Помаранчева епітафія

 

 

 

 

 

Або підсумки п’ятирічки

«Помаранчевий» період української історії — п’ятирічка Ющенка і Тимошенко — відходить у минуле. Слідом за етапом становлення незалежності (1990-94) та епохою «кучмізму» (1994-2004) це — третій значний відтинок новітньої української історії.

Його результат — повне фіаско Ющенка у першому турі президентських виборів і цілком прогнозований програш Тимошенко у турі другому. Так оцінили українці «помаранчеве» правління.

Проте причина провалу «помаранчевих» — не стільки у міжусобних чварах, перманентних скандалах та нездатності протистояти кризовим викликам. Причина — у соціальних процесах, що розвиваються в Україні.

ХТО ТАКІ «ПОМАРАНЧЕВІ»?

«Помаранчеві» — фінансово-політичні групи, які в умовах кризи режиму Кучми (після акції «Україна без Кучми») підтримали Віктора Ющенка і Юлію Тимошенко. В результаті народного руху наприкінці 2004-го вони отримали в свої руки державну виконавчу владу в Україні.

Ті події були продовженням УБК в тому сенсі, що на Майдан вийшли ті ж люди і з тим же вогнем у душі — «змін!». Але, на відміну від громадянської акції УБК, їх організовували політики. І не просто політики, а представники великого капіталу (у просторіччі — олігархи). І не просто олігархи, а ті, хто за правління Кучми створив свої початкові капітали і прагнув дальшого збагачення.

Над Майданом встановили сцену. І ті, хто з цієї сцени виступав, обмежували вимоги мас одним гаслом: «Ющенко — так!». Їм, на відміну від «біомаси», тільки одного цього й треба було.

Пасіонарний рух українців допоміг «помаранчевому» клану капіталістів, який прагнув переділу власності, усунути від влади інший клан, який своє вже «заробив» у часи Кучми.

Великий капітал можна накопичити лише в умовах диктатури. А оскільки цар Кучма був тоді вже слабий, капітал шукав і знайшов нового царя — Ющенка. Загалом подібні речі сталися і з іншими «кольоровими революціями» — у Грузії та Киргизстані, де місцевий капітал встановив диктаторські режими Саакашвілі та Бакієва. В Україні ж через конкуренцію між різними капіталістичними угруповуваннями та розколу всередині правлячого табору встановився свого роду олігархічний плюралізм.

Ющенко 2004-го відрізнявся від Обами 2008-го. Якщо американський президент обіцяв і намагається провести соціальні зміни (можливо, не завжди вдало), то Ющенко не обіцяв і навіть не намагався здійснити ніяких змін.

Ті, хто стояв на сцені Майдану розуміли (і прагнули цього), що за президента Ющенка відбудеться черговий переділ власності, підсилиться влада великого капіталу над усіма сторонами українського суспільства — економікою, політикою, пресою.

Відбудеться це за рахунок всіх соціальних груп, починаючи від найманих робітників і пенсіонерів до дрібного бізнесу. Люди внизу сцени хотіли зовсім іншого, але «помаранчеві» політики скористались рухом мас для того, щоб самим взяти участь у майбутньому переділі. Нічим від політиків протилежного табору вони не відрізнялися.

Власне, тому ми 2004-го й не почули ніякої програми «помаранчевих» реформ, окрім загальних фраз про «чесну владу», «бандитів у тюрмах» і швидке поліпшення життя. Як такої «помаранчевої» ідеології не існувало й не існує.

«ПОМАРАНЧЕВІ» ПРИ ВЛАДІ

Після «поразки» УБК українці не розчарувалися у демократичному рухові, Майдані. Після «перемоги» «помаранчевих» у 2004-му українське суспільство охопила зневіра. І ця зневіра вилилася у результати президентських виборів — 2010.

Діяльність «помаранчевих» урядів — двох на чолі з Тимошенко і одного з Єхануровим зводилася лише до латання бюджетних «дірок» та розподілу бюджету у залежності від сьогоденних потреб. Основна ж увага приділялася перерозподілу власності.

Саме за «помаранчевих» часів приватизація державної і комунальної власності в Україні набула небачених навіть за Кучми масштабів. У приватних руках опинилися більшість стратегічних і прибуткових об’єктів чорної і кольорової металургії, машинобудування та енергетики.

З вулиць Києва та інших українських міст зникли театри і книгарні, бо їх приміщення перейшли до комерційних структур, а на місці скверів у історичних місцях виросли свічки офісних центрів.

Якщо ж виїхати з міста, можна побачити як протягом останніх років береги моря, річок та озер закриваються парканами і місця відпочинку, куди ще не так давно міг потрапити кожен, тепер доступні лише за гроші або недосяжні взагалі. Власністю новітніх українських буржуа на кшталт Лозинського стають навіть ліси і луки.

