РЕСПУБЛІКА ТА НАЦІЯ

Сергій Дацюк. УП. 12.03.2013

Що таке республіка, та які бувають республіки?

Сам термін «res publica» означає «спільна справа». Але республіку потрібно розуміти не за походженням слова, а за походженням уявлення.

Республіка є спосіб найбільш універсальної та довготривалої соціалізації деякої спільноти.

Республіка є орієнтація на більш універсальну соціалізацію спільноти, ніж держава, класова структура, нація, церква, корпорація. Республіка не має інших сенсів, крім спільності.

Ми з вами в Україні за останні сто років пережили декілька держав в країні; декілька класових структур країни; розвиток, занепад і знов розвиток нації в країні; занепад церков, відродження церков і стимулювання конфлікту між ними в країні; етатизацію корпорацій, оприватнення корпорацій, період мирної конкуренції корпорацій та перехід до рейдерства і поглинання корпорацій, яке відбувається зараз.

І весь цей час в країні існувала республіка. Отже республіка це щось таке, що дозволяє нам жити спільно, незалежно від того, яка є держава, що ми кладемо в основу її існування – націю чи класову структуру, як співіснують в ній церкви та корпорації.

Отже основна ідея нашого співжиття – не клас, не нація, не держава, не церква і не корпорація. Основна ідея нашого співжиття – республіка.

Дуже часто поняття республіка і демократія ототожнюють. Водночас це принципово різні речі. Республіка походить не з демократії, а з політії.  Причому за Аристотелем демократія є вироджена форма політії. В той же час республіка є самоврядне намагання досягти політії як ідеальної форми соціальної організації в деякій спільноті.

Бувають республіки – радянська, ісламська, монархічна (конституційна монархія), піратська, козацька і т.д.

Радянська республіка це республіка, де в основі формально лежить влада рад різних рівнів, а реально державна влада побудована на гегемонії робочого класу, який складає основу соціальної структури. Спільна справа радянської республіки це досягнення спільного інтересу різних прошарків народу, структурованого за класовою ознакою.

Монархічна республіка це республіка на чолі з монархом, який є носієм республіканської ідеї, що закріплено в конституції (це конституційна монархія).

Ісламська республіка є теократією, де спільність народу закріплено в релігійних настановах, де державні інститути дуже часто поєднуються з релігійними інститутами (наприклад, інститут старійшин, суд, освіта і т.д.)

Піратська республіка є феномен кримінального угруповання, що змогло закріпитися на певній території, основною спільною діяльністю якого є піратство. Це республіка кругової поруки.

Козацька (військова, орденська) республіка це воєнізована спільнота, покликана захищати незалежність території від зовнішніх загроз. Такі республіки виникають на перетині декількох цивілізацій як умова виживання рубіжних територій. Це республіка честі та звитяги. Така козацька республіка свого часу існувала в Україні.

Постмодернізм та мультикультуралізм знищили національні засади республік

Ситуація постмодернізму полягає в тому, що кількість істин росте не тільки на рівні знань, але і на рівні уявлень, що лежать в основі знань. У філософа-постмодерніста виникає вибіркова втрата критичного мислення щодо основ. Інфляція істини робить неможливою якусь іншу етику, крім комунікативної (Хабермас, Левінас), тобто, для узгодження багатьох етичних істин потрібна вже не загальна підстава, а лише їх взаємосполучення через комунікативне взаєморозуміння їх носіїв.

Раз всі істини потенційно прийнятні, то всяка етична норма є однаково істинна, якщо вона вступає в комунікацію з іншої нормою. Етична всеїдність постмодернізму руйнує його соціалізацію зсередини, оскільки при такому підході загальне благо є лише суспільне благо (Рікьор), регульоване ідеологією споживання безлічі благ, кожне з яких однаково істинно. Будь-які онтологічні розуміння блага виявляються беззмістовними.

В умовах інфляції істини постмодерністська, обмежена номадологією, філософія може займатися лише ще більшим множенням істин без всякої можливості встановити їх єдність. Адже з’єднання істин можливе лише тоді, коли збережені хоч якісь умови для виробництва єдності.

Доксичне мислення переважно бачить жорсткі і прямолінійні зв’язки між істиною, добром і красою. Виходячи з цього, інфляція істини неминуче призводить до інфляції добра і інфляції краси: добро підміняється множинним благом, а краса підміняється гламуром. Множинне благо це інфляційне добро. Гламур це інфляційна краса. Відтак постмодерністська республіка не має ані єдиної істини, ані справжнього добра, ані краси.

Найбільш фундаментальним принципом антиреспубліканізму в постмодернізмі варто вважати мультикультуралізм. Це найбільша логічна помилка філософії і найбільш глибока пастка політики. Коли в культурі виникає множинна норма, це означає, що норми нема взагалі. Норма не може бути множинною, бо тоді це не норма. Норма є або єдина, або її нема зовсім. Кожна множинна норма має суттєву ваду – необмежене примноження її далі. А це і означає, що дозволена один раз множинність перетворюється згодом на безкінечну множину норм, тобто норма зникає.

