Олег ЧАБАЛА, головний консультант відділу глобальної безпеки та європейської інтеграції Національного інституту проблем міжнародної безпеки
Вплив російсько-грузинського військового конфлікту на безпеку Південного Кавказу (ПК) обумовив необхідність переформатування системи безпеки в межах зазначеного регіону. Аналіз природи конфлікту дозволяє зробити висновок про те, що діючі схеми безпеки та регіонального співробітництва впродовж тривалого періоду демонструють свою неефективність, що породжує необхідність їх перегляду та коригування напрямів взаємодії.
Серед країн, які знаходяться в межах ПК або дотичні до нього, відбувається пошук альтернативних шляхів розбудови та покращення системи безпеки. Так, зокрема, Туреччина, яка давно намагається посилити свій вплив в ПК та Чорноморсько-каспійському регіоні (ЧКР), ставши дієвим регіональним лідером, запропонувала свій план під назвою «Платформа стабільності та співробітництва на Кавказі» (Caucasus Stability and Cooperation Platform, серпень 2008 р.) за схемою 3+2 (три республіки ПК (Азербайджан, Вірменія та Грузія), а також Туреччина та Російська Федерація. У такий спосіб можна говорити про спробу формування «спільного Кавказького дому»1, спроможного не тільки об’єднати три країни ПК, а й РФ та Туреччину.
Свого часу з ідеєю утворення «Кавказького дому», спроможного об’єднати народи великого кавказького регіону (1991–1992 рр.) виступили президент Грузії З. Гамсахурдіа та Д. Дудаєв. Тоді за їх участі була створена т.зв. «Конфедерація кавказьких народів», в яку мали ввійти Грузія, Азербайджан та ін. Уже через кілька років Президент Грузії Е. Шеварднадзе та А. Масхадов розглядали питання створення структури за аналогією з ОБСЄ – Організацію з питань безпеки та співробітництва на Кавказі. Однак протидія з боку РФ і внутрішні чвари не дали можливість реалізувати такі плани.
У 1996 р. під час офіційного візиту президента Азербайджану Гейдара Алієва до Грузії була підписано Тбіліську декларацію, в якій також розглядалася можливість створення певної аналогії «Кавказького дому» в межах Південного Кавказу. Однак відповідна ініціатива не стала успішною.
Можна казати про існування принаймні трьох варіантів стабілізації ситуації на Кавказі та створення ефективної системи регіональної безпеки. Один варіант був запропонований на саміті ОБСЄ в Стамбулі (1999 р.) президентами Вірменії Р. Качаряном (враховано пропозицій керівника Нагорного Карабаху) та Туреччини С. Демірелем. Пропозиція президента Вірменії зводилася до створення «стабілізаційного пулу» за формулою «3+3+2» (Грузія – Вірменія – Азербайджан + РФ – Туреччина – Іран + ЄС – США). С. Демірель виступив з ідеєю підписання «Пакту стабільності для Кавказу» (ПСК), за прикладом Балканського пакту (Пакт стабільності для Південно-Східної Європи) на принципах ОБСЄ. З подібною ідеєю виступив і президент Азербайджану Г. Алієв.
Під час візиту до Грузії в січні 2000 року, президент Туреччини С. Демірель (під час спільної прес-конференції з президентом Грузії Е. Шеварднадзе), запропонував щоб ПСК було створено під егідою ОБСЄ2 та за основу взяти Пакт стабільності для Південно-Східної Європи (затвердженого на саміті ЄС, м. Кельн, 10 червня 1999 р.). С. Демірель ініціював розсилання пропозиції про необхідність підтримки Пакту як державам ПК, так і зацікавленим сторонам у цьому процесі. Натомість США, Франція, Німеччина, Великобританія, Україна, Азербайджан, Грузія, РФ, Вірменія та ЄС схвально відреагували на відповідну пропозицію3. Однак пропозиція не була реалізована через неузгодження позицій, в тому числі стосовно участі РФ.
Відповідні пропозиції можна вважати тотожними. Хоча вірменська пропозиція до певної міри тотожна пропозиції Туреччини та Азербайджану, однак однією з відмінностей можна вважати роль Ірану (турецька та азербайджанська ініціатива не передбачала його участі).
Варто зазначити й ініціативу США щодо створення «Кавказького економічного форуму», (КЕФ) озвучену на ювілейному саміті НАТО у Вашингтоні (квітень 1999 р.) держсекретарем США М. Олбрайт. Відповідна ініціатива базувалася на концепції «світ через економічне співробітництво». Основою КЕФ мали стати три держави ПК (Грузія, Азербайджан та Вірменія). Участь РФ у форумі не передбачалася4. Ця ініціатива могла б бути реалізованою, але не було враховано складність імплементації проблем безпеки через економічні важелі, без врахування політичного контексту 5.