На початку ХХІ століття, як і наприкінці ХІХ, українська буржуазія привласнює те, що недавно належало всім. І потім продає це колишнім власникам.

Президент активно лобіював скасування мораторію на продаж орної землі, а один з наближених до прем’єра олігархів вже де факто заволодів великими земельними ділянками поблизу столиці.

Зменшення бюджетних надходжень (що сталося не в останню чергу внаслідок приватизації прибуткових підприємств та зменшення доходів основних платників податків — працюючих соціальних груп) «помаранчевий» уряд поклав зовсім не на плечі спекулятивного великого капіталу (в Україні скасовано навіть прогресивну систему оподаткування доходів фізичних осіб), а через збільшення непрямих податків — акцизів, плати за енергоносії і т.п. — на плечі продуктивних соціальних груп.

Спочатку «помаранчеві» користувалися підтримкою представників дрібних і середніх підприємців. Але, зневірившись у можливості реалізувати свої економічні інтереси, останні залишили табір «помаранчевих», звузивши їх соціальну базу (що й далося взнаки під час цьогорічних виборів).

Заради справедливості треба відзначити, що і уряд Януковича проводив подібну політику, що зайвий раз демонструє однакову соціальну природу «помаранчевих» і їх «біло-синіх» опонентів.

«ПОМАРАНЧЕВІ» І ПРАВА ЛЮДИНИ

«Фішкою» «помаранчевих» лідерів була критика режиму Кучми за порушення громадянських прав. Проте, якщо у когось і були сподівання на прогрес у цій галузі з приходом Ющенка, то вони швидко розвіялись.

«Темники», які розсилалися журналістам за часів Кучми, тепер замінили вказівки власників телеканалів і банальні гроші. І якщо раніше свободою слова в Україні користувалася лише адміністрація президента, то тепер її мають секретаріат президента плюс олігархи.

Так, тепер ми можемо почути різні думки. Але цей плюралізм існує виключно за рахунок конкуренції між різними фінансово-політичними групами.

І президент, і прем’єр-міністр протягом усієї «помаранчевої» п’ятирічки демонстрували неприкритий тиск на суди з метою добитися вигідних для себе рішень як щодо суперечок за власність, так і за політичні повноваження.

Свобода вибору у «помаранчевій» Україні існує як право обирати лише між представниками великого капіталу. Так на виборах — 2010 усі реальні кандидати представляють виключно цю соціальну групу.

Поява інших виключена через кандидатський ценз, коштовний PR та «адмінресурс». Залишки демократії в Україні існують лише як прояв капіталістичної конкуренції за ринок під назвою «Україна».

Ми сподівалися на реформування міліції, але отримали ще більшу сваволю людей у погонах, катування у «обезьянниках», розгони опозиційних мітингів і відверту агітацію (всупереч закону) міліцейських чинів за окремо взяту політичну силу та втручання у виборчий процес.

Серед законодавчих ініціатив «помаранчевих», які 2007-го отримали парламентську більшість, годі знайти ті, які спрямовані на збільшення простору громадянських прав. Натомість «помаранчевий» парламент один за одним штампував закони, які забороняли порнографію, пиво і т.д. або збільшували штрафи. Складається враження, що депутатська діяльність у цей період зводилася до того, щоб знайти те, що ще не заборонено і нарешті заборонити.

Важко сказати, чим ще президент Ющенко залишиться в історії, окрім намагання запровадити авторитарний режим через «народну конституцію». Всі прояви політичної конкуренції в Україні, які намагалися подати як прояви «демократії», є лише капіталістичною конкуренцією.

Загалом «помаранчевий» режим практично нічим не відрізнявся від режиму Кучми. Україна так і залишилася з Кучмою. Просто Кучма мав у цей період інше прізвище.

АЛЬТЕРНАТИВА «ПОМАРАНЧЕВИМ»

Перший тур президентських виборів приніс поразку «помаранчевим» і переконливу перемогу кандидатові «Бойкот». «Бойкот» отримав 33% голосів всіх українців, а разом з кандидатом «Не підтримую жодного» і того більше.

Віктор Янукович має лише близько 25% симпатій, Юлія Тимошенко — менше 20%. Тим самим українці виявили активну і свідому політичну позицію, відкинувши нав’язуваний капіталом фальшивий вибір без вибору.

Все йде до того, що в другому кандидат «Бойкот» збільшить свою перевагу над майбутнім президентом, який навряд чи заручиться підтримкою більше 30% виборців і таким чином, отримавши низьку підтримку суспільства матиме невеликі шанси запровадити авторитарний режим на кшталт кучмового.