Мультикультуралізм не може бути культурним, оскільки культура побудована на розумінні того, що культура=норма. Множинна норма є відсутність якої-небудь культури – культурна всеїдність, розмивання основ і підвалин. Складна мультикультурна норма неприйнятна для широкого вжитку і не може бути використана обивателями.

Мультикультуралізм послабив монокультурні нації, оскільки політика толерантності, яка неодмінно супроводжувала мультикультуралізм, призвела до того, що мультикультурні нації стали значно менш пасіонарними, ніж нації монокультурні. Для України ситуація взагалі виглядах парадоксально. Толерування різних культур дозволяє творити політичну націю, але знижує пасіонарність зовнішньої дії супроти цивілізацій-сусідів. Нетолерування різних культур розриває країну на шматки. Мультикультуралізм для України згубний в будь-якому разі.

Мультикультуралізм невідворотно веде до фрагментаризму. Отже більш складним уявленням, ніж мультикультуралізм, має бути комплікультурність, тобто складна багаторівнева культура зі складними багаторівневими, але єдиними нормами.

Таким чином, мультикультуралізм це примноження норм. А комплікультурність це ускладнення єдиних в кожній частині змісту норм. Інакше кажучи, досягати багатьох норм можна тільки таким чином, коли норма не помножується, а стає більш складною, багаторівневою. Комплікультурність як міжнародна політика могла би повернути нам перспективи республіки, але для цього необхідна важка і тривала праця інтелектуалів та політиків, до якої ми поки що не готові.

Національна ідея більше на створює культурну синергетику сучасної республіки

Нація розуміється політичним чи етнічним утворенням в різних концептах. В політичному розумінні нації держава переважає над етносами. В етнічному розумінні нації обраний етнос переважає над державою.

Поняття «національний інтерес» окреслює політичну націю. Поняття «національна ідея» окреслює етнічну націю. В реальності ці два концепти не можуть бути поєднані, бо та чи інша політична партія завжди обирає лише один з концептів: або інтерес підкоряється ідеї, або ідея підкоряється інтересу. Тобто «національний інтерес» і «національна ідея» є взаємовиключними прагненнями, хоча і можуть зустрічатися в одній партійній програмі, оскільки недолугі політики завжди прагнуть довести, що це можна поєднати.

Нація є вироджена форма республіки, бо спільна річ суспільства як нації-держави є лише культурна самосвідомість та мова. Кожен раз, коли нація вивищувалася, республіка вироджувалася (націонал-соціалістична Німеччина, фашистська Італія і т.д.) Так само теократія чи класова держава є теж виродженими формами республіки, де спільна річ суспільства є лише релігія чи класовий інтерес.

Чітким розмежуванням різних концептів є демонстрація прагнень, що проявляють себе у двох поняттях – національної ідеї чи національного інтересу.

Нація збігається з республікою лише недовгий період історії – з XVI століття по ХХ століття. З. Бауман формулює історичні обставини цього процесу як «несвяту трійцю» – єдність території, нації та держави. Він також говорить про те, що цей зв’язок сьогодні розпався, і світ дедалі більше стає фрагментованим та мережевим.

В ідеалі нація є спільність походження, культури, мови, релігії. Проблема виникає тоді, коли немає всіх цих спільностей, а є, наприклад, тільки спільність походження (зокрема території), як в Україні.

Катком по Україні пройшлась в 90-ті роки книга Ентоні Дугласа Сміта «Національна ідентичність». Вона стала справжнім одкровенням для українських націоналістів і основою їх ідеології.

В сучасному світі вже майже не лишилося унітарних ідентичностей. Унітарна ідентичність це коли на питання «Хто ти?» відповідають одним словом. Стаття Валерія Пекара «Про національні ідентичності»  в електронному журналі «Ї» показує, що таких ідентичностей в світі майже не лишилося.

Ентоні Д. Сміт це британський дослідник, який все своє життя (народ. в 1939 році) присвятив дослідженню націй та націоналізму. Він подобається нашим націоналістам саме ясністю і конкретністю своїх поглядів. На відміну від того ж таки Хантінгтона, який мутно і плутано формулює національні засади США в їх світовій гегемонії.

Давайте подивимося на основні засади республіканського націоналізму, які дуже компактно виражені в книзі Ентоні Д. Сміта «Культурні основи націй: ієрархія, заповіт, республіка» (2008, видано в Україні в 2009):

І. Світ поділений на нації, кожна з яких має свій характер і долю.