Ще одна ініціатива була пов’язана з «Кисловодським процесом», який активно розвинув В. Путін. У червні 1996 року на зустрічі президентів «кавказької четвірки» (трьох кавказьких держав та РФ) у Кисловодську з боку РФ було запропоновано для Кавказу програму, засновану на принципах поваги суверенітету та територіальної цілісності кавказьких держав, підтримки миру й стабільності (за схемою 3+1). Ця програма передбачала активну присутність РФ у регіоні. Було запропоновано створити посередницькі механізми з врегулювання конфліктів, зміцнювати співробітництво з Туреччиною та Іраном, а водночас – протидіяти кавказьким процесам поза регіональних держав (США, Туреччини та ЄС). Варто зауважити, що й вона не була повною мірою реалізована. Неспівпадіння інтересів не дало змоги досягти вагомих домовленостей з приводу конструювання кавказької системи безпеки та стабільності (ПСК та ін.) в зв’язку з відсутністю можливості співіснування різних поглядів.
Натомість, в 2004 році з боку Німеччини лунали заклики про укладення Міжнародного пакту стабільності на Кавказі. Як тоді планувалося за провідної ролі РФ у ньому мали були брати участь ЄС та держави регіону, (Грузія та ін.), з метою врегулювання ситуації в районі. Тоді в черговий раз пролунала пропозиція взяти за основу Пакт стабільності у Південно-Східній Європі, який дозволив нормалізувати ситуацію на Балканах. Однак тоді відповідна ініціатива не була реалізована.
На початку 2007 р. Азербайджан, Грузія та Туреччина у Тбіліській декларації виголосили про загальне бачення регіонального співробітництва та запрошували сусідні держави приєднатися до зусиль її ініціаторів з метою забезпечення співробітництва в напрямі стабільності та процвітання на Кавказі. Однак і вони залишилися без уваги.
Після російсько-грузинської війни (серпень 2008 р.), Туреччина, в особі А. Гюля, повернулася до ідеї створення ефективної системи безпеки на Кавказі. Саме тому було проголошено пропозицію про створення Платформи стабільності та співробітництва на Кавказі (ПССК). ПССК можна вважати до певної міри видозміненою та адаптованою ідеєю ПСК.
Можна стверджувати, що головною метою створення та впровадження ПССК для Туреччини є сприяння якнайшвидшому вирішенню територіальних конфліктів у межах ПК (між Вірменією й Туреччиною, між Вірменією та Азербайджаном, а також між Грузією і невизнаними територіальними утвореннями: Південною Осетією та Абхазією). Саме тому Анкара активно намагається пришвидшити процес узгодження Платформи і за свідченням турецьких високопосадовців вона може бути підписана вже цього року. Однак експерти з цього приводу наголошують на тому, що важливу роль у підписанні цього документа мають відігравати азербайджансько-турецько-вірменські відносини, хоча не варто виключати й позицію Грузії.
За допомогою ПССК Туреччина намагається посилити власну роль у процесі створення нової системи безпеки в ПК. Крім того, Платформа, в певний спосіб, демонструє бажання Туреччини піти на зближення з РФ з огляду на часткову корекцію зовнішньополітичних пріоритетів Анкари, у зв’язку з небажанням держав ЄС приймати цю країну до Європейського Союзу (протидія Франції, Німеччини та Австрії). Крім того, Туреччина намагається виступати з власними ініціативами, а не йти у фарватері зовнішньополітичних інтересів США. Хоча останній візит Президента Б. Обами до Туреччини (6–7 квітня ц.р.) свідчить про те, що Вашингтон хоче відновити стратегічне партнерство з Анкарою. Це пов’язано з тим, що під час військових дій у Грузії, а особливо після їх завершення, позиція Туреччини стала змінюватися на користь РФ, а в сучасних умовах США не може допустити створення вісі Туреччина – РФ, з можливим дорученням Тегерана.
Можна припустити, що до Платформи стабільності та співробітництва в перспективі може бути долучений й Іран, який хоча й знаходиться в міжнародній ізоляції та все-таки має зацікавленість в участі у безпекових проектах. Даною обставиною пояснюється швидка реакція Ірану на турецькі ініціативи та відповідні зустрічні пропозиції з боку Тегерана власної ініціативи регіонального проекту Платформи в форматі 3+3, (три республіки ПК, а також Туреччина, Іран та Російська Федерація).