Зрештою, цим голосуванням українці показали, що хочуть значно більших змін, ніж зміна президента. Бажання змінити Систему соціальних, економічних і політичних відносин вже вилилося у революційні виступи 2000-го і 2004-го років. Виступи, головним змістом яких була вимога демократичних свобод.

І, здається, наступний виступ не у підтримку якогось кандидата у президенти, а за соціальні зміни.

«Помаранчева» п’ятирічка відкинула Україну назад у демократичному поступі. Невирішеними залишились питання, поставлені людьми на Майдані.

Але сьогодні поруч із загальнодемократичними вимогами все більшого звучання набувають питання соціальні. Робітники Херсонського машинобудівного заводу виступили проти приватизації свого підприємства, селяни готові взятися за вила у випадку продажу орної землі і приходу в село нових поміщиків, а міські мешканці все активніше протестують проти забудови своїх міст нуворишами.

«Голосування ногами», до якого вдалися українці на цих виборах, свідчить, що вони прекрасно розуміють — соціальна й економічна політика українського уряду у разі приходу до влади Партії Регіонів не зміниться порівняно з політикою «помаранчевих» і треба буде протидіяти новому наступу на громадянські і соціальні права великого капіталу, який тепер буде вестися під біло-синіми прапорами. Очевидно, соціальна боротьба українців складатиме головний зміст життя України найближчих років.

Бойкот і голосування проти всіх на цих виборах показує — все більше громадян починають усвідомлювати, що велика буржуазія не захистить їхні інтереси, що добитися свого ми можемо тільки самі.

Шукати альтернативу «помаранчевим» слід не у Партії Регіонів, Тигипкові, Яценюкові чи інших бізнес-кандидатах, а у самих собі — новому Соціальному Рухові.

СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ УКРАЇНСЬКОГО КАПІТАЛІЗМУ

На початку 90-х нам активно прививали думку про те, що економіка стане ефективнішою, якщо державне майно перейде до приватних рук, а до влади треба обирати лише заможних громадян. Вони, мовляв, вже накралися. Але той, хто має мільйон, завжди хотітиме мати мільярд. І мета приватних власників — зовсім не ефективність і модернізація економіки, а прибуток. Прибуток будь-якою ціною.

Проведена в Україні слідом за Росією ваучерна приватизація практично в момент передала переважну більшість «загальнонародного» добра у руки переважної меншості капіталістів. Те ж саме — перехід більшості продуктивної землі у руки невеликого числа латифундистів станеться і у випадку її продажу.

Результат перемоги капіталістичних відносин в Україні, що найбільш яскраво проявився саме у «помаранчеві» часи — стрімке збільшення вартості товарів і послуг, якість яких у кращому випадку залишилась на старому рівні. Практично зруйнована система доступної і безплатної медицини і освіти.

Наслідком цього є зубожіння більшості соціальних груп українців і надприбутки великих капіталістів, пов’язаних з державною владою. Соціальна прірва в Україні поглиблюється і загрожує соціальними потрясіннями.

ЩО РОБИТИ?

Українці на президентських виборах нанесли поразку «помаранчевій» буржуазії. Це, без сумніву, позитивний момент. Проте цією поразкою скористається інша фінансово-політична група. І це не може не наводити сум. Але ж має бути вихід із зачарованого кола, у якому «помаранчевих» змінюють «біло-сині», а тих — ще одне угруповання, пофарбоване у якийсь новий колір.

Рано чи пізно українці скинуть соціальну, економічну і політичну диктатуру різнокольорових. На жаль, це не буде просто, адже ніхто добровільно не захоче позбутися своїх надприбутків. І на сторожі цих надприбутків і далі стоятимуть президент, уряд, парламент, міліція і суди. Край цьому кольоровому калейдоскопу може покласти лише українська соціальна революція.

А поки що результати президентських виборів показали, що є соціальний запит на політичну силу, яка б відбивала інтереси продуктивних соціальних груп — від робітників і селян до дрібних підприємців. Новий Соціальний Рух.

Але поговоримо про це, коли кинемо останню грудку землі на труну «помаранчевих».

Володимир Чемерис, член правління Інституту «Республіка»

http://www.pravda.com.ua/columns/2010/02/5/4718004/

Коментувати



Читайте також

Це майданчик, де розміщуються матеріали, які стосуються самореалізації людини, проблематики Суспільного Договору, принципів співволодіння та співуправління, Конституанти та творенню Республіки.

Ми у соцмережах

Напишіть нам

Контакти



Фото

Copyright 2012 ПОЛІТИКА+ © Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст матеріалів, розміщених користувачами.