави. Об'єктивний цивільний контроль домагається своїх цілей шляхом мілітаризації армії, перетворюючи її в інструмент держави».
При об’єктивному цивільному контролі, на переконання його прихильників, досягається прин ципове зниження впливу армії в суспільстві. армія стає політично «стерильною» та нейтральною до всіх учасників політичної боротьби. Тим самим гасло цивільного контролю перестає бути маскуванням групових політичних інтересів, піднімаючись до рівня аналітичної концепції, здатної забезпечувати інте реси всіх соціальних прошарків суспільства.
Контроль здійснюється тією мірою, наскільки зменшується влада військових груп [17, с. 80]. Окрім того, за суб’єктивного контролю різні цивільні агенти, наприклад парламент і глава держави, намагаються максимізувати свій вплив на збройні сили.
Водночас об’єктивний контроль передбачає визнання існування у збройних силах особливих, залишених професійним військовим автономних, вільних від політики сфер (наприклад, бойова під готовка, оволодіння навичками застосування різ них видів зброї тощо) [17, с. 38]. У такий спосіб політична діяльність цивільних груп у збройних силах мінімізується. У своїй сфері військові самі здійснюють контроль. За умов об’єктивного контролю над збройними силами С. Хантінгтон зводить цивільний елемент контролю до тієї межі, яка не дає можливості військовим самостійно визначати, на приклад, порядок їхнього використання в рамках конституційного призначення [17, с. 83].
Для порівняння, Ерік Нордлінгер пропонував «ліберальну» і «проникаючу» моделі цивільного контролю, хоча вони за змістом повністю збігались із хантінгтонівськими визначеннями об’єктивного та суб’єктивного контролю.
Професор С. Хантінгтон констатував, що обидві ці форми цивільного контролю мають одну й ту саму мету – максимальне посилення цивільної влади стосовно влади військових структур і мінімізацію впливу військових на політику. Однак методи досягнення цих цілей у суб’єктивного та об’єктивного цивільного контролю радикально відрізняються [17, с. 80].
За словами С. Хантінгтона, «втручання військових у політику є антитезою об’єктивного контролю: цивільний контроль зменшується в міру того, як збільшується участь армії в інституціональній, класовій і конституційній політиці. суб’єктивний контроль, навпаки, припускає таке втручання. Суть об’єктивного цивільного контролю припускає визнання автономності військового професіоналізму; суть суб’єктивного цивільного контролю полягає в запереченні незалежності військової сфери. … суб’єктивний цивільний контроль досягає своїх цілей шляхом нав’язування військовим цивільних цінностей, перетворюючи армію на дзеркало держави. Об’єктивний цивільний контроль домагається своїх цілей шляхом мілітаризації армії, перетворюючи її на інструмент держави».
Відштовхуючись від результатів дослідження С. Хантінгтона, можна в якості попереднього висновку стверджувати, що всеосяжний цивільний контроль над воєнною організацією держави та її діяльністю апріорно приречений на провал. Значна частина контролю повинна бути організована у воєнній сфері зсередини і залишена за військовими, в усякому разі, поки офіцери та службовці діють відповідно до законів і директив легітимних органів державної влади. Тому збройні сили та військові формування тримають якомога далі від партійно-політичної боротьби за владу.
На особливу увагу заслуговує висновок американського професора про те, що молодь зазвичай достатньо прохолодно ставиться до інституту армії і що у багатьох випадках подібні настрої превалюють у всьому суспільстві. (Військова авантюра США у В’єтнамі, яка розпочалася невдовзі після виходу аналізованої праці, яскраво це підтвердила). Однак популярність і авторитет збройних сил мають, за С. Хантінгтоном, неухильно зростати в умовах, якщо міжнародна обстановка ставатиме складнішою, непередбачуваною та небезпечною – чим вищий ступінь занепокоєння суспільства власною безпекою, тим популярнішою стає армія й тим більшої значущості вона набуває в очах населення.
Однак реалії останнього десятиліття показують, що існує своєрідне «порогове» значення суспільної підтримки армії, яке з часом суттєво знижується. Так, 1971 року (після поразки у В’єтнамі) рівень довіри американців до армії знизився до 27%, тоді як коледжів/університетів (своєрідної «альтернати ви армії») сягав 44%. Для порівняння, у 2001 р. (ще до подій 11 вересня) рейтинг армії складав 44%, тоді як коледжів/університетів – лише 37%.
Стан перманентної «напруги» (до того ж посилюваний соціоекономічною кризою), в якій, починаючи з 11 вересня 2001 року, знаходиться «зразкове» американське суспільство, перетворюється на чинник, що підриває якщо не довіру до армії, то принаймні бажання йти на певні жертви заради забезпечення власної «жорсткої безпеки», основним інструментом чого залишаються саме збройні сили.