II. Нація є джерелом будь-якої політичної влади, і лояльність до нації перевищує всі інші лояльності.

III. Щоб бути вільними, люди повинні ідентифікувати себе з певною нацією.

IV. Щоб бути самобутньою, кожна нація повинна бути автономною.

V. Заради миру і справедливості на землі нації мають бути вільними і захищеними.

Ці принципи окреслюють внутрішнє та зовнішнє буття нації. Вони є доволі точними, якщо дивитися на минуле, і доволі релятивними, якщо дивитися на теперішнє і майбутнє.

Ці принципи справедливі для таких умов (чи обмежень), які існували донедавна, але вже більше не існують. Ось ці змінені умови:

— Держави поступово втрачають домінування в світі: натомість домінувати починають наддержавні та корпоративні утворення;

— В світі все частіше домінують політарні ідентичності, і мати унітарну ідентичність це означає бути провінціалом, неосвіченим або просто відсталим;

— Суверенність більше не пов’язана з державницько-культурним самовизначенням, а субкультури без держави отримують право на самовизначення;

— Відтепер нація або має сама себе захищати, або повинна мати патерналістський захист суверена, який обов’язково зазіхає на її культурну автономію – відтак незалежних від наддержавних структур націй майже не лишилося;

— В висококонективному світі (телекомунікації, Інтернет, вільне пересування по світу і т.д.) культурна автономія означає самоізоляцію, на яку вже ніхто не хоче погоджуватися, тобто нація сьогодні означає ізоляцію від світу;

— Нації поглинуті процесом масової споживацької культури, яка уніфікувала національні особливості, яка не створює достатньо пасіонарності для самостійного достатнього культурного розвитку;

— Ні релігія, ні наука, ні мистецтво виявилися не здатні самі по собі породжувати спільність нації поза республіканським їх спрямуванням.

Нації все ще хочуть бути республіками, але республіки більше не хочуть бути націями. Це означає, що культурне самовизначення все ще хоче закріпити себе на рівні суспільства та держави. Але сучасна спільнота уявляє себе чимось більшим, ніж нація.

Сильне суспільство та сильна держава вже не можуть мати винятково національне самовизначення. Суспільства та держави з винятково національним самовизначенням не можуть бути ефективно інтегрованими в світ, не можуть бути сильними в військовому плані та ефективними в економічному плані.

Бути патріотом республіки, а не націоналістом

В своїй книзі 2008 року «Культурні основи націй: ієрархія, заповіт, республіка» Ентоні Д. Сміт розглядає три засновки легітимності націй – ієрархія, заповіт, республіка.

В історії України ми можемо чітко розмежувати і співставити ці три засновки з конкретними історичними періодами. Київська Русь була заснована на ієрархії (традицій, влади, культури). Козаччина була заснована на заповіті (угоди та присяги козаків, заповіт полеглих героїв-козаків захищати Батьківщину). Україна кінця Російської імперії та часів СРСР була вже республікою.

Націоналізм як соціальне явище з’являється в Україні в кінці існування Російської імперії. Як вважає цитований Ентоні Д. Смітом Дейвід Белл: світський республіканський націоналізм з’являється тоді, коли занепадають публічні релігійні почуття. Нація – це нова релігія українців періоду занепаду християнської віри.

Головна ідея нації як спільної справи республіки полягала у наступному – мова та культура повинна бути спільної справою, бо це породжує синергетичний ефект спільної культурної дії.

Проблема виникає тоді, коли мовно-культурні засади країни є спільні, а цивілізаційні орієнтації (ідеологічно-релігійні системи мотивацій) у різних частин країни є різними. В такому випадку нація перестає бути республікою, а республіка перестає бути нацією. Республіканський націоналізм і національна республіка це різні речі. Перше – добре, друге – погано. Ми допоки будували не республіканський націоналізм, а національну республіку. Тому маємо поразку.

Синергетика може бути лише там, де є енергетика. Там, де розбрат і непорозуміння вся пасіонарна енергія йде на протистояння. Цивілізаційні протиріччя всередині країни знищують синергетичні засади етнічної нації, бо пасіонарність соціальної дії витрачається на протистояння в рамках політичної нації.

Більше того, у надзвичайно конективному світі нації взагалі перестали бути продуцентами пасіонарності. Тобто культура перестала бути справою нації, оскільки глобальна комунікація (телебачення, комп’ютер, мобільний телефон, Інтернет) зробила культуру глобальною. Пасіонарність породжується за межами національної культури. Продуцентами пасіонарності стали наддержавні структури, ТНК і навіть локальні корпорації, світові мережі субкультур, соціальні мережі.

Україна сьогодні напередодні серйозних випробувань. Еліта до цих випробувань не готова. Вона не бачить ні історичних викликів, ні футурологічних перспектив. Скоріш за все Україна буде розколота. Федералізм виявиться просто найменшим злом в цій ситуації. Майбутнє настає швидше, ніж ми його усвідомлюємо. Ми приречені на республіку. От тільки знову, як і раніше в історії, ми будемо змушені жорстко примушувати еліту до виконання своїх функцій.