У разі реалізації Платформи, з залученням Тегерана, може стати реальністю вісь Туреччина – РФ – Вірменія – Іран (за можливого доручення Азербайджану) – це може відбутися за умови створення розвинених енергетичних і транспортно-комунікаційних систем, що в підсумку може перерости в дієвий механізм впливу на безпеку та стабільність у межах ПК. Адже в останній час простежується покращення політичного діалогу між Вірменією та Туреччиною. Позитивною тенденцією можна вважати можливість створення вірменсько-турецької комісії істориків (заява С. Саркісяна), якій буде доручено вивчити та дати оцінку трагічним подіям 1915 р. Натомість Туреччина допускає ефективну співпрацю з Вірменією (відкриття кордонів і встановлення дипломатичних відносин) за умов, коли Єреван відмовиться від жорсткої позиції з питань міжнародного визнання геноциду вірменів.
Слід зауважити, що ініціативу Ірану не підтримала жодна з держав і найшвидше така ситуація збережеться і надалі. Хоча РФ та Вірменія зацікавлені в участі Тегерана в регіональних проектах, особливо в контексті створеного «газового ОПЕК» та ін. За певних умов, у перспективі, Азербайджан теж може підтримати ініціативи Тегерана в разі позитивних для Баку альтернатив, особливо це стосується енергетичного спрямування. Це пов’язано з тим, що Єреван вбачає в можливій участі Тегерана, певним чином, противагу Анкарі. Зацікавленість також пов’язана з можливими спільними енергетичними проектами між Вірменією, Іраном та Туреччиною за активної участі РФ, яка практично повністю контролює енергетичну сферу Вірменії. Слід враховувати й той факт, що Єреван як і Тегеран знаходиться у фактично частковій ізоляції, а тому така співпраця може бути корисною.
Загалом, в конструюванні «нової системи безпеки» зацікавлені практично всі учасники (Азербайджан, Вірменія, Туреччина, Іран та Російська Федерація). Виключенням можна вважати Грузію, яка й надалі виступатиме з особливою позицією і може погодитися на такий формат співпраці за умови обмеженої участі РФ, особливо зважаючи на визнання Москвою незалежності Південної Осетії та Абхазії та військову присутність РФ (плани будівництва військових баз) на їх території. Грузинська сторона вважає, що запропонована Туреччиною Платформа поки ще чітко не сформована, а відповідно консультації щодо цього питання перебувають на початковому етапі.
Як наголошують практично всі учасники процесу розбудови Платформи миру та стабільності на Кавказі, її реалізація може здійснити вагомий внесок у справу встановлення миру та забезпечення безпеки в регіоні. Вагомим позитивним чинником є те, що за основу при імплементації Платформи покладено ідею співробітництва країн на географічній основі. Крім того, Платформа зорієнтована на встановлення в регіоні не тільки миру та стабільності, а й розвитку економічного співробітництва та енергетичної безпеки. Найвагомішим наслідком реалізації Платформи може бути вироблення механізмів урегулювання криз, в тому числі враховуючи базові принципи ОБСЄ.
За свідченням аналітиків, опорою для РФ на шляху витиснення з процесу вирішення регіональних конфліктів у межах ПК США та Євросоюзу може бути саме ПССК. Адже будь-які спроби перенесення процесу врегулювання на більш широкий регіональний рівень не відповідають інтересам Москви, а тому торпедуватимуться. Туреччина та РФ намагаються вибудувати в широкому Чорноморському регіоні нову систему «спільної безпеки», а їх союз створює геополітичну та геоекономічну вісь, спроможну вагомо впливати на ситуацію в ПК і всього Чорноморсько-каспійського регіону.
У разі реалізації Платформи повною мірою Азербайджан, Грузія та Вірменія стають об'єктами миротворчих зусиль РФ, Туреччини, та, можливо, Ірану. Тоді як США та ЄС, які могли виступити в ролі гарантів, залишаються фактично поза межами процесу врегулювання. Адже в протилежному випадку пропонувалися б схеми 3+2+2, чи 3+3+2. Саме тому можна говорити про те, що блокується створення міжнародного політичного пулу, який би найбільш ефективно міг посприяти забезпечення практичної реалізації моделі мирного та стабільного Південного Кавказу.
Можна припустити, що Туреччина, вступаючи в «ситуативний» альянс з РФ у межах розбудови ПССК, намагається розподілити та узгодити таким чином сфери впливу та обопільних інтересів в ПК. Тим самим створюються умови для того, щоб врегулювання «внутрішньогрузинського конфлікту» відбувалося з позиції інтересів Москви, а конфлікту в Нагорному Карабасі – виходячи з інтересів Туреччини та, можливо, Азербайджану. Не виключена ймовірність таємних домовленостей між РФ та Туреччиною тощо.