«За лапками» глибокого політологічного аналізу С. Хантінгтона (хоча й із «поважних» причин) також залишилися питання політико-психологічного плану – питання ідеології та пропаганди, які в умовах «інформаційного суспільства» надзвичайно актуалізуються. Згадаймо, наприклад, що за афористичним висловом президента Г. Трумена, морська піхота США «має пропагандистську машину, майже подібну до сталінської».
У 2003 році найвищий рівень довіри до збройних сил США відчували майже 40% американців, що дивилися ТБ не менш 8 годин на добу, та 29% тих, хто витрачав на перегляд ТБ менше 4 годин на день.
Пентагон, у свою чергу, достатньо активно впливає на подібні настрої – зокрема, періодично виділяючи кошти на зйомку кінофільмів. приміром, частково за рахунок коштів військового бюджету США були зняті такі відомі стрічки, як «полювання на «Червоний Жовтень»» (The Hunt for Red October, 1990) чи «Перл-Харбор» (Pearl Harbor, 2001) [21]. Разом із тим, військове відомство США відмовилося виділити гроші на зйомки, наприклад, таких стрічок, як «Виверт-22» (Catch-22, 1970), «Апокаліпсис зараз» (Apocalypse Now , 1979), «Взвод» (Platoon, 1986), «Народжений 4-го липня» (Born on the 4th of July , 1989), які стали класикою світового кінематографа. Відзначимо також, що поява в росій ському медіа-прокаті все більшої кількості фільмів військово-патріотичного спрямування свідчить, що російський кінематограф також дедалі активніше відкликається на т. зв. «соціальне замовлення», породжуване державною політикою Кремля.
Цивільно-військові відносини: міжнародний аспект
За часи, що минули з моменту публікації аналізованої праці С. Хантінгтона, цивільно-військові відносини збагатилися також міжнародною компонентою [16, 19] – передусім завдяки становленню та розвитку ОБСЄ, що відбувалися в контексті принципових геополітичних змін середовища безпеки. Ключовою подією (своєрідною точкою біфуркації можна вважати період закінчення «Холодної війни» та блокового протистояння, що мав опосередкованим наслідком активізацію процесів тренсрегіо нального воєнно-політичного співробітництва).
У межах надання сприяння «молодим демократіям» та з метою подолання проблем, пов’язаних з адаптацією до нових реалій безпеки, у період з вересня 1992-го по листопад 1994 р. у рамках Форуму ОБСЄ із співробітництва в галузі безпеки державами-учасницями був розроблений «Кодекс поведінки стосовно військово-політичних аспектів безпеки» ОБСЄ [6]. Цей міжнародний документ став основою визначення напрямів і принципів регулювання внутрішньої та міжнародної діяльності держав у військово-політичній сфері в рамках новостворюваної системи європейської безпеки. «Кодекс поведінки…» був схвалений главами держав та урядів 52-ох країн, що взяли участь у Будапештському саміті наради з безпеки і співробітництва в Європі у грудні 1994 р., а 1 січня 1995 р. набув чинності як політично зобов’язуючий документ [2].
Його суттєва особливість – наявність положень, що стосуються політичного контролю, демократії та принципів застосування збройних сил, військових формувань і сил внутрішньої безпеки, а також розвідувальних служб і поліції. «Кодекс поведінки…» регулює питання, які у минулому належали до внутрішньої юрисдикції держави. Метою документа є передача контролю над усіма силами та службами, що беруть участь у реалізації монополії держави на застосування або загрозу застосування сили всередині або за її межами, незалежним, законно та демократично створеним інститутам. Усі сили та служби, що входять до складу системи забезпечення національної безпеки та оборони держави, повинні дотримуватися принципів законності, демократії, нейтралітету, поваги до прав людини та громадянських прав, а також дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права.
Так, у статті 20 розділу 7 «Кодексу військовополітичної поведінки» ОБСЄ (1994 р.) визначається: «Держави-учасниці розглядають демократичний по літичний контроль над військовими... як невід’ємний елемент стабільності і безпеки. Вони сприятимуть ін теграції своїх збройних сил з громадянським суспіль ством як важливий прояв демократії» [6].
Хоча «Кодекс військово-політичної поведінки» ОБСЄ і цінний тим, що в ньому міститься мінімальний набір стандартів, стосовно яких усі країни-учасники зійшлись у поглядах, але розглядати його як обов’язкову концепцію з конкретними правилами з цивільного контролю не можна.
На окреме дослідження заслуговує також проблема того, що механічна екстраполяція на специфічні соціокультурні чи соціополітичні реалії навіть «апробованих» моделей політичного управління і контролю в багатьох випадках виявляється своєрідним «політичним паліативом» (засобом, що позбавляє лише зовнішніх ознак хвороби). Це лише зовні змінює систему державного управління, залишаючи незайманими системні недоліки або переводячи їх на латентний рівень, що тільки ускладнює їх подолання [1, 3, 5, 20].
Висновки
У 1957 р. у передмові до «Солдата і Держави» С. Хантінгтон писав, що взаємини між цивільною та військовою владою «страждають від нестачі теоретичної бази». Сьогодні, через півстоліття після виходу цієї роботи, твердження значною мірою набуло нового виміру та нової значущості.
До головних принципів цивільно-військових відносин можна віднести функціональний та соціальний, визначені С. Хантінгтоном, де функціональний імператив походить від загроз суспільній безпеці, а соціальний – відображає соціальну структуру, ідеологію та органи з домінуючим становищем у політичній системі. Взаємодія між цими двома імперативами, які інтерпретують функціонування збройних сил, є теоретичною базою суб’єкта цивільно-військових відносин.
У непростих реаліях «безпекоцентричного» світу проблематика цивільно-військових відносин виходить на принципово новий політико-політологічний рівень – уже йдеться про загальний контекст відносин громадянського суспільства із силовим сегментом державної влади.
При цьому нова модель має бути доповнена між народним та історико-культурним компонентами.
А класична праця С. Хантінгтона «Солдат і Держава» поки що чекає свого українського перекладача, а з ним – і свого українського читача.
Література
1. Ахмедов В. Армия и власть на Ближнем и Среднем Востоке в эпоху глобализации и модернизации. Аналитический доклад. / Владимир Ахмедов. – Центр ближневосточных исследований МГИМО(У) МИД РФ. – 2006.– Вып. 5 (10).
2. Бірюченко А. У відкритий суспільству інститут // Політика і час. – 2003. – № 8.
3. Владимиров А. Некоторые аспекты военно-гражданских отношений в России / А. Владимиров // Мировая экономика и международные отношения. – 1998. – №3.
4. Денисенко B.C., Катранджиев В.И. Сэмюэл Хантингтон о военно-гражданских отношениях во внешнеполитической стратегии США // Вестник Российского университета дружбы народов. Серия: Международные отношения. – 2001. – № 1.
5. Кадак Ю. Военно-гражданские отношения в условиях парадигмы XXI века: опыт Эстонии // Законодательство в сфере военно-гражданских отношений. – М.: Эслан, 2003.
6. «Кодекс поведінки стосовно військово-політичних аспектів безпеки» ОБСЄ // Політика і час. – 1995. - № 9.
7. Кортунов С.В. Военно-гражданские отношения в вопросах военной доктрины и военного строительства / С.В. Кортунов // Военно-гражданские отношения в демократическом обществе. – М. : Фонд Карнеги за международный мир, 1998.
8. Печуров С.Л. Гражданско-военные отношения в англо-саксонской системе руководства вооруженными силами / Сергей Леонидович Печуров // Военная мысль (Военно-теоретический журнал: Орган Министерства обороны РФ). – 2008. – № 10.
9. Полтораков А.Ю. Военно-гражданские отношения в контексте национальной безопасности: политико-структурные аспекты // Национальная безопасность (РФ). – 2009. – №8.
10. Серегин В.П. Гражданское общество и армия. О гражданских правах военнослужащих // Военная мысль. – 2002.– № 3.
11. Трикило Е.А. Военно-гражданские отношения в условиях демократии : Социально-философский анализ : дис. ... кандидата филос. наук : 09.00.11 / Трикило Елена Анатольевна. – М., 2002.
12. Хантингтон С. Офицерская служба как профессия // Отечественные записки. – 2002. – №8.
13. Хантингтон С. Persona grata. Трудности привыкания // Свободная мысль. – 2005. - №4.
14. Шлыков В. Миф об американской «профессиональной армии» // Отечественные записки. – 2002. – №8.
15. Шутова В.А. Феномен призвания в работах М. Вебера // Вестник Челябинского государственного университета. – 2009. – № 18 (156).
16. Armed Forces and International Security. Global Trends and Issues. / Jean Callaghan, Franz Kernic (Eds.). – Muenster: Lit, 2003.
17. Huntington S. The Soldier and the State: The Theory and Policies of the Civil-Military Relations. – The Cambridge: Belknap Press of Harvard University Press, 1957.
18. Lewis M. England’s Sea Officers: The Story of the Naval Profession / Michael Lewis. – London : George Allen & Unwin, 1939.
19. Mychajlyszyn N., Von Riekhoff H. The Evolution of Civil-military Relations in East-Central Europe and the Former Soviet Union / Natalie Mychajlyszyn, Harald Von Riekhoff – Westport, CT Greenwood Publishing Group, 2004.
20. N'Diaye B. How Not to Institutionalize Civilian Control: Kenya's Coup Prevention Strategies, 1964-1997 / Boubacar N'Diaye // Armed Forces & Society. – 2002. – vol. 28.
21. Pollard T., Boggs C. The Hollywood War Machine: U.S. Militarism and Popular Culture / Carl Boggs, Tom Pollard. – Boulder, CO : Paradigm, 2007.
Полтораков О.Ю. Нова модель цивільно-військових відносин (переосмислення концепції С. Хантінгтона в умовах початку ХХІ ст.) // Національна безпека: український вимір. – 2009. – №6. – С.67-71.