РФ (як і Туреччина) шукає оптимальні шляхи для забезпеченням національної безпеки в межах широкого кавказького регіону (Великого Кавказу – з російської позиції). А тому Москва та Анкара зацікавлена в побудові на Південному Кавказі такої системи регіональної безпеки та співробітництва, яка б: забезпечувала баланс сил у регіоні; не несла б загрози військово-політичній присутності в регіоні та знижувала ризики й рівень загроз; забезпечувала б безперешкодну реалізацію транскавказьких енергетичних проектів. Крім того, РФ намагається зберегти та легітимізувати її військову присутність в «невизнаних» Південній Осетії та Абхазії. Відповідна Платформа, за певних умов, може сприяти ще більшому посиленню ролі Москви в ПК, адже не випадково вона йде шляхом обопільного замирення та розвитку вигідних відносин як з Вірменією, так і з Азербайджаном. Платформа може створити умови, коли буде складно порушити стабільність і безпеку на південних кордонах РФ, натомість створювалася б «зона безпеки» навколо майбутнього місця проведення Олімпійських ігор в 2014 р. (м. Сочі).
Варто зауважити, що РФ намагається вмонтувати свою кавказьку політику в загальноєвропейську стратегію безпеки. Показовими в цьому напрямі можуть бути «Евіанські пропозиції» Д.Медвєдєва (5 принципів нового договору про європейську безпеку). Така необхідність обумовлена багатьма чинниками, в тому числі нездатністю забезпечити безпеку та стабільність на Європейському континенті, у контексті подій в ПК (грузинсько-російський конфлікт). Нова система безпеки в Євразії, з позиції Москви, має бути рівною для всіх держав – без ізоляції та без зон із різним рівнем безпеки; вона покликана об’єднати європейські держави на основі єдиних «правил гри» та на тривалий час у юридично закріпленій формі забезпечити спільні гарантії безпеки, однак при цьому зупинити розширення НАТО та, можливо, ЄС. У такий спосіб створюється певна альтернатива ОБСЄ тощо.
Евіанські пропозиції з боку Росії можна вважати спробою реструктуризації системи безпеки в Євразії чи навіть створення нової загальної архітектури євроатлантичної безпеки з відповідним поглибленням зв'язків між Росією, ЄС та США. Москва намагається встановити певні правила, в яких чітко позначити сфери впливу між США, ЄС та НАТО, а також РФ і контрольованими нею інституціями (ОДКБ, ШОС та ЄврАзЕС, в тому числі, в певний спосіб у межах ПК). Тим самим Москва розраховує домогтися визнання з боку ЄС і США своїх прав на пострадянський простір.
Загалом реалізація Платформи стабільності та співробітництва могла б мати позитивний вплив на процеси мирного врегулювання регіональних «заморожених» конфліктів (між Азербайджаном та Вірменією навколо Нагірного Карабаху та в межах Грузії). Однак врегулювання та стабілізація ситуації на ПК може відбуватися лише за умови актуалізації миротворчих процесів та моделей їх врегулювання, з відповідною відкритою участю провідних сил у процесі утвердження миру, стабільності та безпеки на ПК.
Саме Платформа може мати позитивне значення на посилення співробітництва в ПК у політичній, економічній та енергетичній площинах. ПССК може сприяти формуванню нових підходів щодо безпеки та стабільності не тільки на глобальному, а й регіональному рівнях. Імплементація відповідної Платформи може мати істотний вплив на переосмислення та певну корекцію зовнішньополітичних пріоритетів Української держави як на багатосторонньому, так і на двосторонньому рівнях.
З огляду на те, що Україна дотримується позиції про те, що питання зміцнення безпеки та стабільності в Чорноморському регіоні є одним із пріоритетів зовнішньої політики (про це неодноразово наголошувалося під час головування нашої держави в Організації Чорноморського економічного співробітництва (2007 р.)), саме ефективна розбудова ПССК матиме позитивний вплив на ситуацію в ПК. Попри те, що Україна не має прямих механізмів впливу на розбудову відповідної Платформи, з метою ефективної її реалізації доцільним можна вважати долучення в цей процес ОДЕР–ГУАМ. Відповідна інституція може підсилити процес конструювання безпекового простору не тільки Південного Кавказу, а й всього широкого чорноморського регіону. Відповідні дії можуть бути додатковим стимулюючим чинником на шляху створення безпечного та стабільного південнокавказького регіону та вплинути на процес врегулювання регіональних конфліктів у ПК.
Для України й надалі необхідно бути задіяною в конструюванні системи регіональної безпеки на Південному Кавказі, з огляду на енергетичну складову та привабливість даного регіону. Однак побудова простору безпеки має відповідати логіці всіх останніх змін та інтеграційних процесів у цьому регіоні. Україна має стати невід’ємною складовою процесу формування системи енергетичної та регіональної безпеки Південного Кавказу.
